Veronika Synenka/Tie2.lt

The Ambrozia Project — український мультидисциплінарний художній дует, який працює разом понад десять років, поєднуючи живопис, скульптуру, інсталяції, перформанс і музику. Рита та Ігор створюють мистецтво, в якому особисте переплітається з публічним, а реальність — із містичним символізмом. Під час повномасштабної війни їхня творчість стала способом виживання, рефлексії і документування історичного часу, а дистанція не розірвала їхню спільну художню мову, а навпаки — відкрила нові форми взаємодії та медіа.

Ваш художній дует існує вже понад десять років. Як трансформувалася ваша спільна художня мова за цей час — особливо в умовах повномасштабної війни?

Рита: Наша свідома співпраця як дуету почалася із циклу фотореалістичних живописних робіт First Face Perspectives, у яких ми зображували повсякденний побут, використовуючи композицію “від першої особи”. Дебютна спільна виставка Особистий космос відбулася у 2013 році в галереї Карась, з якою ми продовжували співпрацювати протягом шести років. Ми виробили спільний смак у мистецтві в різних аспектах, часто писали одну картину з двох боків, зустрічаючись у центрі, з абсолютно ідентичним стилем. Тоді, разом із живописними полотнами, ми експонували реді-мейди, дотичні до теми картин, які сприймалися нами радше як декор. Згодом вони еволюціонували у повноцінні самодостатні інсталяції в “перехідному” проєкті Альбом екзорцизм 2017 року. Тоді ми розділилися, і кожен працював над своєю частиною — я створювала серію скульптур, а Ігор — сюрреалістичну інсталяцію та картини за її мотивами. Я тоді боялася, що Ігор збожеволів, адже протягом року він збирав величезну антропоморфну композицію з усього, що було в майстерні, перебуваючи у дивному, ніби зачарованому стані. Я думала, що ми втрачаємо творчий зв’язок, який нам неабияк допомагає в підтримці особистого. Урешті-решт, знайдені тоді сюрреалістичні прийоми вкоренилися в роботах, і наше мистецтво від документалістики поступово перейшло до містичного символізму.

Ігор: Було кілька великих трансмедійних змін напрямку нашої діяльності, і вони завжди були пов’язані з потрясіннями. Наприклад, перехід до інсталяцій-кімнат стався після великої кризи у стосунках, яку ми ледь пережили. Весь накопичений стрес ми сублімували у створення інсталяції Як я провела літо, що розповідала про болюче літо, проведене у конфлікті на тлі загострення Ритиної хвороби. У цій роботі було досягнуто максимальної відвертості у демонстрації інтимних переживань і, в принципі, з цього проєкту вже почалася робота з простором та імерсивністю. Потім з’явилася музика. Я перестав займатися візуальним мистецтвом і протягом року писав пісні, збудував музичну студію, розділивши майстерню перегородкою навпіл. Так з’явилася Амброзія та “романтичний електронаїв”. Розпочалася концертна діяльність, яка потягла за собою сценічний перформанс. Невдовзі музика, перформанс та візуальна творчість об’єдналися. Питання вибору зникло — все було пов’язано історією наших особистих стосунків, і кожне медіа підсвічувало різні нюанси цієї теми.

Рита: З початком великої війни наше мистецтво стало ще більше тяжіти до містичного готичного символізму, при цьому зберігаючи документальність і тему стосунків. Під час загрози окупації Києва Ігор, боячись за моє життя, змусив мене покинути країну. Відтоді ми почали працювати на відстані. Ставши студенткою Beaux-Arts de Paris, я почала працювати над серією живописів Ательє змін. Я зображую мої рідні інтер’єри, у яких перебуваємо ми з Ігорем. Наші сховища насичені різними образами — новинами, спогадами, мріями, гумором. Я називаю ці роботи “компресованими щоденниками”. Ми почали називати The Ambrozia Project усі наші спільні практики. Наступним трансмедійним кроком стала робота над документальним відеопроєктом довжиною у війну.

Які теми та образи стали для вас ключовими в останні роки?

