Костянтин Дорошенко

Цього року міжнародному симпозіуму сучасного мистецтва “Бірючий” (Biruchiy contemporary art project), провідній мистецькій резиденції України, виповнилось 20 років. У свою річницю вона відрізана від місця, в якому з’явилася, та де з року в рік об’єднувала художників, музикантів, кураторів, дослідників і глядачів із різних країн – України, Литви, Франції, Нідерландів, Італії, Іспанії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини, Білорусі та інших. Коса Бірючий острів на Азовському морі, як і місто Приморськ, де у 2021 році відбулася остання перед повномасштабним російським вторгненням резиденція “Бірючий”, опинилися під тимчасовою окупацією. Але інституція продовжує свою роботу в інших локаціях – в Україні й Європі. Зусиллями співзасновника та комісара симпозіуму Геннадія Козуба в його рідному прифронтовому Запоріжжі у 2025-му відкрилася галерея “Zaporizhzhia Biruchiy Art Centre”, а в Італії – філія резиденції Biruchiy Cortemilia.  

Як з’явилася ідея резиденції “Бірючий” та наскільки її сьогоднішні практики відмінні від того, з чого усе починалося?

У 2006 році разом із художником Володимиром Гулічем ми започаткували міжнародний симпозіум сучасного мистецтва «Бірючий». Тоді нам хотілося створити незалежне середовище для митців, відкрите до експерименту, вільного обміну думками та нових художніх практик. Ми обрали для цього Бирючий острів на Азовському морі — місце, віддалене від великих міст, із особливим природним ландшафтом, де художник міг на певний час вийти зі звичного контексту й зосередитися на творчості.

Перший симпозіум мав назву «Ландшафт для героя». Вона багато в чому визначала початкову ідею проєкту: що відбувається з художником, коли він опиняється в середовищі, де звичні орієнтири зникають, а природа стає не декорацією, а повноцінним учасником творчого процесу? З кожним роком «Бірючий» розширювався. Ми експериментували з форматами, залучали кураторів, музикантів, представників інших мистецьких дисциплін, розвивали видавничу діяльність. З’являлися нові тематичні сезони: «Хто ти є?», «Четвертий вимір», «Зона виживання», «ЕкоБірючий», «Неошаманізм. Сила ритуалу». Важливою частиною роботи стали виставки за межами резиденції та міжнародні обміни.

З 2015 року ми почали розширювати географію проєкту в Україні, зокрема через резиденцію «Іршанськ. Рекреація». У 2016-му з’явився польський напрям, а згодом — співпраця з мистецькими середовищами США, Чорногорії та Франції. Ми поступово відходили від моделі, за якої всі події мали відбуватися в одному місці.

Повномасштабна війна зробила цей процес вимушеним і набагато складнішим. Традиційна локація опинилася на окупованій території, і нам довелося шукати нові можливості для продовження роботи. Але в певному сенсі це стало перевіркою того, що ми створювали всі попередні роки. Сьогодні «Бірючий» — це вже не лише резиденція, а міжнародна мистецька платформа, яка працює з різними територіями, історичними контекстами та спільнотами. Змінилися географія й обставини, але залишилося головне: створювати простір для художнього експерименту, взаємодії та свободи висловлювання.

З початком великої російської війни проти України міжнародна діяльність “Бірючого” активізувалась. Які з реалізованих у цей час проєктів ви вважаєте найважливішими? Які були найскладнішими?

Одним із перших принципових рішень було не зупиняти проєкт, навіть коли продовжувати роботу на Азовському морі стало неможливо. У червні 2022 року ми провели резиденцію «Бірючий. Закарпаття 022. Art war» у Нижньому Селищі. У ній взяли участь 40 художників із десяти країн. Для мене це було важливим підтвердженням того, що «Бірючий» — передусім спільнота та спосіб взаємодії між художниками.

Наступним етапом стала резиденція «Бірючий Борівець 433–447», реалізована в Польщі у 2023 році. Художники з України, Польщі та Чехії працювали з місцевим контекстом, спільною історією, колективними травмами та уявленнями про майбутнє після війни. Саме число в назві позначало дні повномасштабної війни, що минули на момент проведення резиденції. Це був спосіб зафіксувати час не лише календарно, а й через художнє осмислення досвіду, який ми переживали.

