Костянтин Дорошенко/Tie2.lt

Мистецтвознавиця та культурна менеджерка Катерина Левченко працювала в PinchukArtCentre, Мистецькому Арсеналі та Українському культурному фонді, відкрила 39.9gallery на модній київській вулиці Воздвиженській. Професійне зростання актуалізувало для неї недооціненість рідного Кривого Рогу, сприйняття якого затінено кількома стереотипами: індустріальне місто з поганою екологією, батьківщина президента України Володимира Зеленського та його шоу-проєкта “95-й квартал”. За рік до повномасштабного російського вторгнення в Україну пані Левченко заснувала Криворізький центр сучасної культури (KRCC). Його діяльність розпочалася вже в гарячу фазу війни та триває у місті, яке стало прифронтовим. 

Нині Катерина Левченко також в команді київського інноваційного парку розвитку технологічних компаній та стартапів UNIT.City, співпрацює з Фундацією культурної дипломатії. Проте наша розмова – про криворізьку ініціативу. Адже культурна видимість регіонів Україні залишається нерівномірною.   

Ваша столична кар’єра динамічно розвивалася, коли ви вирішили спрямувати енергію на розвиток рідного міста. З чим пов’язане рішення створити Криворізький центр сучасної культури?

Для мене великим натхненням була робота в PinchukArtCentre та Мистецькому Арсеналі. Там я побачила, як можуть функціонувати сучасні культурні інституції, які масштаби вони можуть мати і який вплив здатні здійснювати на суспільство. У столиці завжди була велика кількість подій та ініціатив, з ситуацією у Кривому Розі це дуже контрастувало. Отримуючи досвід і знання, я усвідомила, що маю внутрішній ресурс спрямувати їх на рідне місто, проявити його ідентичність на культурній мапі країни. Мені стало важливим створити для мешканців Кривого Рогу новий культурний досвід і нові емоції — ті, які колись відкрив мені Київ.

Так з’явилася ідея Криворізького центру сучасної культури. І хоча ми працюємо як невелика незалежна громадська організація, те, що нам вдається існувати, розвиватися і реалізовувати велику кількість проєктів в умовах війни, для мене справжнє диво і водночас результат великої командної роботи. Мрію, що з часом KRCC матиме принаймні співставні зі столичними інституціями можливості та ресурси. Проте, ми вже сьогодні формуємо нову культурну реальність Кривого Рогу, крок за кроком.

Кривий Ріг має власну культурну сталість. З ним пов’язано ім’я монументаліста Григорія Синиці, чиї роботи мали виразне національне забарвлення. Письменник Григорій Гусейнов видавав тут літературно-мистецький часопис “Кур’єр Кривбасу”, на шпальтах якого друкувалися автори, що згодом стали культовими. Що для вас – культурна спадщина міста?

Я не хочу «вдягати біле пальто» й намагаюся бути максимально щирою: довгий час я не ідентифікувала себе з Кривим Рогом і майже нічого не знала про його культурну спадщину. З дитинства мріяла виїхати з індустріального міста й у 17 років переїхала до Києва. Там я особливо гостро відчула брак локальної культури в широкому сенсі цього слова. Навіть моя перша вишиванка з’явилася саме тоді. Вже будуючи кар’єру в мистецькому середовищі, я не раз стикалася з певною зневагою або, радше, провокуванням відчуттям меншовартості з боку колег через те, що я родом із Кривого Рогу.

Моє сприйняття міста почало змінюватися пізніше — зокрема, разом із розвитком KRCC. Водночас я хочу згадати людину, чия діяльність вплинула на мене ще підліткою: Наталю Погорєлову. Її джазові події, концерти формували мій смак. Щиро вдячна їй за те, що, попри всі труднощі, вона привозила до міста виконавців світового рівня. Лише зараз я усвідомлюю, наскільки це було складно.

Озираючись назад, я також інакше бачу локальні культурні явища — театр «Баобаб» чи літературну діяльність Ольги Гончар. Усе це формує моє відчуття Кривого Рогу, як міста зі своєю складною культурною тканиною, в плетеві якої є що перевідкривати та переосмислювати.

