Світлана Кострикіна/Tie2

Повномасштабне вторгнення змусило українську дизайнерку Катерину Беслік покинути дім і приїхати до Литви. Саме в Вільнюсі вона запустила кілька творчих колаборацій і остаточно зрозуміла, чим хоче займатись далі. Про свої злети, падіння, а також про унікальний український мед, який її сім’я виготовляє під обстрілами, Катерина розповіла в інтерв’ю.

Як ти прийшла до цієї професії?

Я народилась в місті Гуляйполе Запорізької області. Зараз це “нульова зона” (територія неподалік від лінії фронту, на якій дислокуються військові й медики, – прим.ред). Дванадцять років прожила в Києві: навчалась на дизайнера одягу й після коледжу прийшла працювати до бренду SAYYA Люби Макаренко, а потім, якраз після революції, намагалась робити свій нішевий бренд. Це був такий урбаністичний ніндзя-стиль, продавався у популярному тоді шоурумі “ХРОМ”. А потім взяла участь у Ukrainian Fashion Week у 2017 році й дуже розчарувалась в собі. Насправді, я дуже така помислива, мене ранить кожне негативне слово, а позитивних часто не бачу. Тож вирішила піти працювати в колектив, бо тоді здавалось, що забагато знаходжусь у своєму вакуумі. Влаштувалась стилістом на телебачення, телеканал UA Перший. Працювала на зйомках, з дизайнерами, з брендами. І десь за півтора-два роки до початку повномасштабної війни я почала згадувати, що все-таки я дизайнер одягу і хочу працювати за спеціальністю.

Спочатку ми працювали з партнеркою, у нас був проєкт “Гардеробка”, там були послуги стилю, і в неї виникла ідея робити апсайклінг, тобто перероблювати старі речі в нові. Мені дуже сподобалась ця ідея. Потім наші шляхи з цією дівчиною розійшлися, але я вже робила власні вироби.

Як виглядає апсайклінг зсередини?

Зазвичай я знаходжу у секонд хендах і вінтажних магазинах старий одяг – найчастіше беру чоловічі речі: це костюми, піджаки, сорочки, – і перероблюю їх для жінок. Хоча насправді зараз у визначенні моєї цільової аудиторії немає гендерних обмежень, цей одяг можуть носити і чоловіки.

А хто найчастіше купує твої речі?

Я так дивлюсь, що в мене є дві основні групи покупців. Раніше думала, що такий нішевий одяг носять здебільшого модні сучасні люди, які люблять новизну, хіпстери. Але дуже часто бачу і людей за 40, які в свій час не експериментували, не пробували нове, десь вони своє творче начало закопали глибоко-глибоко під впливом сім’ї чи суспільства. І для них мій одяг – це такий ковточок чогось цікавого, і мені дуже приємно бути для них провідником, якось надихати. Для мене самої дуже важливо бути собою і йти своїм шляхом, творити, і це не завжди легко, тому мене радує, коли я щось таке дарую людям.

Також я зрозуміла, що мені досить важко робити спільну творчість – тобто можу робити колаборації, але коли в ній чітко зрозумілі ролі, хто і що робить. Саме через це, думаю, не склалась робота із моєю партнеркою по “Гардеробці”.

І саме тому для мене дуже такими цінними були ті проекти, де я працювала сама. Наприклад, у мене була творча зйомка для журналу – едиторіал, потім була комерційна зйомка для українського дизайнера, де я також працювала як стиліст\арт-директор. І от коли я бачила цей же результат, що я роблю класно, то знову змогла повірити в себе.

Як ти опинилась у Литві?

24 лютого мене розбудила моя подруга. Сказала: “все, почалось”. Перший день я провела у Києві, в квартирі на вулиці Дарвіна, це над Бесарабкою, якраз в урядовому кварталі. Мені було дуже страшно, але я вирішила залишатися в своїй квартирі, здавалося, там більш-менш безпечно. Але в ніч з 24 на 25 декілька годин просиділа в бомбосховищі й зрозуміла, що так довго не витримаю. Тим більше, мені подзвонила подруга, яка жила також на паралельній вулиці, на Басейній. Сказала, ніби їдуть вбивати президента, тому весь наш район у небезпеці, і що знайшла людей, які зараз їдуть із Києва в тій довжелезній пробці, і я маю бути через 25 хвилин на Житомирський. Я подзвонила батькам, мама, звісно, кликала в Гуляйполе, але зрештою вони сказала “вирішуй сама”. Вирішила, що їду, як мінімум, з Києва. Під сирени добігла до метро, доїхала, сіла в машину. Поки ми їхали в цій пробці – дуже довго, в декількох місцях навіть ночували – то мені подзвонили дві дівчинки з Литви, з якими ми познайомились 4 чи 5 років тому на Майдані Незалежності – вони тоді приїхали до Києва на фуд-фестиваль, потім я бувала у них в гостях.

