Veronika Synenka/Tie2.lt

Євген Карась — арт-експерт, колекціонер, засновник, постійний і незмінний керівник та куратор однієї з перших приватних галерей в Україні — Karas Gallery. Він бачив народження арт-сцени в 90-х, пережив бум нульових і спостерігає трансформації після 2022-го. У цій розмові — не лише спогади очевидця, а й тверезий погляд на те, чому ми досі живемо в режимі очікування і на що варто спиратися, коли не залишається нічого, крім віри.

Євгене, ви понад тридцять років у мистецтві. Як би ви самі сформулювали, ким є сьогодні? Галеристом? Інституцією? Спостерігачем?

Галерист в Україні — це водночас і спостерігач, і галерист. В мене великий досвід — більше тридцяти років у цій сфері. І мене в любому випадку ідентифікують як галериста. Хоча зараз, я, напевно галерист пасивний, без публічної виставкової роботи. Декілька членів команди в ЗСУ. Галерея працює над проектами у внутрішньому режимі. Останній проект зробили у Кельні в лютому цього року.

Яким було українське мистецтво в 90-х, коли ви починали? І що, на вашу думку, є
найпринциповішою зміною за цей час?

У 90-х ніхто не знав, що таке сучасне мистецтво. Українське сучасне мистецтво умовно
починається з кінця 80-х. В ті часи не було спеціальної освіти пов’язаною з галерейною
справою. Не знаю, чи є вона адекватна зараз, але те, з чим я стикаюсь в українському
арт-менеджменті — низького рівня. В мене, взагалі, художня освіта. І робота з галереєю в ті часи була абсолютно інтуїтивна. Ми, хто в 90-х починав, формували уявлення про галереї через спілкування з художниками. Бо художники вже тоді мали співпрацю з європейськими галереями. А я сам за кордон не їздив — вперше, почав їздити тільки на початку нульових. Художники їздили активніше, ще з кінця 80-х, і привозили знання і уявлення. Законодавство тоді було ще пострадянське. Сама ситуація — теж. Було багато художників, які активно працювали. І йшло змагання — посттоталітарний соцреалізм (національна спілка художників і художній комбінат) проти нового, сучасного мистецтва, яке не хотіли сприймати, оскільки нове мистецтво було незрозуміле по формі і суті, після соцреалізму, який обслуговував побут і уявлення про “прекрасне”. Було буквально кілька ключових локацій — «Брама» на Софіївській площі, яку вів співробітник американського посольства і Центр сучасного мистецтва Сороса (Центр Сучасного Мистецтва (ЦСМ) Сороса при Національному університеті “Києво-Могилянська академія” — благодійна організація, заснована в Україні Джорджем Соросом для підтримки та розвитку сучасного візуального мистецтва, яка працювала в 1993 – 2008 роках — прим.ред.). Все. Більше нічого не було. Художники з радянською освітою — академія, художні інститути — потім почали художню ситуацію трансформувати. Вони брали інформацію звідки могли: журнали, привезені з Угорщини чи Польщі — «Sztuka Polska», «Domus Design»…, усе чорно-біле. Інформації було дуже мало. Багато хто з художників пройшли через Москву, жили і працювали в сквотах. Там була своя сцена, бо Київ ще не мав ані інституцій, ані підтримки. Єдиною точкою опори був Центр Сороса — через нього художники мали доступ до інформації, грантів і підтримки. І ще — не було ані мобільних, ані інтернету, ані регулярних поїздок до Європи. І тут народжується місцевий трансавангард. Художні фарби були не дешеві, тому їх мішали з фарбами з господарських магазинів, купували їх ящиками. Малювали трьохметрові картини за декілька днів. Усе було вкрай саморобне, масштабне, відверте, цікаве, потужне, це створювало стиль. Ціни на сучасне мистецтво були дуже низькі. Я пам’ятаю, у 95-му продав роботу Тістола (Олег Тістол — український художник, представник українського необароко, один з лідерів «Нової української хвилі» — прим.ред.) за 1500 $ — і тоді про це складали легенди. Зараз вона може коштувати 15 000 $. Взагалі, молодих потужних художників, які говорили мовою сучасного мистецтва тоді було дуже мало, десь 50-70 на всю країну. І всіх знали поіменно. Законодавство було жахливе. Ніхто не знав, як оформити продаж. Документації — нуль. Фотографували на слайди. Каталогів не було — дорого. Тому багато що втрачено. А ще багато робіт просто вивезено — і ми навіть не знаємо, де вони. Щось з’являється на європейських аукціонах і приватно викуповується, але сучасне законодавство по переміщенню культурних цінностей не сприяє реституції.
У середині 90-х галерей майже не було. Але в Київ стали приїжджати великі іноземні компанії — рекламні, аудиторські, юридичні. І керівники цих офісів ходили на виставки. Я тоді познайомився з багатьма — включно з послами, керівниками культурних атташатів. Було спілкування, але не було документації мистецького життя. 90-ті були яскравими, але нічого не залишилось. Все базувалось на надії. І надія досі є — на державний музей і центр сучасного мистецтва, на краще законодавство, на потужний середній клас, який купуватиме. Але все це досі “колись”. У галерейний бізнес приходили з різних сфер. Хтось — художники, як я. Хтось — з філософії,
гуманітарних царин і так далі. Багато хто займались антикваріатом — бо там були гроші і попит. Колекціонерів сучасного мистецтва з України майже не було, до 10%. Решта —
іноземці. Українські колекціонери з’явились тільки в кінці нульових. І тоді ж пішли вгору ціни. Законодавство трохи покращилось. Але не критично. Художників не вчили бути адаптивними. І досі не вчать. Вони дуже здібні, але як “космонавти”. Часто не знають, як себе поводити в системі арт-ринку. Це лишилось.

