Tie2/Світлана Кострикіна

З першого дня повномасштабного вторгнення уся Україна переживає одну страшну травму на всіх, яку кожна людина мусить долати самотужки. Психотерапевтка Станіслава Орловська розповіла, в чому можна шукати опори в ці важкі часи, як проживати втрати і віднаходити близькість, і що саме їй, людині, у дім якої війна прийшла ще в 2014-му, дає сили допомагати іншим.

***

Як особисто твоє життя змінило 24 лютого 2022-го?

До повномасштабного вторгнення я поєднувала роботу в благодійному фонді і свою власну психотерапевтичну практику. А коли почалася повномасштабна війна, в мене було таке враження, що ця професія просто забрала мене собі, бо на самому початку було так багато звернень, мій номер передавався із рук руки, люди просто дзвонили мені – і я розуміла, що треба знімати панічну атаку або тривожний стан. Я просто робила це, і вже більше не було часу для чогось іншого.

З якими темами ти працюєш?

Тут простіше перерахувати, з чим не працюю: я не працюю з дітьми, не працюю з хімічними залежностями.

А чому саме з цими?

Мені здається, що і там, і там потрібна спеціалізація. Для повної картини і компетентності треба і собі прожити такий досвід, щоб на це могли опиратись клієнти. Материнського досвіду, наприклад, у мене немає. Так само і з хімічними залежностями: я зустрічала дуже крутих спеціалістів, які в своєму анамнезі мають певні сторінки і досвід, на які вони спираються. В моїх філософських роздумах, психотерапевт чи психотерапевтка працюють не стільки певним методом, а собою, своєю особистістю.

Чим відрізняються ті запити, що ти чула на самому початку повномасштабного вторгнення, і теми, з якими ти працюєш зараз?

По-перше, на початку – інколи й зараз, але рідше, – війна була фігурою того, з чим ми працюємо, найголовнішою темою: наприклад, працюємо про обстріли, евакуацію, новини з Бучі, які емоції це піднімає, тощо. Чимдалі, війна ставала фоном. Ми працюємо про стосунки, наприклад, про вихід зі співзалежних стосунків, але війна присутня постійно фоном, як обставина, як те, що не дає піти зокрема з токсичних стосунків, бо страшно, бо через війну ще страшніше.

По-друге, на початку повномасштабного вторгнення дуже багато було панічних і тривожних станів. Це було про завмирання, про провину вцілілого. Про провину вцілілого було дуже багато роботи. І теж мені здається, що ця тема нікуди не поділася, вона просто перейшла з фігури у фон життя. Але все одно дуже багато людей це переживають.

По-третє, політичні виклики змінюються. Наприклад, зараз це мобілізація і демобілізація, яку ніхто не дочекався.

Тема війни загострюється в той момент, коли обставини якось змінюються, щось відбувається. Наприклад, наступ на Харківську область – і я помічаю, як більшу частину сесій на тижні ми працюємо з тривогою, з небезпекою, з тим, що пропадає сон.

З якими категоріями людей ти працюєш?

Серед моїх клієнток і клієнтів є жінки, у яких хтось із близьких служить на війні. Є жінки, які вимушено емігрували і намагаються якось влаштувати там своє життя. Є люди, які намагаються поєднувати життя в двох країнах і якось балансувати між ними, бо цей вибір також зробити дуже непросто. Є люди з різних областей України, це ті люди, що намагаються балансувати між виживанням і життям. Є чоловіки, які через ризик мобілізації переживають тяжкі тривожні стани. Є чоловіки, які раніше були моїми клієнтами, зараз на фронті, регулярні зустрічі не можливі, але точкову кризову підтримку вдається надавати.

Щодо різних категорій людей… Наразі часто в соцмережах помічаю конфлікти, наприклад, між тими, у кого є родичі в окупованих територіях, і тими, у кого нема, між тими, хто служить, і тими, хто не служить, між тими, хто поїхав, і тими, хто не поїхав… Як вважаєш, наскільки ця напруга є проблемою?

Слухай, я багато про це думаю, я багато про це відчуваю. Мені, якщо чесно, розривається серце, тому що… Інколи мені здається, що наше суспільство вже не склеїти. Інколи мені здається, що надія є.

