Соня Вселюбська/Tie2.lt

Тетяна Терен – одна з найважливіших культурних діячів сучасної України. Тетяна є журналісткою, культурною менеджеркою, кураторкою книжкових проєктів та літературних програм, та виконавчим директором PEN Ukraine серед іншого.

Ми запросили Тетяну на інтервʼю та розпитали про попит сучасної української літератури та стан книжкової індустрії, особливості українського PEN в часи повномасштабного вторгнення та доступність української літератури за кордоном.

Я розмірковую про українську літературу через призму українського кіно. Зокрема, українське документальне кіно сьогодні на міжнародних майданчиках працює як деколоніальне висловлювання та зброя в боротьбі за правду. Чи можна сказати що, наприклад, українська історична література виконує аналогічну функцію сьогодні? 

Я думаю, що таку роль сьогодні відіграє вся українська культура, не лише кіно, і це стосується як ситуації всередині України, так і наших комунікацій назовні. 

З 2022 року ми спостерігаємо збільшення інтересу українців до своєї історії і культури. На це є кілька причин, але головна – бажання більше знати про себе, про свої корені в той час, коли тебе хочуть вбити за твою ідентичність, за те, ким ти є. І хоч в умовах війни складно вести будь-яку статистику, повні зали на книжкових подіях, збільшення кількості назв у видавництвах і  самих видавництв, відкриття нових книгарень, поява серій класики, створення книжкових клубів у різних містах свідчать, що українці сьогодні більше читають і хочуть краще знати свою літературу. 

Під час виступів за кордоном мені доводиться найчастіше нагадувати про те, що російська війна проти України не почалася 2022 року, і навіть не 2014 року, а кілька століть тому. Тому іншим країнам, які хочуть розуміти причини цієї геноцидальної війни і ті загрози, які несе росія, важливо знати українську історію та культуру – не ту, яку переписувала, забороняла і репресувала імперія, а ту, яку ми можемо розповісти лише самі. Тому на питання, як можна підтримати українську культуру сьогодні, я завжди говорю – будь ласка, перекладайте наші книжки. 

На початку вторгнення в в інтервʼю українських критиків і літературознавців я простежувала думку, що існує мета довести міжнародному читачу – українська література може бути вписана у європейський світовий контекст. Як проходить цей процес за останні три роки? Чи взагалі ще існує ця проблема? 

Продовжуючи думку, яку я озвучила в попередній відповіді, нам потрібна підтримка для перекладу не лише наших сучасних творів, а й нашої класики, бо це ще один спосіб заперечити імперський наратив про те, що “української мови і культури не існувало” – показувати і підтверджувати, що вона завжди була частиною європейських культурних процесів. І, звісно, у цій царині зроблено недостатньо – можемо, навіть говорити, що це й досі поодинокі приклади. Дуже важливо, що в останні роки в Україні з’явилася державна програма перекладів Translate Ukraine, що було засновано премію для перекладачів з української мови на мови світу Drahomán Prize. Але в умовах війни державі не вистачає коштів на підтримку культури, тому так важливо шукати сьогодні міжнародну підтримку для цих ініціатив.

Насправді в останні роки я маю відчуття, що світ тільки почав дізнаватися про українську культуру, про те, що вона віддавна була частиною європейського культурного поля – і це часто викликає подив: “Як ми могли про це не знати?” Я зіткнулася з цим здивуванням цієї осені, коли потрапила на виставку в “В епіцентрі бурі: модернізм в Україні” в Королівській академії мистецтв у Лондоні. Мені радісно було чути захоплені вигуки і здивовані питання, чому світ не знав про ці роботи й імена раніше, а водночас – сумно і боляче. Бо імперія знищила частину цих митців і ми ніколи не дізнаємося, яким був би їхній шлях далі; бо росія привласнював собі ці імена і тепер світ дивується, що вони народилися і формувалися в Україні. Тому у нас попереду надзвичайно багато роботи – нагадувати про свої імена і повертати їх у загальносвітовий контекст.

Хоча PEN існує в багатьох країнах світу, очевидно що в Україні під тиском повномасштабної війни він унікальний. Які функції виконує українській PEN, яких немає у ваших міжнародних колег? 

Я би не говорила про унікальність, бо насправді, хоч усі ПЕН-центри і діють в межах цінностей і структури Міжнародного ПЕН, кожен із них має відмінності – залежно від викликів і потреб, які існують у культурній, медійній і правозахисній спільнотах у їхніх країнах. 

Українському ПЕН довелося майже повністю змінити пріоритети своєї роботи після початку повномасштабного вторгнення. Ми зберегли наші премії, фестивалі і резиденції, а водночас узялися за нові напрямки. 