Чим сьогодні живе українська арт-сцена? Що вас надихає, а що насторожує?

Зараз більшість художників виставляються не в галереях, а в музеях (з 2022-го року всі музейні колекції та постійні експозиції були сховані і вивезені за межі території України з метою безпеки — прим.ред. ). Галереї — або закрились, або працюють у закритому режимі. Музеї мають повністю працюючу інфраструктуру, але не мають колекцій і арт-маркетингу. Художники стали більш грамотні — більше подорожують, мають більше досвіду. Якщо в 90-х це був закритий клуб, то зараз — індустрія. Багато хто експонувалися за кордоном, знайшли свої позиції, ще до ковідного карантину. Дехто навіть зміг закріпитися. Якщо до середини нульових одиниці українських художників мали роботи в колекціях престижних музеїв сучасного мистецтва і учасників міжнародних форумів. Зараз десятки художників мають потужну міжнародну кар’єру, співпрацю з авторитетними кураторами і інституціями. Але тут інша проблема — багато хто хоче бути “європейським художником”, і в цьому часто губиться ідентичність. Зараз ідентичність стала важливішою. Український досвід — дуже
сильний. Війна, втрати, загрози — усе це дає матеріал, якого немає в Європі. Вони
симулюють досвід, а ми його реально переживаємо. І це дає нам перевагу. Перспективи є. Може, я просто хочу вірити в це, але мені здається — що дійсно є підстави так вважати.

Як ви бачите роль мистецтва під час війни? Чи має воно говорити політичною мовою,
чи, навпаки, бути простором тиші й індивідуального переживання?

