Sonya Vseliubska/Tie2.lt
Однією з найпопулярніших українських книжкових новинок у 2024-му році стала “Твоя книга про кіно”. Її автор – Ольга Бірзул, культурна діячка, що має величезний досвід роботи з кіно й та кінофестивалями. Її книга – про історію кіно для підлітків, що встигає занурювати в український та міжнародний контекст водночас. Книга Ольги унікальна, адже вона якісно заповнює нестачу літератури для підлітків, що цікавляться кіно. Зокрема, книга отримала премію “Кіноколо” від українських критиків “за досягнення”.
Ми поговорили з Ольгою про процес написання книги, важливість доступної кіноосвіти серед підлітків та розпитались про майбутні плани.
Розкажіть як виникла ідея книги? Що надихнуло вас найбільше?
Ідея книги виникла у мене ще до Великої війни. У 2021 році я звільнилася з посади очільниці сектору кіно в Українському інституті і вирішила зробити творчу перерву, щоби написати освітню книжку для підлітків. У нас є класні пізнавальні видання про мистецтво, архітектуру і літературу, а про кіно ніби забули, неначе воно не заслуговує на вдумливе ставлення. Утім, якщо просвітити кінематограф рентгенівськими променями, то на знімку можна побачити запалення гендерної нерівності, залишки расизму та недоліковану ксенофобію. Кіно завжди було носієм як хороших, так і шкідливих ідей. Мені захотілося створити доступний нон-фікшн, який би звільнив кіно з полону розваг та запропонував базовий набір пояснень про його природу і етику. Крізь кіноекран можна досліджувати не лише історію людства, а й власні страхи і бажання.
Але у нашу реальність втрутилася страшна війна. У лютому 2022 року російська армія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Як і мої колеги та колежанки я поставили на паузу свої творчі плани, пірнувши у волонтерство та культурну дипломатію. У березні мій чоловік Віктор Онисько, досвідчений режисер монтажу, добровільно мобілізувався у Збройні сили України, щоби захистити нас від російських нелюдів. Ми домовилися, що Вітя боронить нашу державу, а я працюю над інформаційним захистом і бережу нашу доньку.
Зрештою, книга стала свідком найстрашніших подій мого життя – тривожного чекання чоловіка з війни і нестерпного болю втрати. Мені би хотілося запропонувати вам м’якішу відповідь, але росіяни не залишили мені вибору. Зрештою, джерелом мого натхнення стали пам’ять про подвиг коханої людини і люте бажання помсти. Маю надію, що освітня книжка дійсно може бути помстою уповільненої дії. Допоки рашисти отрюють свою молодь пропагандистською продукцією, ми мусимо навчити нашу юнь правильно користуватися фільмами, адже кіно є ідеальним тренажером для виховання емоційного інтелекту, критичного мислення і солідарності.
Хоча у вас чималий досвід роботи з кіно, ваші академічні освіти не повʼязані з кіно напряму. Гадаю, така книга вимагає неабиякого занурення в основи теорії та історії кіно. До якої спеціалізованої літератури ви звертались, та як не загубилися у її кількості?
Так, я не вчилася на кінознавчому факультеті. Після двох вищих освіт у гуманітарних галузях та роботи в журналістиці моїм “фаховим університетом” став десятирічний досвід організації і програмування Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA. Емпіричні знання про природу кіно і його вплив на масову свідомість я здобувала на освітніх програмах для кінокураторів, а також майстер-класах та дискусіях на міжнародних кінофестивалях. До того ж я зустріла Революцію гідності, а згодом і війну на сході України, працюючи на фестивалі. Ми на власні очі бачили, як російські пропагандисти проштофхували свої брехливі меседжи через фільми, і як навіть голлівудські зірки, типу Олівера Стоуна, продавалися проросійським політтехнологам (мова йде про конспірологічний документальний фільм “Україна у вогні”, спродюсований Стоуном). Відчувши дипломатичний потенціал кіно, ми з колегами теж включилися у боротьбу: промотували українську документалістику за кордоном та підсилювали українські голоси на міжнародних майданчиках. Мені здається, про це мало говорять, але у постмайданний період у нас з’явилися сильні стрічки про Революцію гідності, війну на сході України, бранців кремля і потужний волонтерський рух.