Лаура і Кароліна почали мене кликати до себе. Кілька днів ми ще їздили по Україні, я не знала, чи хочу взагалі покидати країну, не розуміла, що відбувається, але все-таки прийняла рішення поїхати до Литви, куди й вирушила, коли перетнула кордон з Румунією. Три місяці я жила у Кароліни на вулиці Путіну, найцікавіше, що квартира була дуже схожа на ту, де я жила в Києві, – в столиці, в центрі, на пагорбах, в старому будинку, на третьому поверсі.

Тиждень була ну дуже в такому замороженому стані, але потім зрозуміла, що треба щось шукати, кудись рухатись, і от Кароліна просто зробила сторіс про мене, який у мене досвід. І так, як у мене в цілому непогане портфоліо, а тоді всі були на цій хвилі бажання підтримати українців, дуже багато людей, у тому числі навіть Олег Шураєв (литовський стен-ап комік українського походження, засновник благодійного фонду 1К – прим.ред.) та Моніка Ліу (литовська співачка, учасниця Євробачення – прим.ред), усі зробили репости, тому ми з Кароліною чотири дні просто відповідали на всі пропозиції. Потім я ходила по нетворкінгах, знайомилась із стилістами, з художниками по костюмах, з фотографами, обговорювала різні варіанти співпраці. І вибрала для себе якраз 2 великих проєкти: це колаборація з брендом In Avati і костюми для Мартінаса.

Розкажи більше про ці проєкти.

У колаборації з In Avati для мене було цінним те, що я змогла себе реалізувати тут саме як дизайнерка одягу. Це литовський бренд, я так розумію, вони починали з пальто, дуже класні верхні вироби, але зараз у них є сукні, сорочки, весь модельний ряд для жінок від 35-40 років, наша колаборація була більш молодіжна, можна навіть сказати, біль чуттєва. Це був класний досвід. Дуже крутий цех, великий, все чітко організовано, дуже висока якість виробів. Колекція продавалась в Литві, Латвії і Польщі. А прибуток від продажів планують передати у фонд Олега Шураєва 1К, який допомагає Україні.

Також я працювала з популярним литовським акордеоністом Мартинасом Левіцкісом – він має свій мікрооркестр, невеликий оркестр, з яким вони роблять кавери популярних пісень. І це його була ідея – зробити рожеві костюми. І ми тоді зустрілися, він сумнівався, бо все ж це оркестр, можливо, рожевий – це занадто, а в мене тоді адреналін зашкалював, була дуже активна й смілива, впевнена, що треба робити те, що хочеться, тож я підтримала цю його ідею.

Це було складне завдання, бо я організовувала весь пошив, і в Литві, як виявилося, у цей сезон – кінець весни початок літа – ніхто з цехів, яких і так небагато, не хоче братись за індивідуальне пошиття, тому довго шукала, хто нам це буде робити. В результаті ми працювали з трьома цехами в Литві, а ще в червні я була в Україні і замовила частково конструкцію і капелюхи саме в Україні, бо знала, де гарна майстерня. Мені було приємно підтримати місцевий бізнес.

Три місяці ми шили костюми, в серпні була прем’єра, а зараз Мартінас із оркестром поїхали до Берліна.

Насправді я вважаю, що в нинішніх обставинах мені насправді – не хочу говорити прямо “пощастило”, але доля удачі напевно була в тому, щоб опинитись саме в тому місці, саме в той час.

Тож, можна сказати, що в Литві твоя кар’єра успішно перезапустилась?

Знаєш, спочатку був такий адреналін, все на такому підйомі, а потім щось змінилося. Усі, думаю, по-своєму проживали якісь свої стани, прийняття війни й приземлення на землю. Адреналін почав спадати десь влітку, восени я в цілому зрозуміла, що війна – це наша реальність, місяць просто пролежала без без ресурсу. Мої батьки залишились у Гуляйполі, брат із сім’єю, у мене є два маленьких племінники – вони переїхали в Запоріжжя, теж досить близько до лінії фронту. Це моя сім’я, і я відчувала дуже велику провину, що я в безпеці, а вони там. У серпні я навіть їздила в Італію на відпочинок, але в мене не вийшло відпочити через хвилювання. Ці новини постійно, були дуже часті перельоти і в Запоріжжі, то в колону людей, то в будинки, і все це дуже складно переживалося.

Зараз я вже не прокидаючись кожної ночі в тривозі, але потім, десь під кінець року, на мене почала надходити якась апатія. Закінчились усі великі проєкти, і в січні я впала в таку жорстку депресію, лежала, щось шукала, але щось воно не знаходилось. Під кінець січня я почала виходити з цієї апатії, але все одно ну зараз якось все дуже складно. Перші місяці все вирішувалось саме, а зараз нічого не вирішується. Намагаюсь собі доводити, що це все просто такий період, він закінчиться, стараюсь мати віру й все одно продовжувати щось робити.