Але що відбувається? Відбувається те, що в нас сталася одна катастрофа на всіх. І кожен з нас на цю катастрофу дав різну відповідь, і кожен має різний травматичний досвід. І цей травматичний досвід робить таку парадоксальну річ: у той момент, коли ми так сильно одне одному потрібні, саме травматичний досвід нас так сильно роз’єднує. І здається, що якщо моя найближча подруга обрала жити в Іспанії, а я обрала жити в Україні, то перше, що помічається в цій ситуації, це те, що нас роз’єднує. І є велика спокуса знецінити її переживання: типу, от у мене тут проблеми! Світла нема, треба ноутбук заряджати якось. А у неї, значить, не проблеми, що дитину невідомо, як в садочок влаштувати, усілякі інші такі емігрантські виклики.

І коли ми починаємо мірятись стражданнями, виходить, що ми втрачаємо одна одну. А якщо зробити душевну працю, – але це прям праця, це зусилля волі, це треба прямо мати на меті зберегти стосунки, – тоді виявляється, що можна і почути одна одну. Що ті, хто вирішили виїхати – у них теж різні причини: хтось хотів емігрувати і не наважувався, а хтось зовсім цього не хотів і не бажав, і лише намагається зберегти зараз життя своїх дітей. Якщо на секундочку винести власний досвід за дужки і просто послухати інших, то виявляється, що немає простих досвідів, спровокованих війною. Їх не існує. І якщо рухатись з цієї позиції, то тоді починає бути можливою зустріч.

Але поки що це величезна проблема, яка складається з різних факторів. Є ось цей фактор різного травматичного досвіду, а є ще фактор агресії і люті, непродуктивної, яку нема куди дівати.

У мене таке враження, що є величезне насилля на геополітичному рівні, коли інша величезна держава, потужна, порушує наші кордони. Якщо ми сприймаємо державу як суб’єкт, як особистість, то один такий суб’єкт геополітичний порушує кордони іншого суб’єкту насильницьким чином. І це, звісно, має в здоровому вигляді породжувати дуже багато люті, агресії. Разом з тим, у конкретної маленької людини, умовно, жінки середнього віку з дитиною, немає жодних інструментів дати відповідь, яка релевантна тому насиллю, яке вона переживає. А цю злість треба кудись дівати.

І тоді є варіант зрозуміти, що зі мною відбувається, усвідомити, що я стикаюсь з безсиллям, а переживати себе в безсиллі – дуже складна задача для людини.

А якщо не зустрічатися з цією внутрішньою реальністю, то дуже хочеться “мочити” когось, хто ближче. Ну, там, сусідку, яка ховає свого чоловіка від мобілізації, коли я сама не сховала.

Чи подруга виїхала, я не виїхала. Або навпаки: я виїхала, вона не виїхала, я відчуваю провину, але не хочу з цим зустрічатись, тому краще я просто буду знецінювати її почуття і казати, тю, так, а чого ти не виїдеш? Що тобі заважає? Що тебе тут тримає?

І виходить, що ось ця величезна спочатку лють, а потім безсилля цю лють реалізувати за адресою до насильника, народжує всередині суспільства оце явище, яке в народі називають “шакалячий експрес”. Мовляв, ти хріновий тому, що ти не перейшов на українську, а ти хріновий тому, що ти виїхав, а ти хріновий тому, що ти не служиш, а ти хріновий тому, що ти служиш, але не на нулі. І виходить, що ми всі хрінові тільки тому, що живі досі. Бо якщо жити – ти сто відсотків не будеш підпадати під чийсь там стандарт ідеального патріота чи патріотки. Не вийде.

А як думаєш, де може зараз українець або українка взяти моральний ресурс, щоб провести цю душевну роботу, побачити іншого?

Ну, по-перше, важливо розвивати емоційний інтелект. Треба попрацювати з тим, щоб уміти назвати, що відчуваєш. І тоді з цим стає можливим щось робити. Бо якщо я не знаю те, що я відчуваю – це, наприклад, безсилля, далі починаються тільки деструктивні речі.