Я виокремлю кілька з них. Це підтримка літературної спільноти в умовах війни (мова про різноманітні програми стипендій, які ми запустили самотужки чи за підтримки партнерів). Це інформування міжнародної аудиторії про війну росії проти України (ідеться про наші щомісячні звіти, адвокаційну роботу в інших країнах та організацію приїзду до України інтелектуалів з інших країн). Новим напрямком для нас стало документування злочинів росії проти української культури та медіа (це наші моніторинги втрат, онлайн-меморіали пам’яті загиблих діячів культури і журналістів, а також  щомісячні волонтерські поїздки на прифронтові та деокуповані території України). 

Окремо назву – відновлення культурного життя в Україні. Для нас було дуже важливо 2022 року розпочати роботу Простору PEN Ukraine у Києві, який на сьогодні є одним із найактивніших культурних центрів у столиці. Усі наші події є благодійними – зі збором коштів на потреби армії. Також у велику міжнародну ініціативу переросла наша ініціатива на підтримку пошкоджених і зруйнованих бібліотек – “Незламні бібліотеки”, яка має багатьох партнерів в Україні і за кордоном. 

Як обстоять справи з державною фінансовою підтримкою сучасної української літератури? Та наскільки зацікавлений захід у підтримці української сучасної літератури? 

Державна підтримка культурної сфери в Україні через війну, по суті, призупинена. Культура, культурна дипломатія, інформаційна політика, як ми говорили вище, є надзвичайно важливими під час війни проти нашої ідентичності і в часи повсюдної російської пропаганди. Але я впевнена, що сьогодні всі розуміють, що підтримка армії є пріоритетом країни, яка бореться за своє майбутнє. Тому українській культурі, державним і громадським організаціям дуже важливо шукати підтримку партнерів – для захисту своєї культурної спадщини, для підтримки й сталості культурних інституції, для промоції своєї культури за кордоном. Інституції, які готові допомогти українській культурі в умовах війни, є в багатьох країнах. Цієї підтримки сьогодні стало менше, якщо порівнювати з 2022 роком, але у нас і далі є друзі й партнери, і це теж і наше завдання – продовжувати зміцнювати ці партнерства і шукати нові.

Що любить український читач сьогодні? Чи можна взагалі відокремити що популярніше – звертання до класики чи зацікавленість до сучасної літератури? 

Знову ж таки – нині складно говорити про якусь офіційну статистику, мої висновки підкріплюються моїми власними спостереженнями і відчуттями. Що я бачу? Бачу нові книгарні в різних містах. Бачу збільшення асортименту українських книжок (а ще ж недавно окремі книгарі говорили, що неможливо мати книгарню лише з українськими виданнями – виявилося, не просто можливо, а це тепер кількаповерхові магазини). Також в різних містах і в інших країнах виникають книжкові клуби, на яких обговорюють наші новинки і класику. Поети збирають повні зали. Сергій Жадан нещодавно зібрав Палац спорту – в якій країні ви бачили щось подібне? Загалом мої спостереження свідчать, що у нас сьогодні є великий запит на поезію (Анатолій Дністровий говорить, що вона завжди відіграє в нашій історії таку важливу роль, бо допомагає висловити непоясненне і невловиме), тексти військових, книжки про війну та історію, а також – на нашу класику. Виявилося, якщо ми дивимося на нашу класику без імперських стереотипів і наративів, які ще довго транслювала наша школа, у ній можна знайти дуже багато цікавого і важливого, що допоможе нам пояснити нинішні події і краще зрозуміти себе. Й окремо виділю бажання українців більше знати про певні періоди нашої історії – зокрема, наші 1920-ті та 1960-ті, в яких ми можемо знайти багато уроків і пересторог для нас нинішніх.

Мільйони українців залишили свої дома та знайшли тимчасовий прихисток в Європі, і для багатьох література є засобом залишитись в контакті з рідною культурою. Як, наприклад в Литві, обстоять справи з доступністю української літератури? 

Мені складно оцінювати ситуацію саме в Литві, бо я не була там з початку повномасштабного вторгення, хоча я за ці роки була з адвокаційними поїздками в багатьох країнах. Важливо розуміти, що збереження і поширення української культури в інших країнах – це насамперед результат приватних зусиль самих українців (далеко не в усіх країнах підтриманих нашими дипломатичними установами). Я вірю у важливість і значення цих зусиль, пам’ятаючи, як українську культуру зберігали в попередніх поколіннях українців, які були вимушені залишити Україну. Як надзвичайно дієві приклади я назву Український дім у Данії, освітньо-культурний центр “Обійми” на Кіпрі, Український інститут у Лондоні культурні ініціативи Razom For Ukraine у США, я також перетиналася з нашими активними громадами в Норвегії, Швеції, Каталонії, Фінляндії. Це надзвичайно важливі зусилля, які потребують нашої підтримки. Дуже б хотілося, щоб ми знайшли рішення, як зробити так, щоб ці спільноти чи окремі дієвці не почувалися відірваними від держави і як ми могли б створити платформу, де вони зможуть обмінюватися досвідом і підтримкою одні з одними.