Якими були перші мистецькі резиденції KRCC? Наскільки охоче художники їхали до певним чином демонізованого міста? Як змінювалося їхнє сприйняття Кривого Рогу та сприйняття криворіжцями сучасного мистецтва?

Першу резиденцію RUDA Project у Кривому Розі я реалізувала у 2020 році під брендом 39.9gallery. Це було великою авантюрою, як і наступна резиденція, 2021-го. Один криворізький підприємець запропонував нематеріальну підтримку проєкту, а я разом із партнерами та друзями співфінансувала всі витрати, щоб привезти митців з різних міст України. Цей досвід став для мене переломним: змінив моє власне сприйняття Кривого Рогу, сформував довгострокове бачення розвитку подібних ініціатив.

Важливо, що художники досить легко погоджувалися на участь, попри стереотипи про місто. Саме через їхню оптику я почала бачити Кривий Ріг, як візуально потужний і концептуально цікавий простір. Виставки, присвячені Кривому Рогу, ми репрезентували й у Києві. Як галеристці, мені вдалося реалізувати частину робіт, створених під час резиденцій, що стало сигналом про зацікавлення темою.

Криворізька аудиторія спочатку реагувала доволі обережно, подекуди з нерозумінням, але через відкритість подій, залучення глядачів до діалогу, ми поступово бачили зміну цієї оптики. Для багатьох криворіжців це був перший досвід взаємодії з сучасним мистецтвом безпосередньо. Перші резиденції стали точкою входу до переосмислення міста — як для зовнішніх учасників, так і для локальної спільноти. 

Феміністична адженда, жіноче лідерство – серед напрямків, які вочевидь близькі і вам, і вашій інституції. Виставка “Візуальні голоси жінок” 2024 року прозвучала як загальноукраїнська подія. Що для вас в ній важливо та в яких ще проєктах ви реалізуєте емансипативну тематику?

Оскільки Кривий Ріг історично тісно пов’язаний із важкою промисловістю, місто зберігає відчутний вплив патріархальної світоуяви та упередженого ставлення до жінок. Протягом усієї кар’єри я стикалася зі стереотипами, як жінка в мистецькому середовищі — від недовіри до моєї експертизи до, здавалося б, дрібних, але показових речей: переконання, що я не можу займатися монтажем виставок чи виконувати фізичну роботу. На початку діяльності в Кривому Розі мене часто не сприймали серйозно: «якась дівчина, яка щось хоче».

Саме тому для нас є принциповим працювати з темами жіночого лідерства та емансипації, зокрема інструментами сучасного мистецтва. Виставка «Візуальні голоси жінок» стала простором проявлення й артикуляції жіночого досвіду — різного, складного, часто невидимого в публічному дискурсі. Вона об’єднала художниць, які говорять про тіло, працю, війну, турботу, вразливість і силу. Створила багатоголосий наратив, який резонував далеко за межами міста.

Команда KRCC реалізує й інші ініціативи: ми проводимо тренінги з гендерного мейнстримінгу, протидії гендерно зумовленому насильству, публічні дискусії за участі жінок із різних секторів економіки Кривого Рогу — від промисловості до креативних індустрій. Маємо окремий феміністичний сезон подкасту «Анатомія особистості», де говоримо про досвід, виклики й стратегії жінок у сучасній Україні. Ми воліємо створювати середовище, в якому жіноче лідерство є видимим, легітимним і підтриманим.

Коли до постіндустріальних міст приїздять митці, що мають міжнародне визнання, місцеві художниці та художники іноді опиняються в їхній тіні. Чи вдається вам витримати баланс?

Наша першочергова ціль — зробити Кривий Ріг видимим на культурній мапі України. Тому ми принципово не обмежуємося локальною географією і залучаємо митців та діячів культури з різних міст, з іменами. Це спосіб створити середовище співпраці, нетворкінгу та обміну досвідом. Важливо, щоб присутність запрошених авторів підсилювала видимість місцевих, відкривала нові діалоги. Ці взаємодії відбуваються досить органічно.

Кривий Ріг, місцева мистецька спільнота можуть бути цікавими у міжнародному контексті. Ми не створюємо ієрархій, а працюємо з культурною сценою в цілому.