Ігор: Лейтмотивом нашої творчості незмінно є тема наших стосунків. Змінюється стиль, соціально-історичний контекст, ми опановуємо нові медіа, в яких реалізуються окремі роботи, що згодом об’єднуються у міждисциплінарних виставках або складених творах, таких як відеокліп чи концерт-перформанс. В останні роки, звісно, домінує контекст війни та розлуки, спричиненої нею. Образи “стрибають” з одного медіа в інше, таким чином насичуючи персонажами наш ескапічний всесвіт і узагальнюючи все, що ми робимо. У картинах “оживають” наші скульптури, а в скульптурах — застиглі образи з пісень.

Наприклад, усі персонажі наших картин обов’язково плачуть. Це пішло від пісні Плачу з альбому Комендантська ніч. Образ амброзії — їжі богів, що дарує вічну молодість, але водночас є токсичною дикою травою, — у нашому розумінні метафора стосунків між чоловіком і жінкою. Образ свічки, насадженої на голку шприца, — трагічний символ життя, яке швидко тане, та хвороби, невідворотної смерті. Він з’явився ще з тих часів, коли Рита пережила загострення виразки й мало не померла. У нас удома тоді було безліч використаних шприців, а телевежа за вікном теж нагадувала шприц — це підсилювало магічність ситуації, і пізніше стало прототипом скульптури-підсвічника, яка згодом розрослася у серію інтерактивних артоб’єктів.

Романтичні сфінкси-хмари, антропоморфні дерева, доми з очима-вікнами, ковдра-вибух, під якою ми ховаємося у темряві в обіймах одне одного. Крайня з ідей — слово “амброзія” має бути присутнє в кожній картині: явно або зашифровано. Якось так.

У ваших роботах відсутній чіткий розподіл між приватним і публічним. Це концептуальний вибір чи реакція на обставини?

Рита: Ми робимо акцент на особистій історії. Так органічно склалося. Приватне — це публічне в об’єктиві або мікроскопі, ніби під зумом. Фокус нашого творчого зору сконцентрований на парі, яка перебуває в певних обставинах. Обставини змінюються. Чітко окресленої межі між приватним і публічним я не бачу — фокус то звужується, то розширюється.

Я від початку мала схильність до прискіпливо чесної фіксації психологічних та інших нюансів нашого життя. Інтуїтивно відчуваю, що це важливо. Спочатку виникали питання доречності винесення цього на широкий загал — особливо це непокоїло Ігоря. Але зрештою ми зрозуміли, що інакше ця тема втрачає сенс і шарм відвертості. І це не обов’язково має бути буквально документальний жанр.

Будь-які образи й метафори, перш ніж імплементувати їх у свої роботи, я “сканую” на те, чи відображають вони почуття такими, якими вони є — без прикрас. А потім цей “ніжно-чутливий” контент вкидається у “цинічно-закомплексований” публічний простір. Тобто цей метод — це вибір між чесністю й комфортом на користь чесності.

Ви працюєте як художній дует, але й залишаєтесь окремими митцями. Як вам вдається утримувати баланс між спільною ідентичністю та індивідуальністю?

Ігор: Проєкт завжди стає більш складним, цікавим і якісним, коли в ньому беруть участь кілька художників. Кожен учасник групи в чомусь особливий, має свої сильні і слабкі сторони, і таким чином вони один одного доповнюють. Ми — група, і у нас та сама ситуація. Тільки змінюється той, хто відіграє головну роль.

Наприклад, у серії імерсивних інсталяційних проєктів 2018–2019 років, коли у нас був власний виставковий простір Комбінат Художник Спейс, головною була Рита, адже в основі тих робіт були її переживання та спогади. Я творив, відштовхуючись від її ідеї. А в проєктах, пов’язаних із музикою, автоматично головуючим автором стаю я.

Маргарита — талановитий колорист, фотограф, чудово відчуває композицію та стиль, а я — “художник-придумувальщик”, поет і музикант, добре знаю класичні графічні техніки. Вона любить знімати відео, а я люблю виступати на публіці. Ми, як два каліки, один одного ведемо і страхуємо. Плюс багаторічна співпраця дає налагоджену синхронізацію — кожен знає свою роботу.

Я навчився довіряти Риті навіть у випадках, коли ідея здається зовсім чужою й незрозумілою, бо точно знаю, що в процесі розберуся, і результат перевищить очікування та здивує. І завжди виходить прекрасно. Думаю, що окремо ми вже не зможемо. Це буде як сольні кар’єри учасників відомих музичних гуртів — кожен із них, узятий окремо, нуднуватий, однобокий і недовершений.

