Tie2/Світлана Кострикіна
Мантас Наркявічюс – режисер-документаліст з Вільнюса, Литва. Зараз він працює над другим сезоном свого документального серіалу «N16» про литовських підлітків, прем’єра якого відбулася на LRTU [частина програми Литовського національного телебачення]. У квітні минулого року Мантас їздив в Україну разом із фотографом Денисом Вєясом, де знімав документальні історії про тварин під час початку повномасштабної війни в Україні.
Проєкт «Пси війни» складається з трьох окремих історій.
У першій йдеться про Бородянський муніципальний собачий притулок на околиці Києва та недбалість його директорки в перші дні війни, яка призвела до загибелі понад сотні тварин.
Друга історія переносить глядачів в Ірпінь і розповідає про Олексія Суровцева, харизматичного українського актора та волонтера, який присвятив себе порятунку домашніх улюбленців із постраждалих від війни регіонів.
Третій документальний фільм показує життя в деокупованому Демидівському зоопарку – як з точки зору тварин, так і персоналу зоопарку.
Усі фільми були зняті та змонтовані самим Мантасом за підтримки української режисерки та монтажерки Анни Гончарової.
У нашому інтерв’ю Мантас ділиться тим, що залишилося за кадром.
Чому ти вирішив поїхати до України?
Коли почалася повномасштабна війна, мій знайомий фотограф, чиєю творчістю я дуже захоплююся, Деніс Вєяс, поїхав до України, де зробив кілька справді потужних фотографій перших днів війни. Згодом він вирішив повернутися до Литви і виставити свої роботи в музеї MO у Вільнюсі. Протягом цього часу я працював над невеликими відеозйомками, намагаючись знайти якусь цікаву роботу, якою міг би займатися довше. Тому я написав Денису: «Давай зустрінемося, і, можливо, наступного разу, коли ти поїдеш в Україну, я міг би приєднатися до тебе, тому що я дійсно хочу попрацювати над чимось значущим у цей час». Ми зустрілися, і він поділився деякими історіями про людей, які перетинали кордон у перші дні війни, щоб потрапити в безпечніші місця з тваринами: як своїми домашніми улюбленцями, так і бродячими або покинутими. Там були найрізноманітніші люди, деякі йшли пішки з, можливо, 20 повідцями для собак у руках, деякі керували своїми шикарними автомобілями з породистими тваринами всередині. Деякі люди фактично використовували початок війни як можливість для бізнесу і збирали породистих собак, яких потім можна було продати за 2000 євро, доставляючи їх багатим людям у Польщу, Німеччину та інші європейські країни. Тож на початку був хаос, повний хаос. Денис мені сказав: я хочу якось це все задокументувати. Тож я сказав: так, поїхали, у мене камера готова. І ми вирушили.
Тобі було страшно їхати в країну, де була і де триває війна?
Так, трохи. Тому що за п’ять днів до того, як я поїхав, були перші гучні новини про українського журналіста, який зник на кілька днів, а потім знайшовся мертвим [13 березня 2022 року під Гутою-Межигірською Київської області пропав фотокореспондент Макс Левін, його тіло було знайдено біля села 1 квітня 2022 року, він був застрелений російськими військовослужбовцями попри те, що не був озброєний та мав жилет преси]. А потім, за два дні до того, як ми мали їхати, також був убитий відомий режисер-документаліст Мантас Кведаравічус. Він один із найвідоміших литовських режисерів, тож це стало великою новиною для всієї країни. Коли почалася повномасштабна війна, він поїхав прямо до Маріуполя, де за роки зйомок своїх документальних фільмів знайшов багато друзів, але звідти не повернувся.
Тож мій брат казав, що це поганий знак, знак того, що я не повинен їхати. Але я не знаю – я відчував якийсь спокій і був упевнений, що роблю щось значуще і важливе, і що все буде добре. Звісно, я їхав туди не для того, щоб втрапити в екстремальну ситуацію на передовій.
Найсмішніше, що коли ми їхали Польщею, погода була дуже гарна: сонячно, подекуди хмаринки. Але як тільки ми перетнули український кордон, небо миттєво потемнішало і затягнулося дощовими хмарами. І на мить я подумав: «Боже мій, куди я щойно потрапив?» Тож на початку було трохи хвилювання, але потім ти збираєшся і розумієш, що ти тут не для відпустки чи пошуків пригод, а для роботи, і тому ти зосереджуєшся на цій роботі, і це все.
Чи важко було брати інтерв’ю у людей, з якими ви спілкувалися?