У 2024-му в Польщі ми реалізували проєкти «Люблінський трикутник» та «Екологія солідарності». Вони були присвячені культурним зв’язкам між Україною, Польщею та Литвою. Історичній пам’яті, взаємодії людини з місцем і можливостям діалогу між різними спільнотами. У Франції того ж року відбулася резиденція «Lima of love» — проєкт, у назві якого поєдналися образ кордону та ідея любові як способу його подолання.

Окремо я б виділив розвиток Biruchiy Cortemilia в Італії. У 2025 році ми створили постійну резиденцію в регіоні П’ємонт. Для мене це не просто нова локація, а можливість розвивати міжнародний проєкт у довгостроковій перспективі, працювати з місцевим культурним середовищем і водночас зберігати зв’язок з Україною.

Найскладнішим було прийняти втрату можливості працювати на території, з якої все почалося. «Бірючий» багато років формувався у взаємодії з конкретним ландшафтом Азовського узбережжя. Це місце було частиною його ідентичності. Тому перенесення діяльності в інші країни не могло бути простим організаційним рішенням. Водночас ми не хотіли перетворювати проєкт виключно на свідчення війни. Для нас важливо не тільки говорити про те, що з нами сталося, а й продовжувати створювати нові твори, нові зв’язки та можливості для мистецтва. Саме здатність продовжувати роботу, не втрачаючи відкритості до світу, я вважаю одним із головних результатів цих років.

Знайомити Запоріжжя із виставками учасниць та учасників резиденцій “Бірючий” ви почали ще до повномасштабного вторгнення. З червня 2022 року ви представляєте в Запоріжжі ініціативу “Плакати воєнного часу”, у 2025-му – відкрили галерею. Яким чином реалізуються ці ініціативи у прифронтовому місті?

«Плакати воєнного часу» розпочалися в червні 2022 року як відповідь на потребу говорити про війну мовою мистецтва. Ми почали показувати роботи художників просто неба в Запоріжжі, а згодом проєкт вийшов за межі міста й України. Плакат став способом безпосередньої розмови з суспільством — про війну, досвід людей, спротив і зміни, які відбуваються навколо нас.

Перший том книги «Плакати воєнного часу 2022–2023» об’єднав 453 графічні роботи, представлені на 19-ти виставках. Зараз разом з Оленою Сперанською, при підтримці Українського культурного фонду та Департаменту культури та туризму міста Запоріжжя,  ми готуємо до друку другий том, до якого увійдуть матеріали ще 24-х мистецьких проєктів, реалізованих у Запоріжжі з 2023 до 2026 року. Це не лише документація виставок, а й спроба зберегти візуальну історію війни та зафіксувати, як художники реагували на події.

Від літа 2023 року до осені 2026-го ми провели 42 виставки просто неба. А у 2025-му відкрили Zaporizhzhia Biruchiy Art Centre. Для нас цінно, що мистецьке життя в місті триває, що художники мають можливість працювати, а глядачі — зустрічатися з мистецтвом навіть у важких обставинах. Нам було важливо мати постійний простір, у якому можна представляти виставки, знайомити аудиторію з художниками та створювати умови для професійного діалогу.

В чому специфіка Biruchiy Cortemilia?

Biruchiy Cortemilia — це новий етап нашої історії, який розпочався влітку 2025 року серед пагорбів Ланге. Ми створили постійну резиденцію, яка дає художникам можливість працювати в іншому культурному й природному середовищі, взаємодіяти з місцевою спільнотою та досліджувати територію через мистецтво. Мені було важливо, щоб це не стало просто перенесенням українського проєкту до Італії. Ми прагнемо, щоб резиденція була відкритою до місцевого контексту, історії та культурних традицій регіону, водночас зберігаючи міжнародний характер «Бірючого».

Уже перші проєкти резиденції показали, наскільки різними можуть бути художні реакції на це місце. У 2025 році відбулася виставка «Holy Kitsch» Віктора Покиданця, а у 2026-му — «Allegro & borscht» Андрія Блудова та Наталії Карпінської. Вони демонструють, що резиденція не нав’язує єдиної теми або стилю, а створює умови для персональних художніх висловлювань. Biruchiy Cortemilia також відкриває можливості для взаємодії з європейськими культурними інституціями, художниками та кураторами. Для українських митців це можливість працювати в міжнародному контексті, а для місцевої аудиторії — відкривати українське мистецтво не лише через призму війни, а як самостійну, різноманітну й повноцінну частину міжнародного культурного процесу.