Тобто, цей ресурс – це знання, як усе це працює, і усвідомлення як навичка. Потім мені здається дуже важливим розділити свою зону сили і свою зону безсилля. Чітко усвідомити, що я можу зробити, щоб у мене заміокулькаси не сохли, – це моя зона сили, точно. І якщо мене накриває, я можу піти і попоратись в землі, зробити так, щоб ця квітка знову була зелена. А закон про мобілізацію, демобілізацію, допомога західних партнерів або ще щось таке велике, геополітичне, – це, на жаль, зона мого безсилля. Те, що в принципі росія вважає за можливе чинити агресію на території моєї країни – це зона мого безсилля. Але є зона сили, наприклад, робити свою роботу або знайти використання своїх навичок в лавах ЗСУ. Або якщо я не можу прийняти таке рішення, я можу знайти реалізацію в волонтерстві, в донатах, через інформаційну участь, через мистецтво, можу, наприклад, піти в парк поприбирати всі папірці і не чекати, коли це зроблять комунальні служби. Кудись я все одно можу спрямувати свою енергію, і це буде саме моя відповідальність. І тоді ця історія буде продуктивною.

Тобто треба розділити зони сили і зони безсилля, зробити вибір і діяти. І так стає менше тривоги, бо енергія виходить з тіла в щось інше, в продукт, в діяльність. І менше самотності, бо ти з кимось щось робиш або для когось щось робиш, для себе і для цінних людей. Стає більше якогось сенсу.

Війна – це завжди втрати: близької людини, роботи, домівки, зв’язків… Як переживати цю втрату і шукати нові сенси, коли відчуваєш, що втрачено все?

У питанні “як переживати втрату” найголовніше слово – “переживати”. Плакати, горювати, так, як виходить, так довго, як треба, в тій формі, в якій треба. З горем можна зробити тільки одну річ: його треба виплакати, висумувати. Це дуже боляче для душі, але якщо ми будемо відвертати очі від свого горя, то воно просто застрягає в тілі і або соматизується або переходить в депресивний епізод і стає перепоною між людиною і життям.

Тому перше – це відреагування емоційне. Необхідно дати собі право, простір, волю, всіх, хто тобі треба, психотерапевта, рідних, друзів, усіх, хто може з цим допомогти і горювати про свої втрати.

І вже потім можна дивитись в бік перегляду.

Якщо ми говоримо про втрату ідентичності – наприклад, мені здається, що те, що я робила раніше, вже не важливо. Тоді мої цінності, моя професійна ідентичність, моя особистісна ідентичніть, моє коло спілкування, місце, де я живу, – це все треба переглянути.

Для багатьох українців це актуально. Ми на третьому році війни, і перший рік-півтора я працювала з цією темою. Наприклад: чи актуально для мене те, що я до війни була активісткою в темі фемінізму. Чи це досі важливо? Чи ні? І для кого? Для мене або для інших? І так далі. Або: я був до війни айтішником, дизайнером. Це досі важливо? Я досі так хочу себе ідентифікувати?

І оцей перегляд – це дуже складна штука, тому що соціальний тиск високий. Наприклад, чи можна залишатися квір-активісткою в часи великої війни чи це більше не важливо?

Ти якраз зачепила тему активізму. На твою думку, чи важливо зараз підтримувати квір-персон, жінок, національні меншини чи це має трошки відійти на інший план? І як впливає повномасштабна війна на вразливі групи суспільства?

В моїй практиці є представники та представниці квір-спільноти, активісти. І є специфіка. Через війну в країні стає більше агресії в цілому в суспільстві. Тому проблема, яка була і до початку повномасштабної війни, тобто напади на тлі ненависті, гомофобії, трансфобії і так далі відповідно загострюється. І окрім того, що в принципі страшно – страшно спати, тому що можна проспати тривогу, не піти вчасно в укриття і так далі, – ще і страшно просто бути собою. Страшно виходити на вулицю, бо від своїх вже можна відгребти. І градус цього насилля, він лякає.

Другий специфічний момент, вже названий, про перегляд, коли здається, наприклад, що те, що я робила і у що вірила, стає менш ціннісним на тлі такого величезного виклику і трагедії, яка стосується кожного з нас.

Є цінності і виклики, які стосуються спільноти якоїсь. А є те, що стосується всіх. І ніби те, що стосується спільноти, вже стає менш вартісним. Але з початком повномасштабної війни проблема дискримінації нікуди не зникла. Тобто, нікуди не поділись ані гомофобія з нашого суспільства, ані трансфобія, ані ейджизм, ані сексизм. До речі, сексизм теж загострюється. Бо цей стан війни, він потребує грубої сили. Він потребує таких патріархальних цінностей просто для того, щоб встояти.