Утім ніде правди діти, неігрове кіно вміє добре приховувати власні скелети у шафі – пропаганду та етику. Результати ми спостерігаємо щодня: здичавіле російське суспільство так нестямно повірило у псевдодокументальні фейки про Україну, що розпочало найбільшу у Європі війну з часів Другої світової. Тому у книзі я пропоную відмовитися від стандартної формули про те, що кіно – вид мистецтва. Зі старту я пояснюю, що це галузь людської діяльності, яка існує на перетині творчості, технології, маркетингу і політики. Коли знімаєш кіно з п’єдесталу мистецтва, його значно простіше критикувати. А це дуже корисна інтелектуальна вправа.
Не загубитися у кількості фахової літератури мені дозволило одне просте правило – я писала книгу не для просунутих сінефілів, а для тих хто лише розпочинає буремний шлях пізнання кіно. І ось це було найскладнішим викликом: стиснути, скажімо, всі свої знання про концепцію “чоловічого погляду ” Лори Малві до двох тисяч знаків. Загалом моїми провідниками в кінокритику були дуже різні автори: від академічного Зігфріда Кракауера до розважального Едварда Росса. Навела їх у якості прикладу, бо книжки цих авторів можна знайти в українському перекладі. Загалом у наших книгарнях дуже бракує поличок з літературою про кіно.
Найбільше в вашій книзі мені імпонує те, як ви рівноправно впровадили контекст світового й українського кіно. Як ви винайшли цей баланс?
Дякую, мені дуже приємно, що ви це помітили. Насправді про кожне десятиліття в історії зарубіжного кіно можна написати товстезне видання. Але я хотіла зробити саме українську книжку, тобто пояснити, як наша кінематографія формувалася під впливом світових тенденцій у техніці, мистецтві і політиці. Скажімо так, це моя спроба деколоніальної “розпаковки” українського кіно:)
Утім є ще один нюанс, про який я мушу згадати. Лаконічно описуючи історію, я виокремлювала не лише знакове явища у нашій культурі, а й шукала українські фільми, які б зацікавили підліткову аудиторію. На жаль, не в кожній декаді є така стрічка. Вірніше, є збережена копія стрічки. А мені було важливо, щоби мої читачі могли легко знайти усі згадані фільми в легальних українських онлайн-кінотеатрах. Тому ви, мабуть, помітили, що часом я округлюю певні періоди аж до двадцятиріччя.
Ну і будемо щирими, розповідати сучасним підліткам про історію українського кіно складно. Наша культура береже у своїй пам’яті багато трагедій. Кінороби працювали в умовах цензури і русифікації. У нас немає коміксів, бетменів і годзілл. Усі злодії були реальними людьми, якими досі захоплюються росіяни. Тому у книзі я вирішила підсилити протесний характер наших кіноробів. Мені здається, підлітковим бунтарям важливо побачити, що попри всі утиски наше минуле є прикладом боротьби і єднання. Відповідно я неодноразово згадую приклади спротиву сучасних кіноробів: від захисту Довженко-Центру і печальної історії із закриттям кінотеатрів в Києві до протистояння шкідливій політиці Держкіно. Якщо ми не можемо знайти компроміси зі сучаною владою, мені здається, важливо принаймні зафіксувати стан речей. Політики люблять переписувати минуле. Я прагнула зберегти пам’ять про моє покоління кіноробів, яке продовжує працювати у м’яко кажучи несприятливих умовах.
Я знаю, що на одній з недавніх лекцій присвяченій вашій книзі, ви говорили про доцільність викладання кіно в Українських школах. Відсутність такого явлення повʼязана з нестачею профільної літератури чи тим як наша система освіти сприймає кіно?
На мій погляд, це взаємопов’язані речі. Мені дуже болить несерйозне ставлення системи освіти до виховного потенціалу кіно. Часом я навіть називаю свою книжку “майжепідручником”. Вся інформація у ній систематизована так, щоби її можна було інтегрувати у навчальний процес.