Рито, у фільмі Комендантська ніч ти знімаєш дуже особисту ситуацію? Камера — це спроба зафіксувати реальність чи захиститися від неї?

Рита: Спочатку камера стала методом модерації нашого спілкування. Справа в тому, що під час нашої зустрічі, після кількамісячної розлуки, була неабияка напруга. Необхідність фіксувати реальність відчувалася ще сильніше, ніж раніше, адже тепер наша особиста драма відбувалася на тлі історичної катастрофи.

Але співпрацювати було важко, тому що спілкування не клеїлося, і будь-які дрібні непорозуміння перетворювалися на жах. В один із таких типових конфліктів я зрозуміла, що можу відсторонитися, сховатися за камерою, і це допоможе зберегти наші стосунки. Я так і сказала:
“Давай! Кажи, що хочеш. Камера знімає.”

Ігор роздратувався, але потім звик, і я теж звикла. Я часто ставлю камеру і сама стаю персонажем свого кіно. Залученість у будь-яку творчу діяльність допомагає справлятися із суворістю обставин. Обставини стають матеріалом, а матеріал у результаті перетворюється на діамант. Трансформація негативу у позитив через творчість. Так, це дає захист: думкам є за що вчепитися, бачиш хоч якийсь сенс у цьому абсурді.

Я не розглядала це як архів, це був метод налагодження стосунків зі своїм чоловіком, а зараз бачу, що гігабайти, які я назнімала, нестимуть історичну цінність.

Igor on a background of Margaritas movie projection during «Poor Pigeon» exhibition in Karas Gallery, Kyiv

Ігорю, як ви почуваєтесь, коли стаєте не лише художником, а й героєм у роботах вашої дружини?

Ігор: Я з самого початку став персонажем Ритиних робіт, а вона — моїх. Ми малювали і фотографували один одного, усі мої вірші та пісні прямо або опосередковано присвячені Риті, а деякі навіть писалися від її особи. Але з відео окрема історія.

Спочатку ця ситуація мене сильно дратувала: було відчуття, наче дружина збирає на мене компромат на фоні погіршення відносин, витягує з тіні на світло саме ті речі, які я дуже не хотів оприлюднювати. Я просто зненавидів камеру, яка часто була прихована десь у кутку кімнати — завжди шукав червоний вогник. Але що було робити? Це ж тепер її нова пристрасть — знімати фільм, нові амбіції. Не хотілося надламувати друга, тож довелося змиритися.

Згодом я звик до камери і до того, як виглядаю в кадрі. Спробував прийняти свою зовнішність і поведінку, манеру розмовляти, так, як колись прийняв і полюбив свій вокал у записі. Врешті-решт, це привід для самовдосконалення: можна корегувати себе, працювати над помилками. Та й взагалі — кому я насправді потрібен, окрім неї? Сьогодні я відчуваю дуже велику вдячність за увагу, яку мені приділено.

Fragment of «Poor Pigeon» exhibition in Karas Gallery, Kyiv

Чи були сумніви щодо публічного показу настільки інтимного матеріалу? Як ви вирішуєте, що “можна” показувати глядачеві, а що ні?

Рита: Я нервувала, як і кожного разу, показуючи нову роботу — навіть трохи більше цього разу. Окрім того, що ми з Ігорем на екрані у всій своїй вразливості, це ж був мій режисерський дебют. Коли дійшло до показу, я усвідомила, що це велика відповідальність, а я робила те, що робиться — і от, воно дійшло до фільму. Найбільше я переживала, що моє кіно недостатньо показує жахи війни.

Я тестувала цю роботу на знайомих: включала фільм і слідкувала за обличчями. Глядачі були уважні, сміялися, ставали вдумливими, у когось на очі наверталися сльози. Люди (в основному французи) переймалися історією, і я бачила справжнє співчуття та розуміння головного героя:
“– О, він такий як ми — думає про мистецтво, мріє, а війна влізла і зруйнувала його плани.”