Виклики для ВПО (внутрішньо переміщених осіб – прим.ред.) загострилися, тому що в нас тепер вся країна ВПО.

Я з Донецька, і коли в умовному 2017-му їхала з таксистом по Києву, то обов’язково чула на адресу інших водіїв наратив про те, що “о, одразу видно, це донецькі номери, абсолютно не вміють водити, нахабні…” і так далі. І починається повномасштабна війна, мене доля закидає в Ужгород, я їду з таксистом в Ужгороді, а він те саме каже про київські номери, що це абсолютно неадекватні люди, які не знають правил водіння. Абсолютно ідентично. І ця проблема вже 10 років нікуди не дівається. Вона не була вирішена до 2022-го, а тепер ще й масштабувалась відповідно до масштабу трагедії.

Тому я вважаю, що тут треба витримати тиск суспільства і лишитись при своїх цінностях, врахувавши те, що привносить до цього повномасштабна війна.

Як у всьому цьому почувається психотерапевт чи психотерапевтка, який одночасно допомагає людям і перебуває в країні, де йде повномасштабна війна?

Так, це теж велика цікава тема, як має той, хто підтримує, підтримувати себе. У мене є екологія роботи, у мене є регулярна супервізія і своя регулярна особиста терапія. Це не специфіка військового часу, це звичайна рамка, в якій має працювати професійний психотерапевт. Мені здається, що коли обираєш собі спеціаліста, перевірити, чи має він таку екологію роботи – це важливіше за дипломи і метод, в якому він працює.

Я підтримую себе, обов’язково маючи колегіальні зустрічі, щоб звірятися з колегами, хто з чим і як справляється. І також все те, що я кажу своїм клієнтам, для мене теж важливо. Зокрема це увага до тіла: мені треба слідкувати за сном, за апетитом, за фізичним навантаженням. Це більше відпусток. Не тому, що це примха, а тому, що це екологія роботи. Треба висипатись, треба змінювати картинку. Особисто мені треба бути на природі, мені треба мовчати. Мені треба напитувати себе людьми поза професією, моїми друзями, рідними і так далі. Окрім того, що обов’язково є супервізія, індивідуальна терапія і бажано якийсь груповий ще проєкт колегіальний, ще є такі особисті опори.

Всім, не тільки психотерапевту, а всім, важливо чітко знати бібліотеку своїх матеріальних і нематеріальних опор. Мати їх виписаними і перевіреними, хто це і що це.

Взагалі – чи можна пережити травму? Чи травма назавжди змінює людину, назавжди залишається в тілі та в психіці?

Травма – це те, що сталося з нами, і це лишається в досвіді. Різниця – як між відкритою раною, яка кровить, яка запалена, і шрамом, який ниє на погоду. Відбиток, звісно, лишається назавжди. Задача – інтегрувати травму в свою життєву історію, усвідомити цей травматичний дослід, усвідомити, що це сталося, що це сталося зі мною, що це зі мною зробило, як я це пережила, відреагувати весь пакет емоцій, який завжди непростий, він не складається з однієї-двух емоцій, там багато різного. І спертися, як би це парадоксально не звучало, але спертися на свій травматичний досвід і піти далі жити життя.

Що я маю на увазі під словом “спертися”? Наведу приклад.

Коли два місяці перед повномасштабною війною весь інформаційний простір гудів про те, що чи буде війна, чи не буде війна, що робити, як готуватись і так далі, я спиралась на свій травматичний досвід. Я пережила вже один початок цієї війни. І я думала, що з усіх цих приготувань – я заправлю машину. Але більше я не знаю, що робити, тому що коли це все сталося в Донецьку, моя фантазія точно не могла уявити, як саме це буде. В моїй голові не було файлів. Я не могла передбачити блокпости, цю систему переїзду через ці блокпости. Я не могла врахувати те, що перестане працювати банківська система України, що винесуть всю готівку з банкоматів і так далі. Я не можу це врахувати, я визнаю своє безсилля перед тим, що я не можу врахувати, що саме буде, якщо почнеться повномасштабна війна. Тому я не знаю, що мені робити, готувати гречку чи копати бункер, чи що? І тому я для себе вирішила, спираючись на цей досвід, що я просто не віддам цій війні жодного свого мирного дня. Якщо вона наступить завтра, то сьогодні я жила своє життя на сто відсотків. Я зробила такий вибір і жодного разу при цьому не пожалкувала.

