,,Можна сказати, епоха-монстр безперервно галюцинувала, пожираючи тих, кого вигадувала і плодом чиїх галюцинацій, в свою чергу, сама і була”, — пише у своєму творі Олексій Александров — автор роману-фантасмагорії «Книга книг», присвячений тій частині Київської артистичної богеми 70-80-х років, яка перебувала в глибокому підпіллі і не мала жодного шансу вийти з нього без«благословення» офіційної системи.

Розкажіть про свій життєвий шлях та що спонукало вас писати?

Я народився у Києві в 1959 році, тобто своїм життям захопив «махровий совок». Звісно, стало дещо легше, адже почався період «хрущовської відлиги». Мій батько пройшов війну, був журналістом, тому добре розумів, у якому середовищі живе. Він був дуже чесною людиною, кар’єри не робив, хабарів не брав, і через це завжди мав проблеми з владою… Я йому неймовірно вдячний за те, що він виховував мене все ж таки в дусі свободи, підтримував усі мої фантазії та ідеї. Ще з дитинства я ріс вільною людиною.

Як ви прийшли саме до письменництва?

А я ще з дитинства сам книжки писав, сам їх розмальовував, навіть ціну виставляв, скільки вона коштує. Щось таке було в мені, що потребувало виходу. Вже в студентську пору усвідомив, що буду писати. Закінчив філологічний факультет, доречі, я спеціально обрав філологію, щоб мати справу з мовою. Навіть в інституті всі були «під ковпаком» КДБ: на всіх нас були відкриті справи, за нами дуже пильно стежили.

Чи були у вас якісь неприємні ситуації пов’язані з цензурою вже в той час?

Так, ми були, скажімо, фрондою. Курс, у нас був доволі високоінтелектуальний, вступити на нього було дуже непросто. І якось ми придумали газету під назвою «Ab ovo» (з латині — «від яйця» — прим. ред.). У ній були і поезія, і проза, і критика повсякденного студентського життя, де ми висміювали навіть наших професорів. Але під час лекцій, коли коридори були порожні, голова кафедри іноземних мов зривав цю газету зі стіни. Ми ніколи не були дисидентами, але ми були співчуваючими та вільними людьми. Ми вже такими народились, і нічого з цим не можна було вдіяти. Це був період, коли щось «висіло у повітрі». Тут, в Києві, репресії були серйозними і негайними, особливо в порівнянні з Москвою. Багато хто не витримував тиску, але знаходились і люди, які знали як з цією системою боротися. Також, був такий рух, під назвою «літературний тероризм», я, доречі, описав його в своєму романі «Книга книг». Писав про це досить саркастично, оскільки в своїй діяльності вони дуже мені нагадували більшовиків, — більшовизм на більшовизм, ті ж самі методи.

Як би ви коротко описали свою творчість людям, які не знайомі з вашою діяльністю?

У будь-якої притомної людини є своя книга книг, своя особлива історія, його мандрів, як внутрішніх, так і зовнішніх, під час яких він зростає, отримує досвід, котрий знадобиться вже не в цьому житті. Коротко кажучи це квест, якщо цікаво — приєднуйтесь, подивитесь як у мене це було.

Розкажіть більше про свій роман «Книга книг». Як ви почали його писати?

Почав писати його ще під час студентства. Все почалося з того, що якось мені наснився сон. У ньому я йшов зі своїм другом, і він мені сказав: «Олексію, ти розумієш, у тебе не та голова. Ти з цією головою нормально не проживеш. Потрібно її замінити. Ось є одна крамниця, зараз туди підемо, ти вибереш собі іншу, я тобі з цим допоможу». Ми заходимо туди, мені знімають голову і намагаються причепити нову. А вона ніяк не стає. Я прокинувся в холодному поту. Саме тоді у мене виникла ідея написати оповідання у стилі Едгара Аллана По. Згодом це оповідання почало переростати в роман. Під час написання довелося багато вчитися — я читав безліч літератури, не лише художньої, а й спеціалізованої: з історії алхімії, історії костюму та інших культурологічних тем. Яка б це не була фантастика, вона мала базуватися на дуже зрозумілих, приземлених речах, які можна помацати, понюхати, майже вкусити. Текст має бути настільки правдиво написаний, щоб не виникало сумнівів — для мене це було дуже важливим, бо через деталі формується великий образ.

Всі події у романі відбуваються у Києві, чому та як саме це місто вас надихало?

Київ — це місто майстрів, яке завжди було для мене місцем, де можливо все. Співіснування різних культурних прошарків і світових культур в одному місці здавалося природним. Але водночас мені було недостатньо того Києва, яким він був, особливо за радянських часів. Здавалося, що я жив у двох світах. Для мене самого це цікавий парадокс…

Ви зазначили, що працювали над романом «Книга книг» майже 30 років, за цей час змінювалися влади та історичні періоди. Чи повпливало це на процес?

В принципі, мій роман — це сатира на Радянський Союз. Там є декілька сюжетних ліній, які перетікають одна в іншу. Через своє покоління я описав систему, яка нас оточувала, не вдаючись до прямоти, а використовуючи різні евфемізми. Наприклад, у романі КДБ — це «Сірий Терем» (будівля, де розташовувалося київське КДБ (нині — СБУ), отримала таку назву через колір фасаду — прим. ред.).Також я відроджував у тексті старі назви вулиць, які були змінені за Союзу. Усіці явища наче перетворюються на персонажів цього фантастичного полотна. Під час написання змінювались не просто влади, а й вся атмосфера. Мені доводилося знову й знову проживати й занурюватися в той простір, аби передати контекст, бо інакше не вийде. «Книга книг» — це велика форма, яка протягнута у просторі та часі. Вона закінчується трьома крапками, тобто залишається незавершеним. Композиція, можна сказати, «куляста»: останні слова роману — ті ж, з яких він і починається.

Чи плануєте ви продовження цього роману?

Планував, але наразі не знаю… В мене були ідеї щодо третьої частини. Вже навіть почав збирати матеріал та прописувати щось, але відчув, що у тій легкій та іронічній манері я не зможу більше писати, бо це входить у протиріччя з моєю сьогоднішньою реальністю. Починаючи з 2014-го року багато крові пролилось… І до сих пір я потрібну інтонацію не знайшов для себе…

На вашу думку, з чого потрібно починати знайомство з українською літературою?

У нас, в Україні, є дуже багато поезії високого, я б навіть сказав, світового рівня. Радив би все ж таки починати з класики, наприклад з Євгена Плужника, Максима Рильського, раннього Павла Тичини, його «Сонячні кларнети» — геніальна поезія. Про Тараса Шевченка, я навіть не кажу — це й так зрозуміло, бо це ментальність нашого народу, неймовірно потужний архетип.