Утім я також часто наголошую, що однією книгою про кіно для підлітків ця проблема не вирішується. Для початку потрібно відкрити у фахових вузах спеціальні курси для підготовки викладачів з історії кіно. Все ж таки це окрема дисципліна, яка вимагає ґрунтовного дослідження і створення методик викладання, адаптованих до наших реалій.
Зінаюся вам чесно, мені здавалося, що я вже запізнилася зі своєю книжкою, що всі і так розуміють очевидний брак кіноосвіти у старшій школі. Тепер я розумію, що помилялася. Треба починати ще з простішого – адвокації кіно в шкільній освіті. Повертаючись до початку нашого інтерв’ю, варто намалювати маршрут виведення кіно з полону розваг у нашій свідомості, а вже потім заводити його на територію освіти. В Україні є різні кіношколи, де дітей вчать бути акторами і режисерами. Але мені йдеться про інше. Простіше кажучи, я мрію, щоби вчителі використвували фільмів у якості книжок, бо крізь екран вкрай цікаво досліджувати авторську кіномову, соціальні стереотипи, колективні травми та, в принципі, що завгодно..
Але це довгий шлях, тому наприкінці книжки я також запропонувала своїм читачам приміряти на себе роль кінокураторів. Зрештою, вдумливо колекціонувати кіно та організовувати покази для друзів можна і без шкільної допомоги.
Загалом проблема відсутності профільної літератури про кіно для дітей та підлітків – поширена у Східній Європі. Наприклад, я дослідила книжкові онлайн крамнички Литви, і знайти книги такого роду дійсно майже неможливо. Під час написання цієї книги, чи знайшли ви для себе відповідь чому ця проблема настільки розповсюджена?
Як цікаво! Мені здавалося, що книжки про кіно для підлітків вже є в усіх розвинених країнах. Але ви мене зловили: я не досліджувала це питання у Східній Європи. Я вільно володію лише англійською мовою, тому передусім орієнтувалася на англомовну кінознавчу літературу та освітні платформи. Знаю, що курс з історії кіно можна знайти у старшій школі більшості європейських країн, США та Канаді. Є цікаві відео-блоги англійською. Власне, моя книга теж має вікове обмеження – 14+. Я дійсно не готова брати на себе відповідальність у написанні дитячого видання про кіно. Це інші специфіка, із залученням дитячих психологів і батьків.
Кіно має потужну навіювальну силу, але при цьому часто торкається гострих і контраверсійних тем. Існує давня дискусія, які з них можуть травмувати юну психіку. Американська ценуза, коріння якої тягнеться з голлівудського “Кодексу Гейза”, відомого своєю консервативністю та набожністю, тримається за заборону тілесності. При цьому присутність насилля і расизму у фільмах чомусь так не відлякує голлівудських контролерів. Мені дуже подобається досвід північноєвропейських країн, які мають окремі програми, що фінансують кіно для підлітків. Різноманіття тем вражає – від проблеми домашнього насилля до відвертої розмови про квірність. Насправді дуже шкода, що в Україні такі стрічки можна побачити лише на фестивалях і майже ніколи – в українському телевізорі.
Наразі я не знаю, як це виправити, крім того щоби допомогти налаштувати захисні фільтри. Найстрашніша війна на даний момент відбувається на території нашої країні. Ми бачимо, яку вагому роль у ній відіграє пропаганда. Всі тирани 20 століття використовували кіно для поширення своїх ідей. Якщо ми хочемо зберегти себе як нація, мусимо вчити юнь критично обробляти будь-яку інформацію, включно з тією, що запакована в яскраву обгортку кіно.
Чи планується переклад книги на іноземні мови, та чи плануєте ви писати надалі?
Я писала книжку, орієнтуючись на українських читачів. Мені здається, нам треба розвивати внутрішню культурну дипломатію не менше ніж зовнішню. Ну і я новенька у літературній галузі. Мені ще треба розібратися, як працює книжкова дистрибуція і як знайти свою аудиторію. Стосовно нової книги я ще боюся щось говорити, хоча вже над нею працюю. Можу сказати, що у ній теж є кіно, але я би віддала все, аби ніколи її не писати.