Тобто твій досвід, як людини, що пережила вторгнення в Донецьку в 2014-му, він допомагає зараз і тобі, і людям, яких ти підтримуєш, тим хто переживає цей досвід тільки зараз, починаючи з 2022-го, так?

Так. Але це можливо тільки тому, що про той досвід було вилито багато сліз. Було усвідомлено, що він зі мною зробив, що він зробив з моєю родиною, яку ціну я заплатила. І головне: як я вибралась, як знову встала на ноги після кризи.

Це теж дуже важливий етап. Усвідомити ту копінг-стратегію, яка була використана людиною, щоб вийти з травматичної ситуації. Озирнутись назад і проаналізувати: що я робила, що з того спрацювало. І тоді можна покласти всередину себе файл, рядок коду, в якому написано, що я вмію втратити все і з нуля побудувати. Це дуже важливо.

А як ти думаєш, чого зараз не розуміють іноземці, у яких немає такого досвіду, як у українців, не розуміють саме про українців, про те, що вони проходять? Чого не можна прочитати в новинах, де пишуть про 50 збитих шахедів та 6 годин електропостачання на добу, що можна тільки зрозуміти?

Я тут не буду братися узагальнювати, але мені хочеться зробити акцент на тому, що кожен українець і українка є цим джерелом перевірених знань. І тут важливо пам’ятати про правило “стоп”. Якщо хтось, хто є іноземцем або просто людиною з іншим досвідом, каже щось, що робить вам боляче, – від незнання, від нерозуміння, – ви можете або зупинити різко, грубо, або лагідно, як завгодно, але правило “стоп” існує. І тут почуття українця, українки точно важливіше, ніж просвітницька робота. Бо в моїй практиці ця тема для мене існує через купу некоректних запитань, які можуть ретравмувати людину, яка переживає досвід війни. І ось тут треба знати, що тільки я відповідальна за свої кордони, і я маю сказати «стоп» і зупинити цю дискусію, якщо я відчуваю, що мені болить. Це перше.

А якщо є ресурс, то можна пояснювати і вимагати повагу до досвіду.

Але питань може бути дуже багато. Коли я жила в Німеччині, це часто було мовне питання, “чому ви розмовляєте російською, якщо ви з України, а Росія на вас напала”. І це питання виникає теж через незнання української історії, як ми формувалися, як жив кожен регіон і так далі. І що у випадку багатьох українців та українок мова побутового спілкування нічого не говорить про політичну позицію цих людей. Багато російськомовних українців віддали життя на фронті за українські національні цінності. Або ці питання: “чому ви поїхали, чому ви лишились”. Або якщо людина, яка спробувала оцю вимушену еміграцію, і приймає для себе рішення, що їй не підходить, повертається в Україну, і теж чує купу питань: “як ти можеш, особливо якщо з дитиною, повертатися в Україну?”. Або “чого ти там досі сидиш?”. Такі питання роблять боляче. Якщо ви відчуваєте, що ресурсу на просвітницьку роботу нема, то питання треба просто зупиняти. Якщо ресурс є, можна спробувати пояснювати.

Зараз багато хто говорить про посттравматичний ріст. Чи це вже актуально для українців? Чи зарано говорити про подолання травми та посттравматичне зростання, допоки травма ще триває?

Я вважаю, ще зарано. Я бачу титанічні особистісні зусилля багатьох українок і українців, і свої власні також, в тому, щоб не відмовлятися, наприклад, від кар’єрних амбіцій, намагатися йти за своїм життєвим планом, попри всі обставини, або повністю його змінити, наприклад, якщо ми говоримо про реалізацію як військової людини, і в цій сфері досягати успіхів.

Це є, але на цьому шляху постійно два кроки вперед, один назад. Кожен місяць, кожен тиждень, якийсь новий виклик. Ми тільки навчилися жити в блекаутах взимку – о, новий предмет: вчимося жити в блекаутах влітку.

Тому до посттравматичного зростанням, мені здається, ще далеко. Має закінчитися війна.

Як думаєш, чи є якісь аналоги в історії суспільства того, що відбувається зараз саме з погляду психотерапевта? Чи можна порівняти, наприклад, досвід психотерапевтів у Другу світову війну чи в інших світових конфліктах із тим, що зараз якраз проживають психотерапевти в Україні?

