Tie2/Світлана Кострикіна

У січні в Вільнюсі пройшов 16-й фестиваль короткометражного кіно. Цього року фестиваль став частиною програми святкування 700-річчя литовської столиці Вільнюса. Демонстрація стрічок відбулась як у Вільнюсі та інших містах Литви, так на місцевих стрімінгових платформах. До конкурсної програми увійшли як литовські короткометражні фільми, так і їхні конкуренти з усього світу. Тож задача перед інтернаціональною командою суддів – обрати найкращих – постала непроста. Про це  Tie2 розповів один із членів журі цьогорічного фестивалю – Сангхун Лі, який прилетів з Південної Кореї.

Раді знайомству, пане Лі! Скажіть, ви вперше у Вільнюсі?

Так, це мій перший візит до Вільнюса, до Литви. У Південній Кореї мало хто знає про існування цієї країни, дехто навіть питає “Хіба це не в Росії?” Так, Литва маленька, але має свою унікальну культуру, мову, історію. Я дивився фільми про Литву, тому що включив ретроспективу литовського кіно до свого фестивалю, тож знав, чого чекати. Як на мене, унікальність Вільнюса у тому, що це – європейське місто, на якому лишили відбиток різні епохи, у тому числі й радянська.

Як почалася ваша співпраця із Вільнюським фестивалем короткометражного кіно?

Чотири роки тому на нашому фестивалі планувалася ретроспектива фільмів Йонаса Мекаса (литовсько-американський режисер, поет і художник, якого називають “хрещеним батьком американського авангардного кіно” – прим. ред.) Я дуже любив його, коли був молодим. Тож я звернувся до команди литовського фестивалю з проханням надати його фільм та інші фільми литовських режисерів. З цього і розпочалось наше партнерство.

На вашу думку, що вирізняє литовські фільми поміж інших?

У цілому, варто зазначити, що в Литві наразі немає такого великого кіноринку, як, наприклад, у Кореї. Якщо говорити про короткометражні фільми, то це те, що більшість режисерів – студенти, молоде покоління. І здебільшого вони говорять про своє життя – говорять дуже реалістично, це не наукова фантастика, не хоррор. Наприклад, серед іспанських короткометражних фільмів, 80% – жахи. У Франції головна тема – любов. В США – говорять про проблеми мігрантів, дискримінація. У Литві – про сім’ю, друзів, і роблять це зазвичай мінімалістично, оскільки у молодих режисерів немає можливості зробити потужний продакшн. Але при цьому вони дуже талановиті, саме тому мені хочеться презентувати їхні фільми більшій аудиторії, зокрема корейській. Ще у Литві не дуже багато анімації, майже немає комедії. Дуже серйозна країна. Нордична (сміється).

А чим, на вашу думку, литовське кіно відрізняється від південнокорейського?

Звісно, всі ми – люди, всі ми маємо однакові проблеми. Маємо друзів і ворогів. Хочемо отримати освіту, заробляти гроші. Хочемо бути щасливими. Але в Кореї дуже багато конкуренції у суспільстві, дуже багато пресингу – і це виливається на екрани у вигляді насилля. Певне, ви бачили популярний серіал “Гра в Кальмара?” (південнокорейський вебсеріал в жанрі виживання, пригодницького бойовика, трилера і драми, режисер і автор сценарію: Хван Дон Хьок, – прим. ред.). Це не така вже і фантастика! У ньому багато реалістичного.

У Кореї ми всі дуже прагнемо до успіху. Хочемо більше грошей, більшу машину, більшу квартиру. При цьому – справжньою проблемою стає ізоляція. Річ у тім, що південнокорейське суспільство після війни здійснило дуже швидкий стрибок у розвитку. Уже важко звинувачувати країну в своїх проблемах, хоча ще двадцять років тому можна була сказати “це все через уряд!”. А зараз кожен думає: “якщо я не багатий – це лише моя власна провина”. Треба вчитися, бо освіта – це наша релігія, треба працювати ще наполегливіше. Багато молодих людей намагаються сховатися від цього. Також відчувається розрив між поколіннями: молоді люди здебільшого мають проамериканські погляди, старші – прокитайські, прояпонські. І все це відображається у фільмах.

Які ваші критерії оцінки фільмів як члена журі?

Для мене важливими є дві речі. Перша – це тема. Тому що короткий метр має говорити про те, про що інші не говорять. Друга – це те, як саме буде розказана ця історія. У режисера є необмежений вибір того, як можна зняти одне й те саме. Сцена, ракурси, монтаж. Я не хочу дивитись звичайну телевізійну картинку, де все правильне й красиве. Це може бути стрічка, знята на маленьку камеру, але я хочу бачити режисерське рішення. Камера – це ваші очі, і я хочу побачити реальність вашими очима. Я завжди готовий підтримати фільм, зроблений за маленький бюджет, але такий, який змушує мене щось відчувати.

Наприклад, я дивлюся індійський фільм про стосунки матері й доньки. Я ніколи не був в Індії, не так багато знаю про їхню культуру, але цей фільм розчулив мене до сліз, бо я бачив у ньому себе і власну матір.

Я викладаю в університеті, і коли студенти кажуть мені “пане професоре, у мене немає хорошої камери”, я завжди відповідаю: “ви можете зняти хороший фільм на камеру свого смартфона, головне – покажіть мені своє бачення”.

Зараз одна з головних тем у Європі і Світі – повномасштабна війна, розв’язана Росією в Україні. На вашу думку, як вона вплинула на фестивальну програму?

У програмі будуть присутні документальні фільми, зняті в Україні, – не тільки українськими, а й західними режисерами. Проте, на мою думку, якщо документалістика і журналістика, можуть швидко зреагувати на події, то ігровому кіно потрібно більше часу. Тож скоріше ми побачимо фільми, що говорять про нинішню війну вже наступного року й пізніше.

Але від себе, хочу сказати, що навіть у Південній Кореї багато де можна побачити український прапор. Наша країна теж розташована дуже близько до Росії, тому ми теж почуваємося в небезпеці, тим більше, що маємо власного ворога – Північну Корею, яка близько дружить з Китаєм та Росією. Українські події постійно у наших новинах.

Війна – це не щось абстрактне для нашої країни, ми з дитинства чуємо розповіді про те, що трапилося за часів корейської війни, тож те, що відбувається в Україні, ми сприймаємо доволі близько до серця.

Що б ви, як викладач і член журі, порадили б молодим людям, які прагнуть створювати фільми?

По-перше – дивитися більше кіно, зокрема видатних світових режисерів. Проводити власні дослідження на тему, про яку хочеться зняти фільм. Думати не лише про те, яку саме історію розповісти, а і як саме її розказати. Також важливо бути відкритим до нового. Заводити нових друзів, з якими можна спільно творити: операторів, саунд-дизайнерів, музикантів.

Важливо спостерігати за світом, бути уважним до деталей. Якось я зупинявся у готелі, де грала дуже гарна класична музика. Я подумав про те, що люди, які тут працюють, певне, чують її 30 років поспіль. Я спитав в одного з працівників “що за музика грає?”. Він відповів: “не знаю”.

Сангхун Лі з 2011 року працював куратором Пусанського міжнародного фестивалю короткометражного кіно, а в 2018 році був призначений керівником програми. У 2006-2008 роках Сангхун Лі працював головним компілятором програми Паризького фестивалю корейського кіно (FFCF). Він також є викладачем у Національному університеті Чеоннам у Південній Кореї, спеціалізується на кіно та французькій культурі. Має ступінь доктора літератури.