З одного боку, деякі люди спочатку скептично ставилися до нас, тому що вони боялися, що я збираюся використовувати їх та їхню ситуацію чи ситуацію з тваринами тощо. Але коли ти починаєш говорити з людьми, вони просто говорять, говорять, говорять, і здається, що вони можуть говорити годинами, тому в якийсь момент ти стаєш не режисером-журналістом, а більше психотерапевтом для людей, у яких ти береш інтерв’ю. І оскільки йде війна, оскільки більшість людей, ймовірно, втратили когось із сім’ї, втратили дім, засоби до існування тощо, дуже важко перервати їх і сказати: «Добре, але я хочу почути лише про це і це, а потім вас залишити». Тож на початку ми залишалися довше, ніж планували, вимикали камеру й просто давали людям говорити, тому що вони відчайдушно хотіли, щоб хтось їх почув. Так, так, багато людей відкриваються таким чином. Це багато про що говорить, тому що східноєвропейцям, і я знаю, тому що я теж зі Східної Європи, східноєвропейцям непросто відкриватися.
Що тебе найбільше вразило в Києві?
Можливо, я не буду дуже оригінальним, але мені здається, що найбільше мене запам’яталось те, що Київ – це, по суті, Вільнюс, просто більший – більша версія Вільнюса. І це не було несподіваним чи шокуючим, просто дивно було бачити, що люди все ще живуть звичайним життям: бари відкриті, клуби відкриті, люди гуляють і таке інше, особливо молодь. А потім проїжджаєш десь 7 кілометрів від центру міста і бачиш залишки знищених російських танків, які просто лежать на дорозі. Потім проїжджаєш трохи далі і починаєш бачити повністю зруйновані міські райони.
Незадовго до того, як я поїхав в Україну, я прочитав багато статей, які тоді щойно були опубліковані про звірства в Бучі та Ірпіні. Ці матеріали були ілюстровані фотографіями старих дерев’яних будинків з тих країв. Тож Ірпінь здавався мені невеликим старим селом. Але коли ти туди потрапляєш – це насправді шикарне місто, чудове місце для проживання заможних сімей. В Ірпіні повно приватних будинків і новобудов, парків, торгових центрів… Тож я б сказав, що не очікував побачити те, що я зазвичай бачу щодня навколо себе, у місті, в якому я живу, але повністю, вщент зруйноване.
У деяких квартирах, куди ми заходили, на обідніх тарілках все ще була їжа, тому що людям, навіть цілим сім’ям, доводилося так швидко виїжджати. Вони просто нашвидкоруч зібралися і поїхали. Тому, зайшовши всередину, ти розумієш, що час там зупинився. Ось так. Дивне відчуття.
На твою думку, чого не усвідомлюють люди в інших країнах про цю війну?
Знову ж таки, мабуть, не буду оригінальним, але війна ближче, ніж ви думаєте. Завтра всі ми тут, у Вільнюсі, можемо опинитися в подібній ситуації. Люди, які сьогодні сидять з нами тут, у цьому кафе, завтра можуть розгрібати укріплення чи шукати тіла під завалами. Дехто з нас, можливо, стоятиме тут зі зброєю у складі територіальної оборони. Те, що відбувається в Україні, ближче, ніж ми думаємо, і я вважаю, що Україну потрібно підтримувати якомога більше, тому що це одна з найбільших країн Європи, і це так дивно бачити наш власний спосіб життя повністю знищеним без жодних причин. Дивно це говорити, але все це легко могло статися тут, у Вільнюсі. Я не хочу, щоб це сталося тут, тому це була одна з причин, чому я поїхав в Україну – стати частиною змін на краще, щоб люди, сподіваюся, трохи краще зрозуміли всі жахи війни й переживання щодо неї.
Знімаючи фільми про долі тварин під час повномасштабної війни, що ти побачив з їхньої точки зору?
По-перше, я сам маю собаку. Рензо – мій найкращий друг. Більшу частину свого життя я так чи інакше був поруч із собаками. Я також спілкуюся з багатьма людьми, які мають власних домашніх улюбленців, людьми, які працюють з тваринами – заводчиками, волонтерами в притулках або менеджерами бізнесу кормів для хатніх тварин. І я б сказав, що різні люди мають дуже різну мораль щодо тварин. Я часто бачив, як люди ставляться до своїх улюбленців як до аксесуарів. Скажімо так, більшість людей не вміють дбати про своє власне життя, не кажучи вже про чуже. Собаки – неймовірно розумні істоти, розумніші за більшість людей, тому вони вимагають багато уваги, часу та та емоційної залученості. Але багато людей не мають про це жодного уявлення, вони не знають, як поводитися зі своїми домашніми тваринами чи як налагодити з ними міцний зв’язок. Я маю на увазі, що всі ми любимо відео з милими цуценятами в нашій стрічці Instagram. Але мати домашнього улюбленця – це набагато більше.