У мистецтві, взагалі, завжди індивідуальні переживання важливі. Важливіші, ніж глобальні. І досвід художника часто дуже важливий. Ви не можете купити музику чи кіно, а твір візуального мистецтва — можете. Тому в нього є перспектива. В тому сенсі, що воно поширюється, його можна придбати — отже, воно має рентабельність і перспективу, якщо держава не гальмуватиме. Добре, що воно має універсальну мову і швидко сприймається. Щоб подивитись візуальне мистецтво, достатньо, умовно кажучи, хвилин. А за п’ять хвилин ви не подивитесь фільм, не прочитаєте роман, не послухаєте концерт, не подивитесь спектакль. Я не применшую значення літератури, кіно чи театру, але у візуального мистецтва є особливість — воно швидко зчитується і є універсальним з точки зору мови. Його не треба перекладати, як книжку чи виставу. Може, ще музика універсальна, але її треба довго слухати. І для деякої частини людей це складніше — щось артикулювати. Тобто, мистецтво важливе — і в хорошому сенсі, навіть з пропагандистської точки зору. Воно доносить меседжі — як індивідуальні, так і узагальнюючі. Індивідуальні дає художник, а узагальнюючі — галерея чи куратор, виходячи зі своєї ідеологічної позиції чи суспільній задачі.

Сьогодні культура часто сприймається, як щось другорядне. Що, на вашу думку, має
змінитися, щоб ця ієрархія в головах українців зрушилася?

Щоб вона зрушилася, має бути державна культурна політика, яка мистецтво зробить всеосяжним, модним і популярним. Професійна спільнота вже зробила усе – галеристи,
теоретики мистецтва, куратори, музеологи, викладачі, художники.. тепер “шар” на стороні держави. Тільки держава може зробити заняття мистецтвом вигідним. Великі проєкти — в тому числі. І щоб вони були, умовно кажучи, маркетингово спроможні. Бо дуже багато залежить від державного маркетингу. В кожного галериста чи музею є свої обмежені можливості, які вже використовуються максимально. Але держава — це багато що: засоби масової інформації, законодавче поле, культурна політика й так далі. Тобто, є кілька речей. Перше — це маркетинг з боку держави. Друге — правове сприяння. Зараз правове поле для мистецтва існує, але не можна сказати, що воно сприятливе. Чому так? Я не знаю. Або знаю, і мені це не подобається. Те, що досі немає державного музею і центру сучасного мистецтва — це дуже показово. Як мінімум, це свідчить про нерозуміння значення культурної політики й самого мистецтва. З іншого боку — це ознака слабкості і відсутності суб’єктності. Наскільки я розумію, практично всі великі мистецькі проєкти в Україні тримаються на приватній підтримці й ініціативі. Це не результат індустріальної політики — це результат особистої ініціативи. Це не добре, але так є.

Ви багато років працюєте незалежно. Якою є ціна такої свободи?

Для кожного, хто займається мистецтвом — галериста, арт-критика, куратора — це
завжди в певній мірі… ну, не скажу, що боротьба, але постійне вигадування, як здійснити те, що хочеш, в межах, які існують. Це постійні надзусилля…

Чи вірите ви в можливість сталого арт-ринку в Україні? І що цьому сьогодні заважає?

Дивіться, якщо я не буду вірити в арт-ринок, я не буду цим займатись. Ця надія має
релігійний характер. Без неї — немає сенсу. Вірю в це я, вірять ті, хто мене оточує, хто
допомагає й підтримує. В мистецтві без віри неможливо. Я постійно вірю, що держава зрештою зрозуміє — потрібно створити якесь “культурне duty-free”, якийсь культурний офшор. Щоб мистецтво розвивалося швидше. Бо ми не можемо наздогнати Європу — ні інституційно, ні в кількості пам’яток, ні в музейних колекціях, які там коштують сотні мільйонів доларів. Тому, з моєї точки зору, тільки культурний офшор зі спеціальними правами може допомогти пришвидшити розвиток. Бо порівнювати з Європою інституції чи інфраструктуру — немає сенсу. Там усе формувалося століттями. А в нас — десятки років, у кращому разі. Тому потрібні екстраординарні правові засоби, щоб прискорити цей процес.

Що для вас є ознакою справжнього мистецтва сьогодні? Які теми, жести, художні
мови вас чіпляють?

