Наталія Серебрякова/Tie2.lt

Цього року на Каннському кінофестивалі у конкурсних програмах було представлено три фільми з українським корінням – «Мілітантропос» виробництва Tabor Production, «Критичне становище» Міли Жлуктено і «Моя бабуся – парашутистка» Поліни Піддубної. Жлуктенко та Піддубна зараз живуть у Німеччині, і їх фільми виробництва цієї країни, але режисерки мають українське громадянство, та їх фільми розказують про Україну.

«Мілітантропос»

У паралельній секції Каннського фестивалю «Двотижневик режисерів» було представлено український документальний фільм «Мілітантропос» — єдиний повнометражний проект з України у цьогорічному відборі. Це не просто фільм про війну, а глибока, майже інтимна розмова про те, як війна змінює звичайне життя. Якщо оскарівський лауреат «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова були репортажем із самого епіцентру, то «Мілітантропос» показує життя у тіні конфлікту — повсякденність, яка вже не належить собі.

Знятий у стилі спостережливого документального кіно, він фокусується на солдатах — не героїчних постатях, а втомлених, людяних і мовчазних. Тут немає головного героя чи наративу, зате є сильний візуальний меседж: війна не кричить, вона просто живе й пульсує навколо. Камера показує пораненого воїна, який вдягає шолом у лікарні, і спалене небо над головою, сльози селянина за вбитою коровою та футбол на планшеті у бліндажі — моменти, які разом створюють багатогранну картину українського сьогодення.

Фільм зшиває країну в єдину історію — від східних сіл до Києва, де на Площі Незалежності стоїть згоріла ворожа техніка. Це не про те, що війна стала буденністю, а про те, що біль і напруга стали нашою новою реальністю. Особливо вражає сцена Різдва в київському метро — співи посеред хаосу і контраст із похоронами героя, якого ховають близькі люди, в тому числі хлопчик-підліток, у очах якого застигли сльози. «Мілітантропос» — це не про жертви, а про тих, хто чинить спротив кожен по-своєму.

Назва — комбінація слів від латинських «воїн» і «людина» — символізує новий тип людини, яка живе між страхом і обов’язком, між втратами і надією. За фільмом стоїть команда режисерів і операторів, що раніше вже відзначалась у Каннах та інших фестивалях. Так, продюсер фільму Максим Наконечний у 2022 році представляв у Каннах свій фільм “Бачення метелика”. «Мілітантропос» Аліни Горлової, Єлізавети Сміт і Семена Мозгового — частина документального триптиха.

Це кіно не залишає байдужим — воно залишається у пам’яті довго після перегляду, змушуючи думати про людину в умовах війни. Тут майже немає слів, але тиша говорить голосніше за будь-який репортаж.

«Критичне становище»

Короткометражна стрічка «Критичне становище», представлена в програмі «Тиждень критики» на Каннському кінофестивалі, занурює глядача у складну історію української еміграції через постать Лева Ребета — політичного діяча, письменника та редактора українського видання в Мюнхені. Однак режисерка Міла Жлуктенко використовує його образ як відправну точку для ширшого дослідження — роздумів про долю українців у вигнанні, як у минулому, так і сьогодні.

Фільм починається з незвичної сцени у лісі — двоє собак серед чорно-білих 16-міліметрових кадрів. З першого ж плану вражає сучасна і виразна операторська робота Тобіаса Блікле. Початковий спокій швидко змінюється драматичним поворотом, який задає тон усій подальшій історії та вводить у політичний контекст 1950-х.

Події розгортаються в Західній Німеччині 1957 року, де головний герой працює в емігрантській редакції. Стиль оповіді — стриманий, майже документальний, з чітким акцентом на автентичність. Це не здивує тих, хто знайомий із попередніми роботами режисерки в жанрі нон-фікшн: вона зберігає уважність до деталей і дистанцію до персонажів, дозволяючи фактам говорити самостійно.

У фільмі відчутні відголоси шпигунського трилера: постійна тривога, тіні, підозра. Проте замість гламурного міфу Жлуктенко демонтує ці жанрові кліше, зосереджуючись на психології вигнання. Камера, що спершу слідує за героями у стилі ручної зйомки, поступово переходить у плавні тревелінги, наче підкреслюючи рух — втечу, еміграцію, зсув у реальність іншого порядку.

Найсильніше ця трансформація проявляється в нічній сцені блукання героя, де злива музики Мар’ї Бурчард і візуальна пластика створюють ефект сновидіння. Зібрані воєдино, ці образи формують багатошарову оповідь про людину, що стає свідком епохи, а згодом і її жертвою.

Розглядаючи минуле через кінематограф, Міла Жлуктенко створює акт пам’яті — вона не просто реконструює історію, а порівнює її з теперішнім, коли українці знову змушені залишати свою землю. «Критичне становище» — це не просто історична драма, а кінематографічне запитання: що відбувається з нацією, коли в неї забирають дім?

«Моя бабуся – парашутистка»

«Моя бабуся — парашутистка» Поліни Піддубної — це 13-хвилинна анімаційна стрічка, у якій особисте тісно переплітається з політичним. Світова прем’єра фільму відбулася в програмі La Cinef Каннського кінофестивалю. Робота поєднує документальні елементи, метафоричну образність і мовчазний феміністичний протест. У ній звучать українська, башкирська, таджицька, татарська та російська мови — голоси жінок із колоніального минулого, які, попри спроби знецінення, не втратили власного голосу й гідності.

За змістом анімації, онука, переживаючи повномасштабне вторгнення в Україну, озирається на історію своєї родини — поколінь, які знову й знову зазнавали депортацій, війн і геноцидів через те, що належали до етнічних меншин і вважалися “несучасними”. Під час телефонної розмови з молодою бабусею — яка нині проживає свої найспокійніші роки, займаючись парашутним спортом, закохуючись і навчаючись на медика — дівчина намагається осмислити власну ідентичність. У цій паузі між минулим і теперішнім вона прагне розірвати коло травми, яке тягнеться крізь покоління, й замислюється над тим, у чому сенс людського життя.