Tie2/Світлана Кострикіна 

У програмі цьогорічного Вільнюського фестиваля документального кіно Україну представляє стрічка “Три жінки” – випускна робота студій документальної режисури в Кіноуніверситеті Конрада Вольфа в Бабельсберзі режисера Максима Мельника. Ця світла й оптимістична стрічка уже підкорила серця глядачів і критиків, отримавши Приз глядацьких симпатій та нагороду від DEFA за визначний німецький документальний фільм на фестивалі Leipzig DOK (2022), а також Приз глядацьких симпатій на Дуйсбурзькому тижні кіно (2022). Ми поговорили з Максимом про те, як вплинула повномасштабна війна на трьох його героїнь, про важливість місцевих говірок для літературної мови, а також про особливу роль Вільнюса у його житті.  

Як ви стали режисером-документалістом?

Я прийшов до документального фільму через телебачення. Спочатку я був вчителем англійської мови, але відчував, чи хочу чимось іншим займатися. І почав працювати журналістом на закарпатському обласному телебаченні – я сам із Ужгорода. Працював там 12 років, і це був прекрасний час: я об’їздив все Закарпаття, мій рідний край, побачив дуже багато сіл і міст. Потім я почав навчання в академії кіно у Братиславі, але все одно мене якось не тягнуло до ігрового кіно. Напевно, через ці роки роботи репортером на телебаченні, ця близькість до людей була для мене важливою, тому я вступив на відділення документального кіно.

А чого саме вам не вистачає в ігровому кіно?

Автентичності. Це, звісно, не означає, що її не може бути в ігровому кіно. Але останнім часом я помічаю, що мені важко дивитися ігрове кіно, якщо там нема того, чого я шукаю, і тоді моя увага концентрується лише на тому, як це зроблено, на грі акторів. Для мене дуже важливо спостереження за людьми, і я думаю, що режисер ігрового кіно так само може спостерігати за актором, що грає у нього в фільмі, мати до нього інтерес: який він є, що це за людина? Мені здається, що це важливо, хоча сам я наразі не маю ігрового фільму.

Є один ігровий фільм, який я кілька місяців тому передивився 7 разів. Це було просто фантастично, тому що це поєднання і документального, і ігрового кіно: досить старий фільм режисерки Марти Месарош з Угорщини. Вона, до речі, стала першою жінкою, яка отримала приз Берлінале у 1975 році. Фільм називається “Удочеріння”, він про те, як жінка хоче мати дитину і бере з притулку дівчинку, і там дуже багато документальних елементів.

Я навіть попросив свою племінницю, якій п’ятнадцять років, подивитись його: мені було цікаво, як вона зреагує. Вона ніколи не бачила фільмів 1975 року. Вона подивилася, а після цього запитала: “Це все? Я хочу ще дивитися продовження”. І я кажу: значить, це дуже добре кіно.

Розкажіть про ваш власний фільм “Три жінки”, з яким ви берете участь у Вільнюському фестивалі документального кіно. Як виникла ця ідея? Як проходила робота? Чи задоволені ви тим, що вийшло в результаті?

Я задоволений тим, що вийшло. Моя проблема зараз якраз у тому, що самому дуже важко вийти з фільму, хоча він уже майже рік як готовий, але я все одно думками дуже часто там, зі своїми героїнями.

Ідея стрічки з’явилася теж із моєї роботи журналістом та режисером на закарпатському телебаченні. Мені не подобалося робити репортажі про українських політиків, про економіку і подібні теми. Ну, це не зовсім моє. На щастя, в нас була така серія “Незвідане Закарпаття”, і я придумав, що зніму програму про кажанів. У нас є Ужанський національний природний парк, а в ньому – село Стужиця, де я одного разу був як репортер, там тоді ще була страшенна злива, просто стіна дощу. Я вирішив поїхати туди ще раз, тому що там працює біологиня, яка займається дослідженням кажанів – Неля Коваль