Із кожним новим показом я ставала все більш впевненою, що Комендантську ніч можна виносити на широкий загал. Я зрозуміла, що така особиста розповідь має велику силу, адже через неї люди, які не переживали війни, починають уявляти, як вона впливає на повсякденне життя. Їм важко асоціювати себе із військовим на полі бою, а от образ поета, якому “соромно бути щасливим, бо війна”, їх зачепив…

У період тривалої розлуки — як змінилася ваша співпраця? Чи дистанція вплинула на процес, ритм або тематику роботи?

Ігор: Так, дистанція вплинула. В цілому це незручно й складно, адже ми звикли робити все разом. Головна тема, як завжди, — стосунки, але тепер на відстані та в контексті війни. Незважаючи на дистанцію, ми в телефонному режимі обговорюємо кожен крок, кожну дрібницю, щоденно даємо поради один одному.

Не маючи змоги фізично втручатися в процес створення робіт один одного, ми намагаємося синхронізувати наші дії. Виставкова, концертна та інші види спільних активностей припадають на періоди, коли Рита приїжджає до Києва.

Ви відкрито говорите, що певною мірою залишаєтесь аутсайдерами в професійному полі. Це обрана позиція чи наслідок конфлікту з інституційною системою?

Рита: У нас не було конфліктів із інституційною системою. Тема, з якою ми працюємо, не є затребуваною в нашому арт-просторі. Наше мистецтво ескапічне, воно милується поезією повсякденності. Воно не заявляє про громадянську позицію, а без цього неможливо бути в системі. Вона не знає, що з нами робити.

Ігор: Ми, здається, з нею взагалі не перетинаємося, чомусь. Мабуть, робимо щось неадекватне.

Попри війну, ви продовжуєте створювати мистецтво, проводити виставки, покази. Це про стійкість, рутину, терапію чи щось інше?

Рита: Занурення в мистецьку діяльність дуже допомагає втримати відносну стійкість нервової системи. Без цієї опори можна легко “поїхати дахом”. Є відчуття того, що ми живемо в історичний час і, поки ми живі, мусимо писати архів цих часів усіма доступними способами.

Ігор: Я, як чоловік призовного віку, військовозобов’язаний, можу потрапити на фронт і загинути в будь-який момент, як уже сталося з багатьма моїми знайомими художниками. Тож намагаюся форсувати творчу діяльність, щоб залишити по собі якомога більший мистецький спадок.

Над чим ви працюєте зараз? Якою буде наступна частина відеопроєкту?

Рита: Зараз ми організовуємо групову виставку Про дружбу. Тема, здавалось би, проста, але виставка має бути неординарною. Я роблю начерки текстів свого мемуару для дипломної роботи в Beaux-Arts; тема буде пов’язана зі сприйняттям часу під час війни. Також є ідея вийти зі свого «будиночку» та спрямувати промінь уваги на мистецьку спільноту. Але я не збираюся нікого смішити, розповідаючи про свої творчі плани.

Ігор: Я завершую новий альбом, який матиме назву, однойменну з останнім фільмом Рити, Бідний Голуб. Також здобуваю науковий ступінь PhD у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. У рамках навчання готую творчий проєкт на тему, пов’язану з явищем ескапізму в мистецтві.

Чи відчуваєте ви потребу документувати весь період війни, чи є момент, коли варто зупинитись?

Рита: Поки що продовжую документувати — уже четвертий рік. Для себе я назвала це “проєктом довжиною у війну”. Періодично на мене настигають сумніви щодо сенсу цієї справи. Не знаю, чи цей доробок матиме цінність через роки, але мені здається, що так. Для мене цей архів цінний. Буду передивлятися, намагатися віднайти втрачений час. Кожного разу, біжучи в коридор під час атак, я, по-перше, хапаю з собою камеру, а по-друге — думаю: “не дай боже зараз згорять мої жорсткі диски, що лишились у квартирі”.

Чи бачите ви свою практику як архів? Що б ви хотіли, аби глядачі прочитали у ваших роботах через 20-30 років?

Рита: Це рефлексія на реальність, яка врешті перетворюється на архів. Хотілося б, щоб глядачі майбутнього мали можливість побачити свідків війни без фільтрів, з їхніми слабкостями та харизмою, уявити себе на нашому місці. Мені цікаво, як я сама все сприйму через 20-30 років. Це, мабуть, буде дуже сентиментальний момент…