Валдонє Руденкєнє / Tie2.lt
«Це наче закладено у наше тіло. Кожен з нас, мабуть, має родичів, яких депортували, розстріляли, заслали або вбили. Це також є стимулом. Крім того, усвідомлення того, що ми можемо бути наступною жертвою агресора, не дозволяє залишатися байдужими. Тому краще щось робити зараз, ніж рятуватися із запізненням», — говорить Марюс Бурокас — поет, перекладач, літературний оглядач, який перекладає також і з української. З перших років війни він разом із колегами збирає допомогу для України.
Сьогодні ми багато говоримо про спільний досвід нашого народу та українців, який сформував дуже схожі особисті цінності. А як щодо літератури? Чи є у літератури Литви та України спільні точки дотику?
Про це можна було б прочитати лекцію, тому коротко говорити складно… Спільні точки, звісно, є, насамперед історичні: від часів Великого князівства Литовського до сьогодення. Колись ми були однією країною, у ХХ столітті разом пережили окупацію, у наших країнах відбувалися партизанські рухи, хвиля визволення у 1990-х роках. Я читав, що українці були першими, хто після кривавих подій у січні надіслав загін добровольців для захисту парламенту, зібрали кошти на підтримку нашої незалежності. Ці зв’язки не дуже помітні, але вони відчуваються. Нас щось об’єднує природньо й здавна. Це відображається і в літературі також.
Чи відома наша література в Україні?
Перекладів литовських авторів в Україні не так багато. Класики, напевно, немає взагалі. З поезії — моя книга та ще кілька інших. Алвідас Шлєпікас, Рімантас Кміта та ще кілька романів. Перекладені «Сонячні дні» Антанаса Шкєми. Довелося побувати на книжкових фестивалях в Україні, на наші фестивалі литовці завжди запрошують українців, а українці — литовців. Особливо на фестивалі поезії. Часто зазначаю, що поети мого та трохи старшого покоління познайомилися на проекті «Magnus Ducatus Poesis» (Велике князівство Поезії — міжнародна програма для письменників і поетів, яка об’єднала поетів Литви, Білорусі, Латвії, Польщі та України, перекладачів поезії, дослідників і критиків, музикантів і художників — прим. ред.). Там були майстерні для перекладачів, де поети перекладали твори один одного. Тож багато зв’язків було налагоджено десять–п’ятнадцять років тому, вони збереглися, та зараз вони стають дуже актуальними.
Коли почалася революція на Майдані, ви інформували про події в Києві, а у 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, на ваших акаунтах у соціальних мережах щодня можна було знайти актуальну інформацію. Чому?
Є кілька причин. По-перше, коли відбуваються такі події, є люди, які почуваються спокійніше, коли знають, а не коли не знають. Звісно, є й ті, хто не хоче нічого знати, ізолюється від інформації та новин — їм так добре. Інші, навпаки, чим більше знають, тим краще для них. Мені теж спокійніше, коли я розкладаю все по поличках, тому ділюся цим і з іншими. Інша справа, коли починаються такі події, важко розібратися: яка інформація є достовірною, а яка — ні. Не вистачало спеціалістів, тому хотілося допомогти.
Ви відвідуєте Україну ще з часів Майдану, тому знаєте не лише її культурне, а й політичне життя. Можливо, це також була причина, чому люди охоче читали інформацію, яку ви розповсюджували, адже знали, що ви трохи знайомі з країною?
Відвідую Україну з 2012 року. Перша поїздка була ще за часів Януковича (В. Янукович — колишній президент України, був усунений через його проросійські дії і втік з країни, коли почалася революція на Майдані — прим. ред.) до Луцька, на перший семінар-майстерню. З того часу я почав цікавитися. Почав вивчати українську мову, але, на жаль, поки що більше для читання та перекладу, ніж для спілкування. Тому міг перекладати новини прямо з українських джерел. Я склав певний список інформаційних джерел і порталів, які переглядав та перекладав. Це займало багато часу. Коли почалася війна, я публікував новини двічі на день — вранці та ввечері. Через рік я зрозумів, що зараз потрібен більше аналіз, ніж загальні новини, тому відчув, що моя присутність більше не потрібна. Крім того, ми почали займатися волонтерською діяльністю, тому часу на написання стало менше.
Я читала, що ви підтримуєте українських діячів культури — поетів, письменників, їхні родини, які втратили близьких на фронті. Розкажіть про це детальніше.
