Valdone Rudenkiene/Tie2.lt
«Межа» — ключовий елемент у цьому проєкті. Я не сприймаю її як просто геополітичний кордон, а радше як концептуальну лінію — момент, що розділяє «до» і «після». Для мене ця межа — 24 лютого 2022 року. Це критична дата межі, закарбована в пам’яті, розрив у часі. Я постійно повертаюся до цієї невидимої, щоб виміряти, що було втрачено, що трансформувалося, і що досі залишається зі мною, – каже українська художниця Вероніка Синенька.
Розкажи трохи про себе.
Я — візуальна художниця, родом з України. У своїй творчості я часто звертаюся до тем пам’яті, ідентичності та особистої історії — особливо через об’єкти й символізм, який вони несуть. Після переїзду до Литви через війну, моє мистецтво природньо почало відображати теми переміщення, належності та трансформації. Але якщо коротко, я просто називаю себе «професійним ескапістом», для кого мистецтво стало найвитонченішим способом втечі від реальності та спротивом ентропії.
Чи є „AttRibuTes” твоєю першою персональною виставкою?
Не зовсім. Своєю першою персональною виставкою я вважаю «BOTTOM», яку вперше було представлено у галереї Karas у Києві у 2024 році. Окрім індивідуальної практики, я також є частиною художнього дуету V.P.V.P, який заснувала разом із колегою Артемом Карасем у 2023 році. Ця співпраця виникла майже як реакція — або, можливо, як провокація — на певні домінуючі наративи в арт-середовищі. Цей проект був парадоксальним, різким, іноді навіть навмисно дискомфортним. На противагу попередньому, „AttRibuTes” — це більш інтимний, тактильний проєкт. Тихий, особистий діалог — з пам’яттю, з переміщенням і з інтимними речами, які ми носимо з собою.
Що особисто для тебе означає слово «атрибут», особливо в контексті покидання рідної країни?
Для мене «атрибути» — це тихі свідки моєї біографії… Маленькі, на перший погляд звичайні речі, які несуть величезне емоційне навантаження — об’єкти, жести, ритуали, що формують мою ідентичність. Коли я залишала Україну, я не могла взяти багато — лише кілька речей, обраних інстинктивно, майже навмання. Але з часом ці речі змінилися. Вони перестали бути просто речами. Вони стали символами, навіть якорями— фрагментами перерваного життя, яке, втім, усе ще яскраво присутнє.
Як перетин кордону між Україною та Литвою вплинув на твоє сприйняття себе як художниці?
Цей момент був не лише фізичним переходом — він став внутрішнім зсувом. Раніше я сприймала себе через приналежність до місця, до контексту — я жила у Києві, була вкоріненою в певну географію. Але після цього я почала краще відчувати внутрішню вісь своєї практики — ту, яка залишається, незалежно від того, де я перебуваю. Я усвідомила, наскільки мистецтво адаптивне, наскільки воно стійке — як воно утримує ідентичність, навіть коли все навколо змінюється.
«Межа» — ключовий елемент у цьому проєкті. Я не сприймаю її як просто геополітичний кордон, а радше як концептуальну лінію — момент, що розділяє «до» і «після». Для мене ця межа — 24 лютого 2022 року. Це критична дата, закарбована в пам’яті, розрив у часі. Я постійно повертаюся до цієї невидимої межи, щоб виміряти, що було втрачено, що трансформувалося, і що досі залишається зі мною.
Які речі ти обрала взяти з собою, і як вони вплинули на твої роботи у цій виставці?
Переважно я взяла з собою атрибути свого повсякденного життя та кілька особистих речей. Це були дві книги — «Фауст» Йоганна Вольфганга фон Гете та «Степовий вовк» Германа Гессе, мій скетчбук з олівцями, тютюн і ще кілька речей, користування якими притаманне «нікотиновим рабам». Ці об’єкти стали центральними у моєму творчому процесі. Вони з’являються в роботах не лише як візуальні образи, а як емоційні якорі. Через них я намагалася відтворити фрагменти дому й минулого життя, досліджуючи їхній зв’язок із теперішнім.
Чи відчуваєш ти, що статус емігрантки додав нових шарів до твоєї художньої ідентичності?
Абсолютно. Тепер я дивлюсь одночасно зсередини та ззовні. Ця дистанція приносить і біль, і ясність. Вона поглиблює моє відчуття пам’яті, відсутності, адаптації, і відкриває діалог між моїм минулим і теперішнім.
Які емоції ти переживала під час створення цих робіт — це було більше про пам’ять, втрату, надію чи щось інше?
Це була суміш — тонка буря з пам’яті, туги і дивної, крихкої надії. Іноді домінував смуток, формуючи процес своєю тяготою та тишею. В інші моменти — ностальгія чи навіть вдячність за те, що було. Спогади несли ніжність, але також приносили екзистенційну тишу — не драматичну, але глибоко відчутну. Емоції не були лінійними, вони змінювались, накладались одна на одну і залишили слід у кожній створеній роботі.
Як зараз у твоєму мистецтві з’являється ідея «дому», після того як ти змушена була залишити свій?
«Дім» тепер для мене радше внутрішнє відчуття — це в об’єктах, ритуалах, мові, сенсорній пам’яті. У своїх роботах я намагаюсь показати цей зсув — від фіксованого місця до більш емоційного, портативного образу дому. Думаю, багато людей, які пережили чи переживають переміщення, впізнають це.
Чи змінився твій художній процес після переїзду до Литви?
Спочатку все здавалося зламаним. Я мала відбудовувати рутину, знайти нові матеріали, звикати до нового середовища. Але з часом цей злам дав нову свободу. Я почала більше експериментувати, дозволяти незнайомому формувати мої роботи. Тиша i усамітнення стали частиною процесу так, як ніколи раніше.
Чи стала ця виставка способом осмислення твоєї особистої подорожі, чи ти бачиш її також як голос інших у схожій ситуації?
Все почалося як особиста подорож — спосіб втримати щось стабільне серед постійних змін. Але коли я почала ділитися роботами, зрозуміла, наскільки глибоко вони відгукуються іншим. Хоча мій фокус залишається на побудові власного «музею кочівництва» (цей термін для проєкту запропонував мій куратор з академії, Костас Богданас), процес дуже інтроспективний. Для мене мистецтво — це спосіб зібрати себе заново — не з амбіції, а з необхідності. Я займаюсь мистецтвом просто тому, що не здатна на щось інше.
Як ти сподіваєшся, що литовська публіка сприйме твої роботи у «Attributes»?
Як я вже казала, я не створюю мистецтво з метою бути почутою чи зрозумілою. Тому, якщо чесно, мені не дуже важливо, як саме конкретна аудиторія інтерпретує мої роботи. Звісно, є люди, яких я поважаю як художних одиниць, і мені справді цікаво, що вони думають про мої проєкти — але це вже суто професійна цікавість. Загалом, я б сказала, що зворотний зв’язок — це останнє, на що я орієнтуюся в процесі створення.
Яке послання чи відчуття ти хочеш залишити у відвідувачів після перегляду виставки?
Я, мабуть, повторюсь — я не можу і не хочу прогнозувати чи контролювати досвід глядача, бо вважаю, що враження реципієнта — це відповідальність суто самого реципієнта.
Якщо коротко — я розповідаю історію свого життя і лагідно пропоную глядачеві пройти цей шлях разом зі мною — якщо він, звісно, цього захоче.