Ця жінка настільки мене вразила! Вона просто фанатично закохана в свою роботу, при тому, що в самої неї майже нічого нема – лише власна машина, яка постійно ламалася, і через це ми постійно зупинялися. Але ця жінка настільки мене захопила! Хотілося бути з нею, хотілося зрозуміти, яка вона. Я її запитав, а чим взагалі ви займаєтесь зараз, яка ваша мета? Вона сказала: я шукаю ведмежі екскременти, бо це найцінніший матеріал у світі. Я питаю: чому?! Неля розповіла, що ну не так багато ведмедів в Україні і в цій частині Європи, але вони є у Стужиці, і оскільки це село розташоване на кордоні між Україною, Польщею і Словаччиною, то ці ведмеді там постійно мігрують між країнами. Ну і питання для науковців: чи ці ведмеді українські, чи вони польські, чи вони словацькі? А щоб це дізнатись, треба знайти їхні екскременти, зробити генетичну секвенцію цього біологічного матеріалу і порівняти з даними польських і словацьких науковців. І Неля шукала ці екскременти майже 7 років.

Я одразу побачив, яка це цікава жінка, яка просто горить своєю ідеєю. Така от справжня українка, яка, не маючи нічого, може багато всього зробити. Я думаю, що це спільна риса українців – робити потужні речі, не маючи нічого.

У тому ж селі я зустрів листоношу Марію, яка того дня якраз виплачувала пенсію мешканцям села, тому що там нема банкомату, село розташоване дуже далеко від обласного та районного центру. Немає автобусного сполучення, тому пенсію туди привозять спеціальною машиною. Листоноша отримує гроші, і потім ходить цими горами, пагорбами, через ліс з мішком грошей і роздає людям. Я питаю: а ви не боїтеся? Тут ведмеді, кажуть, ходять. Вона відповідає: ні, хіба що п’яниць боюся, бо можуть зарізати і вбити за гроші. Каже: подивіться на мене, я сьогодні найбагатша людина в селі, бо я маю пенсію всього села. Мені було дуже цікаво за нею спостерігати, тому що в той момент це була не людина, а ціла інституція, держава, можна сказати. Це просто фантастична жінка, знає всіх мешканців села, кожного собаку. Ще вона приносила людям їжу, бо там були такі бабусі, які не могли спуститися вниз в долину.

Коли я розповів про це репортаж колезі з Берліну, з німецького “Радіо Культура”, вона спитала: “Максе, чому б тобі не зробити фільм про цих жінок?” І я дуже вдячний їй за цей погляд, за цю ідею – подивитись на цю історію саме з феміністичної перспективи. Такий собі фемінізм у Карпатах. Уже потім, коли я почав вчитися у Берліні, я згадав про цю ідею й вирішив знову поїхати в Стужицю, півтора роки потому. І так я знайшов третю жінку, Ганну Василівну, яка стала центральною фігурою у фільмі. Неймовірно душевна людина, яка втратила чоловіка й двох синів. Нам із німецьким оператором якось вдалось знайти до неї підхід, хоча спочатку вона не хотіла зніматися. Дуже скромна жінка, колишня бібліотекарка, яка має прекрасну корову Пишнулю.

І от мене надихнули ці три жінки і саме село Стужиця. У закарпатському діалекті “студений” – це “холодний”, і дійсно це село знаходиться у північній частині Закарпаття, у такому глухому куті. Такий український Бермудський трикутник, загублене місце, і воно мене дуже вразило.

Справді унікальне місце – дехто з героїв фільму навіть говорить закарпатським діалектом, мало зрозумілим жителям інших регіонів України. Ви теж володієте ним з дитинства?

Для мене цей фільм – це як повернення до своєї ідентичності, тому що цим діалектом розмовляла моя бабуся, моя прабабуся, це десь на підсвідомості є. Але воно призабуте було, тому коли я активно почав ним говорити – то зрозумів, що це круто: розмовляти діалектом. Це ж прекрасно. Усі зазвичай на діалект дивляться, якщо на щось другорядне, не тільки в Україні, це проблема взагалі в усьому світі, і так вмирають не тільки діалекти, а й локальні мови. Як сказала одна мовознавиця, “якби не було би діалектів, то їх треба було б вигадати”. Тому що вони збагачують мову. Наприклад, Ганна Василівна часто каже “та й таке”, і останнім часом в Україні ця діалектна фраза стала дуже популярною, навіть хіпстерською, і вона багато говорить про нас, наш характер.