Точніше було б сказати, що ми підтримували, а іноді, за потреби, й досі підтримуємо. Наразі ми більше займаємося доставкою автомобілів на фронт. Оскільки фонд невеликий, можемо доставляти лише приблизно одну машину на місяць. Також передаємо медичні засоби, які просять (гемостатичні пов’язки, ноші, турнікети). Підтримуємо притулок для тварин у Нікополі. Співпрацюємо з іншими фондами, особливо з фондом «Ейпріл», що у Львові, допомагаємо їм за потреби. Найчастіше до України автомобілі переганяє один із наших членів — поет Донатас Петрошіус.
Здається ніби навколо є багато заможних людей, які можуть допомогти, але не роблять цього. Ви ж, люди культури, присвячуєте свій час, збираєте пожертви, шукаєте автомобілі, доставляєте їх. Що вас мотивує?
Це дуже по-людськи. Краще робити щось конкретне, ніж сидіти і картати себе. Звісно, надихають і друзі, які там. Інша річ — це наша генетична пам’ять: війни, заслання, інші трагічні події. Це наче закладено у наше тіло. Кожен із нас, мабуть, має родичів, яких депортували, розстріляли, заслали або вбили. Це також є стимулом. Крім того, усвідомлення того, що ми можемо бути наступною жертвою агресора, не дозволяє залишатися байдужими. Тому краще щось робити зараз, ніж рятуватися із запізненням. Здається зрозумілим, що зараз українці захищають не лише себе, а й нас. Я вважаю, що це така очевидна істина, але чомусь для інших вона зовсім не очевидна.
Історично склалося так, що відновлення нашої незалежності було натхненне діячами культури, культурними виданнями. Зараз діячі культури знову об’єднуються, допомагають. Чи це тому, що ці люди чутливіші та бачать ширше?
У цій ситуації я би не виокремлював культурних людей. Адже там є різні – і ті, що допомагають, і ті, що залишаються байдужими. В Литві багато людей, які без зайвого шуму тихо збирають та перевозять допомогу. Є й великі фонди, які збирають багато коштів. З іншого боку, митці не схильні об’єднуватися в великі групи. Їм так спокійніше, хоча, звісно, приєднавшись до чогось, можливо, було б реальним зробити щось більше. Тому в загальному фоні ми не є винятковими. У всіх прошарках є громадяни, які допомагають: одні плетуть сітки, інші роблять свічки в окопи, треті виготовляють деталі для дронів. У своєму колі я знаю чимало людей, що допомагають, але за межами нашого кола є й інші, які роблять справді не менше.
Чи підтримуєте зв’язки з українськими митцями зараз?
Більшість з них – поети, письменники, коли не на фронті, намагаємось зв’язуватися. Підтримуємо зв’язок у соціальних мережах, переписуємось. Коли їздимо в Україну, купуємо книги українських письменників. Тепер на книжкові фестивалі зазвичай запрошуємо жінок-письменниць, поетес, оскільки чоловіки на фронті.
Але навіть перебуваючи на фронті, вони пишуть?
Так. Пишуть і в окопах. Я дуже хотів би запросити хоча б частину з них пізніше до Литви. На жаль, один з них – Максим Кривцов – загинув 7 січня цього року. Його книга незабаром буде видана в Литві, зараз з колегами (Антанасом А. Йонинасом і Бенедиктом Янушевічюсом) закінчуємо її перекладати. Кошти від продажів, ймовірно, будуть направлені на підтримку українських захисників.
Як ви вважаєте, чи достатньо литовці знають українську культуру?
Могли б знати більше. Але це складна річ. Адже як українська, так і білоруська культура, яку також обов’язково потрібно згадати, були затінені російською культурою. Тепер з’явилося більше простору для відкриття української культури, але не вистачає перекладачів. Наразі більше видається актуальної літератури – щоденників, спогадів учасників війни, романів про війну, чимало дитячої літератури, але це крапля в морі.
Університет Вільнюса створив програму україністики, але, чув, що не назбиралась кількість бажаючих навчатися. Це для мене загадка. Чому?
Правда, багато бібліотек, особливо в більших містах, вже мають полиці з книгами українською мовою. Ще додам від себе – «Вільнюс – місто літератури ЮНЕСКО» у будинку літераторів є пару полиць українських книг (в основному поезія), які доступні всім бажаючим. Це моя особиста бібліотека, якою я із задоволенням ділюсь.
А коли вийде ваша нова книга?
Моя книга вийде наступного року, сподіваюся, я встигну її написати – залишилося не так вже й багато. Буде трохи й з українськими мотивами, з особистих переживань, адже я не можу говорити голосом тих, хто воює, з моральних і етичних причин. Тому це будуть особисті враження.
Розпочата війна дуже нас усіх потрясла. Минуло два з половиною року, вона досі триває. Чи змінилася ваша світоглядна позиція в контексті війни?