Як вважаєш, що тобі як українській дизайнерці дав досвід роботи в Литві?

Насправді це був дуже крутий досвід переоцінки своєї цінності, тому що в Україні я могла працювати за якісь дуже маленькі кошти, завжди був цей синдром самозванця. Я переосмислила і свою творчість, і свій рівень, розумію, що в мене є скіли і технічні і творчі. Розумію, що бачу своє майбутнє саме в дизайні і в апсайклінгу. Бачу в цьому творчість, щось таке дуже душевне, нішеве, цікаве, хочу розвивати саме свій проект. Прагну робити щось своє, створити особистий бренд, щоб він потім працював на мене. До речі, скоро відвезу в литовський шоурум й нарешті повішу декілька своїх речей.

А ще – в Україні всі дуже серйозно ставляться до оформлення інстаграма. Мають бути професійні фотосесії, вилизана картинка, все дуже професійно. У Литві з цим простіше – можуть показати серед професійних кадрів – просто фото на телефон з бекстейджу або якісь творчі зйомки. І я впускаю в себе ці ідеї.

Як ти думаєш, чи відрізняються українці від литовців в плані погляду на стиль?

Більше, звісно, схожого – такий самий пострадянський кежуал, як і в Україні. З цікавого – тут чимало вінтажних секонд-хендів, тому бачила людей, які одягаються в стилі бохо, намагаючись підкреслити свою індивідуальність. У нас у Києві дуже багато стрітвіра (англ. streetwear – вуличний стиль одягу, особливий вид вуличної моди, бере корінні в культурі серферів і скейтбордистів західного узбережжя Каліфорнії, пізніше розширившись і увібравши в себе елементи хіп-хоп моди, японської вуличної моди і високої моди от кутюр – прим.ред.). Тут його дуже мало. Наприклад, якщо дивитися на хлопців – майже не бачу типового для стрітвіру круглого силуету, як у нас, коли виходиш на Рейтарську. Частіше – рейвери або люди, одягнені в європейському кежуал-стилі: челсі, піджачки. Часто бачу індивідуалістів. Не хочу сказати, що в Києві немає індивідуальності, звісно, але справді в Києві багато модників, які уважно слідкують за трендами. А ще – в Києві багато дизайнерів дуже високого рівня, і це теж впливає.

Минулого року ти допомогла братові запустити власний бренд українського меду Mad Honey, який наразі можна придбати в Литві. Розкажи, як тобі це вдалося?

О, це неймовірна історія 🙂

Коли я тільки приїхала до Вільнюса, то дізналась про стипендію від Литовської культурної ради, і порадила податись на неї. Але я тоді не знала, з яким проєктом могла б це зробити. Пізніше, коли я розповідала литовській подрузі про свого брата – що він уже 12 років займається медом, у нього було шість пасік у запорізькій і донецькій областях, і навіть зараз вони намагаються качати мед під обстрілами, рятувати й перевозити вулики – у нас із подругою виникла ідея: підтримати його заняття.

Українською “мед” звучить як англійське “mad”, скажений, і ми вирішила, що люди, які просто працюють в цих умовах, вони трішки такі, ну по-доброму скажені. Ми розписали план, отримали фінансування, і хоча партнерства з цією дівчиною не вийшло, я знала, що маю самотужки запустити цей проєкт, бо для мене це дуже важливо. Я знайшла маркетолога, дизайнера й ілюстратора, всі українці, разом ми придумали слоган, написали історію, намалювали ілюстрації.

Мені дуже подобається, що в нас вийшло, цей віжуал, ця бджола. Якраз я тоді ходила до однієї психотерапевтки, за сумісництвом – моєї клієнтки по індивідуальному стилю, і я показала їй цю бджілку, їй дуже сподобалася, і вона каже: я в тебе замовлю 200 банок, це будуть корпоративні подарунки перед Різдвом. Тож довелося все робити також дуже швидко й перевозити мед з України. Але ми встигли. Було дуже приємно не просто втілити проєкт, а й допомогти брату фінансово.

Що б ти порадила українцям, які наразі теж опинились у вимушеній еміграції і змушені починати життя з нуля?

Складне питання. Я вважаю, що найголовніше – спробувати знайти своє місце, по відклику душі. Якщо це в Україні, і є можливість повернутись в Україну, – то краще це і зробити. Якщо все ж таки вирішуєте шукати себе в новій країні, моя порада – розпочати з нетворкінга, знайомитись з людьми, спілкуватись, виходити зі своєї бульбашки. Найголовніше – це люди, скрізь і в будь-якій сфері. Ніколи не знаєш, хто підтримає тебе, допоможе по роботі, відкриє нові можливості чи просто стане приятелем. Також раджу знайомитись із культурою нової країни, її правилами, зрозуміти, що тобі підходить і чому.

А ще – треба мати надію. Навіть якщо зараз складно, важливо пам’ятати, що потім неодмінно буде краще, ніколи не опускати руки.