Справжнє мистецтво сьогодні? Ну, дивіться, в кожного є своя версія “справжньості”.
Тобто, спитати, допустимо, кожного експерта в цій сфері — і кожен дасть свої
характеристики. В мене теж вони є, і вони абсолютно інтуїтивні, інших не може бути. Тобто це комплекс між моїм досвідом та надивленістю. В мене так сталося, що я по декілька разів на рік виїжджав і дивився фестивалі, бієнале, галереї. І ось ця суміш — освіта, надивленість, моє уявлення — вона дає бачення якості. В сфері, яка не оцінюється об’єктивними характеристиками – діє думка експерта, який сумуючі різні інтуїтивні і суб’єктивні фактори – може оцінити “справжність”. Якість у мистецтві не визначається вагою чи розміром і це не якісь об’єктивні метрики.

Які українські художники, на вашу думку, говорять про сучасність переконливо і
актуально?

А отут, от чесно, напрошується відповідь про тематику. Але це неправильно. Бо і
натюрморт може бути тематичним, і трагічним, і пейзаж теж. Тому, напевно, мова не про сюжет — хоча, звісно, сюжет, пластика, художня мова мають значення. Але, принаймні, я знаю, що є попит на ліві ідеї. На захист всього живого, особистості, чистого повітря і води, і так далі… Тобто, є запит на ліві ідеї в усьому світі. І, звісно, в певних художників є свої версії, своя відповідь, і свої візуальні меседжі. Але я би не фокусувався на цих ідеях, бо дуже легко повестись на симуляцію. Ті художники, які розуміють важливість чи попит на ліві ідеї — вони можуть симулювати це. І тут дуже важливо — на інтуїтивно-досвідному рівні — відчувати різницю. Хоча, звісно, очікування є дуже сильні. Художник — це, як правило, чутливий емоційний організм. Він вміє передавати художніми засобами свої інтуїтивні й усвідомлені форми. А формуються художники не в такому рафінованому середовищі, як у Європі. Тут —
все по-іншому. І в цьому є потенціал. Це емоційна амплітуда. Художники, які тут, в Україні, — вони здатні гостро і по-справжньому відчувати біль, страждання, трагедію, життя і смерть.

А конкретні імена можете назвати?

Не хочу. Не хочу, бо не хочу робити рекламу. І взагалі — це дуже серйозна штука. Щоб називати прізвища — треба нести відповідальність. Це дуже серйозно. І краще цим не займатися. Навіть якщо хтось спробує це зробити — назвати імена — він все одно природньо введе в оману. Якщо це галерист або куратор — він скаже ті імена, з якими працює і товаришує, або які хоче просунути. Тобто це буде не просто суб’єктивно — це буде завжди несвідомо заангажовано.

Чи бачите ви, яким може бути українське мистецтво через десять років?

Однозначно потужне. Однозначно цікаве. І я дуже сподіваюся, що через 5-10 років у
художників буде більше ресурсів. Бо зараз їх просто обмаль. А я маю на увазі — великі творчі майстерні, художні матеріали, можливість продукувати якісь речі, виставляти. Тобто, якщо це все назвати “ресурсом”, то я дуже надіюся, що ресурсів буде набагато більше. Для того, щоб створити сильне мистецтво, треба мати простір, де його складати, де зберігати, де показувати. Потрібна інфраструктура. Ну, як я кажу, зараз українське мистецтво — це мистецтво ескізів. Масштаб цього мистецтва дуже сильно залежить від дверного отвору, через який його можна винести.

І наостанок — якщо коротко: навіщо нам культура сьогодні?

Ну, ми повертаємось до якогось попереднього питання, що культура – це єдина можливість репродукувати якісь меседжі і автономні, і персональні, і великі кураторські, і якісь там ідеологічні, якщо це стосується державної політики. Це серйозний ресурс, який за своїми характеристиками і ознаками, просто неможливо замінити чимось іншим. За будь-яким президентом, прем’єр-міністром, таксистом, пожежником і прибиральницею – стоїть національна культура і мистецтво. Якось так.

Стаття є частиною проєкту «Культурний міст: Литва-Україна», який частково фінансується Фондом підтримки медіа.