Я сприймаю цю резиденцію не як заміну Азовському узбережжю, а як розвиток проєкту в нових умовах. Кожне місце має власну специфіку, і важливо не переносити готову модель механічно, а дозволяти їй змінюватися у взаємодії з новим середовищем.

Які з проєктів “Бірючого”, реалізовані до великої війни, згадуються вам сьогодні як етапні?

Історія «Бірючого» — це послідовність експериментів, кожен із яких змінював уявлення про те, чим може бути мистецька резиденція. Перші сезони — «Ландшафт для героя», «Хіпі існують», «Хто ти є?» — заклали основу проєкту. Вони були пов’язані з дослідженням ідентичності, взаємодії людини з природою та можливості творчості поза передбачуваними умовами міського життя.

Важливим етапом став проєкт «Зона виживання» 2013 року, а також зміна формату в наступному сезоні, коли ми почали розвивати експериментальну платформу для кількох кураторів. Це дало змогу відійти від єдиного кураторського погляду й залучити різні підходи до роботи з мистецтвом. У 2015-му відбувся «ЕкоБірючий», який розширив наше розуміння взаємодії мистецтва та навколишнього середовища. Того ж року «Бірючий» вийшов за межі основної локації завдяки резиденції «Іршанськ. Рекреація». Це був крок у напрямку культурної децентралізації: мистецькі процеси можуть виникати не лише у великих містах або традиційних культурних центрах.

У 2016 році ми реалізували резиденцію «Від спільного кореня» в Польщі. Художники працювали з історичною пам’яттю та складними питаннями взаємин між країнами. Цей досвід показав, що мистецтво може створювати простір для розмови там, де історія нерідко стає предметом політичних маніпуляцій. Окремо я згадую міжнародні обміни з Італією, зокрема співпрацю з мережею RESÒ та резиденцією Cittadellarte — Fondazione Pistoletto в місті Б’єлла. Вони допомогли нам розвивати довготривалі професійні зв’язки й краще інтегрувати українських художників у міжнародний контекст. Важливими були також проєкти в США у співпраці з Flux Factory, а згодом — резиденції в Чорногорії та інші міжнародні ініціативи. Вони доводили, що «Бірючий» може працювати з різними культурами та соціальними контекстами, не втрачаючи власної ідентичності.

Якщо говорити про головний результат довоєнного періоду, то це не одна конкретна виставка чи резиденція. Це створення міжнародної мережі, досвіду й довіри, які дали нам змогу продовжити роботу після початку повномасштабної війни. Саме завдяки цій основі ми змогли перенести діяльність до інших країн і водночас зберегти зв’язок із Запоріжжям.

Чи думаєте ви над темою резиденції “Бірючий”, коли вона повернеться на берег рідного Азовського моря після деокупації?

Так, я думаю про це. Для мене повернення «Бірючого» на Азовське море — не просто відновлення колишньої локації. Це буде зустріч із місцем, яке ми знаємо й любимо, але яке після окупації та війни вже не зможемо сприймати так, як раніше. Я не хотів би зараз визначати конкретну тему майбутньої резиденції. Мені здається важливим дати художникам можливість самим відповісти на запитання, що означатиме це повернення, як зміниться наше сприйняття території, пам’яті, ландшафту та власної історії. «Бірючий» завжди був простором експерименту, і я хотів би зберегти цю свободу.

За час війни ми отримали досвід роботи в різних країнах, із різними художниками та культурними середовищами. Цей досвід неминуче вплине на майбутній формат проєкту. Тому я думаю про повернення, як про новий етап, у якому зійдуться наша історія, досвід вимушених змін і можливість знову працювати на рідній території. Важливо, щоб повернення було не лише символічним. Хотілося б запросити художників із різних країн, повернути можливість працювати безпосередньо з азовським ландшафтом і знову зробити цю територію місцем зустрічі.

Доречі, зараз у новому просторі, розташовану в комуні Піцоло Валле Уццоне, відбувається групова виставка нашої італійської резиденції. В експозиції під назвою «Повернення» беруть участь художники з України, Польщі, Чехії та Італії. Представлені роботи народилися в особливому стані — після повернення до тиші, до можливості працювати, думати й відчувати себе вільним митцем. Кожен автор по-своєму переживає цей досвід: через пам’ять, спостереження, надію або передчуття майбутнього. Ми мріємо про день, коли повернення стане можливим для всіх, а мистецтво знову буде народжуватися не всупереч війні, а завдяки миру.