Порівнювати можна, вчитись можна, але наш досвід унікальний. На мій погляд, немає історичного ідентичного прецеденту до того, що переважаємо зараз ми, тому що є специфіка.

Є специфіка гібридності, є специфіка того, що наш час цифровий, є специфіка інформаційного поля, якого ніколи не було. Можна було кудись поїхати від своєї війни. Зараз від своєї війни нікуди не можна поїхати. Не можна якось зробити так, щоб війна лишилась в Україні, а я переїхала в Нідерланди, розпакувала свою валізу, а там немає війни. Ні, вона їде зі мною. У месенджерах, ютубі, телеграм каналах, фотографіях і відео від знайомих, фотографіях, що зробила сама і вони зберігаються в пам’яті телефону.

І ця специфіка зовсім змінює картину, наприклад, з травмою свідка. Бо коли наш мозок бачить вибух на відео, якась внутрішня частина, тіло, нервова система реагує так, що я є свідком цього вибуху або військових дій. Не учасником, але свідком. І абсолютна більшість моїх клієнток, які виїхали, слідкують за новинами більше, ніж ті, хто лишились. Вони постійно дивляться, сприймають, пропускають крізь себе.

До повномасштабного вторгнення, якщо людина проживала якийсь травматичний досвід, у неї була опора у вигляді друзів, родичів, які могли підтримати, у яких був на це ресурс. А зараз всі переживають травму, тому набагато важче знайти підтримку. Що ти думаєш про це?

Я скажу, що це задачка з зірочкою. Тобто вона складна, але вона вирішувана. І тут ми повертаємось до того моменту: чи кенселити тих, у кого якась інша травма, не така, як моя. Бо людина, яка стикається, наприклад, з викликами вимушеної еміграції, вона більш стійка в тих моментах, які переживає людина, яка лишилась в Україні.

І я можу пожалітися своїй подрузі в Європі про відключення світла, можу пожалітись про тривогу, можу пожалітися про те, що сьогодні я прокинулась від вибуху, а це виявилась злива, я побігла в коридор і так далі. І вона буде більш стійка в цьому. І вона може вислухати, дати зворотній зв’язок і нікуди не провалитись в своє. І навпаки вона може мені поділитись про садочок, про лікарів в Європі, про те, як складно все з медициною і так далі, як складно не мати там взагалі фізично існуючих друзів, як складно з іншою мовою. А я буду стабільна в цьому. Мені нема куди провалюватися в своє. І я щиро поспівчуваю, в мене буде душевний ресурс.

І тому, якщо між нами виговорено все про заздрість, злість, про відчай, про прикрість того, що ми тепер не живемо в одному місті і не святкуємо разом Новий рік, то тоді з’являється простір для зустрічі, яка дуже і дуже ресурсна.

Багато зв’язків зруйнувалося автоматично, тому що ми зробили різний вибір, нас це роз’єднало. Але я б дуже рекомендувала зараз на холодну голову переглянути, чи такі ми різні? Чи така неможлива зустріч?

І наостанок хотіла запитати про надію. Дуже багато людей кажуть про те, що ніхто не може сказати, коли закінчиться війна, як вона закінчиться. Як в усій цій невідомості знаходити місце для надії?

Я думаю, що у кожного звісно різний рецепт. Хтось обирає для себе спікерів, які не наводять мороку. Я, наприклад, люблю слухати ефіри Станіслава Федорчука (громадський активіст, політолог – прим.ред.). Він якось так говорить про цю війну, що хочеться вірити в те, що, в принципі, все буде добре. Можна знайти своє коло інформаційних джерел, які не пригнічують.

Але мене найбільше підтримує і дарує якусь надію досвід бабусь і дідусів. Бо дуже багато історій від восьмидесяти, дев’яносто річних людей, які при цьому пережили і Голодомор, і Другу світову війну, і поневіряння, в принципі, радянської влади весь цей період, який був абсолютно жахливий на індивідуальному рівні. Але якось вони вижили, вони народили дітей, вони дожили до сьогоднішнього дня, вони мають огірок у своєму городі, а тут вони бурячки посадили. Яким чином їм вдалося триматися за сенс? За сенс просто бути живими.

Нічого складного, ніяких тонких матерій. Просто триматися за те, що кожен рік наступає весна. Навіть в країні, в якій йде війна.