Виділилися суттєві речі – що важливо, а що не дуже. Поверхневі речі відійшли на другий план. Завжди думаєш, що б ти робив, опинившись у їхній ситуації. Міркуєш, чим міг би зайнятися, щоб бути корисним. Увесь шум, прагнення до слави відходять на другий план. Тепер постійно думаєш, як те чи інше діяння слугуватиме нашій добровільній діяльності. Можливо, це допоможе зібрати кошти, і ми зможемо купити ще один автомобіль і відвезти на фронт українцям.
А в культурі щось змінилося?
Ще з 2014 року я помітив, хоч і не так чітко, як зараз, наскільки багато в голові займає спадщина радянських часів: цитати, фільми, інші речі, які, як насіння соняшника, розкидані й їх ніяк не можливо зібрати. Їх дуже багато, їх слід було давно прибрати. Чомусь ми все ще любимо ті «найкращі у світі» морозиво та інший непотріб, який нам все ще «пхають» через соціальні мережі. Але ми почали усвідомлювати це забруднення свідомості й рефлексувати, навіть частково очищуватися від нього. Проте це, звісно, займе час.
А чи можливо очиститися?
Чому в нашій медіа все ще є, наприклад, статті про російських виконавців? Чому нам це повинно бути цікаво? Пропозиція також повинна формувати попит, але в нас все навпаки. До того ж, іноді інформація нав’язується так підступно, що не помічаєш, якими джерелами користуєшся. Нам все ще не вистачає комп’ютерної грамотності та стійкості до пропаганди.
Не вистачає критичного мислення?
Не лише критичного мислення. Потрібно навчати таких речей: як розпізнавати пропаганду, як з нею поводитися, що читати. Які джерела надійні, а які – ні. В школі цього не вчать. А більшість батьків навіть не знають, якими соціальними мережами користуються і що дивляться їхні діти.
Але ми іноді буваємо один до одного дуже суворими. Часто ми «сортуємо» один одного – цей добре думає, а цей – ні. Чи не занадто суворі ми? Адже там, де свої сваряться, хтось дуже радіє?
Є речі, коли можуть бути не тільки чорне і біле. Коли може бути середина. Але є речі, де середини бути не може.
Часто панує стереотип, що митці не цікавляться політикою. Але ви, навпаки, цікавитесь. Вам це потрібно?
Мені здається, що вислів «не плутайте мистецтво з політикою» вигадали пропагандисти. Хочеш – плутай, хочеш – не плутай. Але ці часи не дозволяють не цікавитися. Це було б етичною і моральною глухотою. До того ж, якщо ти не цікавишся політикою, політика рано чи пізно зацікавиться тобою. І дуже інтенсивно.
Сьогодні у нас велика українська діаспора в Литві, близько семи десятків тисяч. Це означає, що ми повинні розширювати свій культурний кругозір, а краще допомогти пізнати менталітет тих, хто приїхав, допомагає і культура: прочитана книга, переглянутий фільм, побачений спектакль. З іншого боку, адже Україна має велику, різноманітну і цікаву літературу?
Так, українці її мають багато, а у нас перекладених книг замало. Рекомендую українську поезію. Вона чудова. Звичайно, є й інша література. Але, як я вже згадував, її у нас ще не так багато. З класиків у нас точно є Т. Шевченко, І. Франко. Частина класики перекладена в радянський час. Правду кажучи, ми маємо «найкласичнішу» класику літератури – Т. Шевченковий “Кобзар”, виданий у 2012 році та перекладений Владасом Бразюнасом. Дуже гарна книга. Крім того, багато прози, поезії, есе – все ще не перекладені. Роботи ще дуже багато.
Книг, напевно, буде більше?
Так. Вже вийшов роман Тараса Прохаська “НепрОсті”, перекладений Вітасом Декшнісом. Завдяки великим зусиллям та старанням перекладачки Донати Рінкевічіене, також поступово з’являється сучасна українська проза (Андрій Любка, Софія Андрухович, Артем Чех та ін.). Зростає також кількість перекладів дитячої літератури. Правда, до цього часу у нас немає великої антології сучасної української поезії, неясно, що робити: видати антологію поетів, які воюють, чи взагалі сучасних поетів, чи почати серію книг окремих авторів. Цю прогалину частково компенсує антологія «Пам’ять. Вогонь. Кисень”, укладена Антанасом А. Йонінасом, що вийшла кілька років тому. Було б добре видати кілька документальних, репортажних книг про Східну Україну, адже це допомогло б краще зрозуміти, як все почалося.