І справа не лише у війні. Наприклад, я є учасником групи у Facebook під назвою «Акіти в Литві», тому що мій пес — акіта. Ці собаки дуже незалежні, дуже розумні, неймовірно мудрі істоти, і вони ніколи не дозволяють нікому керувати собою. Ви повинні працювати роками, щоб налагодити з ними особливий зв’язок, щоб вони могли довіряти вам і приймати вас як свого друга та лідера зграї. Але люди цього не знають. Вони просто купують їх, тому що акіти красиві. А потім через півтора-два роки, коли вони стають великими, сильними собаками, з зубами, схожими на ножі, якими вони можуть відкусити вам руку, люди розуміють: «Боже мій, я не можу з цим впоратися, мій пес більше не миле щеня, що трапилося?». І тому щомісяця я бачу дописи в цій групі на Фейсбуці: «Я не знаю, що робити, я хочу приспати свого собаку, хіба що, можливо, хтось просто забере його в мене». Це сумно. І здебільшого проблема полягає не в тваринах, а в людях, які їх заводять – вам просто потрібно трохи подумати, перш ніж приймати таке рішення.
І повертаючись до теми України, одна з речей, яку я побачив, це те, що було занадто багато покинутих домашніх тварин. Особливо в такому місці, як Ірпінь, чимало домашніх тварин залишилися покинутими напризволяще: собаки в шикарних приватних будинках, багатоквартирні будинки, наповнені полишеними собаками, котами, черепахами та іншими тваринами. Це якось сумно. І я розумію, що йде війна, і твоя сім’я, і твоє власне життя й здоров’я в таких умовах стає пріоритетом, але… Як я можу це описати? Бути відповідальним дуже важко. І коли трапляється щось непередбачуване, багато хто забуває про свої обов’язки. Можливо, якщо у вас п’ять величезних собак, ви не можете взяти їх із собою, тому зі сльозами на очах вирішуєте залишити їх і попросити когось, хто залишається, подбати про тих, хто, по суті, є частиною вашої родини. Але багато людей просто кинули своїх маленьких котів чи черепах… Серйозно, чому не можна було взяти свою черепаху з собою?
Як, на твою думку, литовці можуть допомогти тваринам в Україні?
Ну, по-перше, перед тим, як починати допомагати українським котам і собакам, ми могли б краще подбати про тварин саме тут. Наші притулки для домашніх тварин переповнені, і я вважаю, що це стосується багатьох інших країн. Тому, якщо ви думаєте про домашню тварину, ви можете розглянути можливість взяти її в притулку. В Алітусі також є притулок для домашніх тварин, у якому є чимало тварин, врятованих із постраждалих від війни регіонів України. Тож кілька людей прийшли і взяли їх собі за улюбленців, але все одно – є багато тварин, які живуть у притулку вже більше року. І, мабуть, залишаться там до кінця своїх днів, тому що отримати тварину з України зараз не так круто, як це було на початку війни. Доглядати за домашніми тваринами, які постраждали від війни, це занадто велика відповідальність, і я начебто це розумію, тому що ці домашні тварини, ймовірно, ніколи не можуть повністю одужати психічно чи фізично. Тому – забагато просити, щоб хтось щодня присвячував свій час і енергію догляду за таким вихованцем. Деякі люди роблять це, і це стає метою їхнього життя, а деякі тримаються подалі від цього. Але, як я вже сказав, якщо ви збираєтеся завести домашнього улюбленця, подумайте про тварин із притулків, тому що вони такі ж цікаві, люблячі та мудрі, і той факт, що вони біженці від війни, не визначає їх як істот. Крім цього – ви можете підтримувати Україну та підтримувати зоозахисні служби та організації, які там працюють. Вони щодня ризикують своїм життям заради інших, будь то люди чи тварини.
Ти сказав, що твій пес Рензо – твій найкращий друг. Як він з’явився у твоєму житті?
Як Рензо з’явився в моєму житті? Кілька років тому я вивчав право і закінчував університет, і це був досить важкий емоційно період для мене. По-перше, я втратив кількох людей, які були мені дуже близькі. Крім того, незважаючи на те, що на той час я не лише вивчав право, але й працював у юридичній фірмі, я все менше почувався, що хочу присвятити життя юриспруденції. І тому після того, як я закінчив навчання, у мене був сильний емоційний зрив, і мені довелося витратити деякий час, щоб оговтатися від усього, що сталося за ці останні два роки. І саме тоді наша родина вирішила завести собаку, тому що всі переживали важкий період по-різному, і ми відчули, що настав правильний час знову завести собаку – останній наш пес помер кілька років тому.
Ми пішли подивитися кількох собак, яких запропонували друзі нашої сім’ї, але щойно я побачив Рензо – це був зв’язок з першого погляду. Він ледве міг ходити, але мав дуже авантюрну душу і хотів ходити за мною та брати участь у всьому, що я роблю. Тож ми його взяли, а потім протягом наступних двох років, поки я все ще відновлював зв’язок із собою та навколишнім світом, я проводив більшу частину свого часу з Рензо кожного дня, відновлюючись психічно, і поступово ми стали нерозлучними. Я виростив його – і він виростив мене.