У мене був записник, я собі там постійно записав слова, які не знав чи призабув. Наприклад, мене дуже здивувало, що хоча здебільшого на Закарпатті картоплю називають “крумплі”, але Стужиця – єдине село, де картопля це – “гарбузи”.

Моя робота над фільмом якраз почалась із того, що в серпні я приїхав подивитися, як там справи у цих жінок. А це був кінець серпня і жони – це “жінки” на закарпатському діалекті – збирали на полі “гарбузи”. Я почав з ними працювати, збирати ці “гарбузи”, і, напевно, це теж був такий крок до зближення, до довіри. Вони побачили – ага, він таки може збирати гарбузи, все окей, все нормально, напевно можна з ними говорити.

Як початок повномасштабної війни вплинув на вас і ваш фільм?
Коли почалась повномасштабна війна ми якраз монтували фільм. Довелось відкласти цю роботу і займатися волонтерською діяльністю, як я вже робив ще в 2014 році, якраз згадалися всі навички. Мій швагор – як це сказати українською? – чоловік сестри зараз теж на сході України. Тож ми почали робити те, що ми могли робити: почали займатися медичною допомогою для солдатів. Кілька місяців ми працювали сім днів тиждень і якось забули за фільм. А потім моя мама мене спитала: ну що там із фільмом? Кажу: не знаю, чи взагалі будемо доробляти, бо це вже, напевно, не актуально. Вона сказала: я думаю, що це актуально, тому що треба показати, які ми, що ми любимо. І зараз я розумію, що це була дуже правильна думка, тому що зараз дуже багато говориться про війну, про війну, про війну, і люди бачать одні й ті самі кадри, і Україна асоціюється лише з цим. Але коли люди в інших країнах Європи бачать цей фільм, вони починають якось інакше усе сприймати, тому що зараз вони чують лише статистику: скільки загинуло, скільки було вбито. А хто ці люди, що стоїть за цими цифрами? Україну потрібно візуалізувати. І я думаю, що мої героїні це чудово роблять.

До речі, на американській прем’єрі фільму був цікавий випадок. До мене підійшли хлопець з дівчиною з Одеси. Дівчині фільм сподобався, а хлопець був страшенно обурений. Питає: чого ви показуєте таку Україну, бідну? Це не Україна, не так її треба показувати, у нас є сучасні будівлі й усе інше. Я кажу: вибачте, але це для мене теж Україна, моя Україна. Так, у нас усіх є багато різних уявлень про Україну. Україна дуже різноманітна, і це прекрасно.

А як війна вплинула на Стужицю і її мешканців?

Село розташоване в умовно безпечному регіоні, тому там з’явилися біженці, переселенці. Зрештою вони повернулися у Київ, інші міста України, або поїхали за кордон. А ще – багато заробітчан, які працювали в Польщі, Чехії не повернулися додому з очевидних причин. Інша частина чоловіків була мобілізована. Ну і для цього села це, звичайно, демографічна проблема. Звісно, як і для всієї України – але там, напевно, це досить сильно відчувається, тому що там і раніше не було багато чоловіків. У фільмі є сцена: йдуть президентські вибори 2019 року, і в комісії сидять лише жінки. Кажуть мені: а хто тут ще буде сидіти?

У національному парку тепер немає лісників, усі були мобілізовані. Я нещодавно говорив з однієї з героїнь, Ганною Василівною, вона каже, що нема кому допомогти із заготівлею сіна для корови Пишнулі. Знаю, що племінник листоноші загинув на війні. Так, у Стужиці не літають ракети, там нема обстрілів. Але відлуння війни, вплив війни – усе це там теж відчувається. Звісно, можна жити в Берліні, можна жити у Вільнюсі – і все одно постійно відчувати війну.

До речі, щодо Вільнюса – чи це ваш перший приїзд сюди?

Я у Вільнюсі вперше, і дуже радий тут бути, тому що з цим містом пов’язана сімейна історія. Коли одружилися мої батьки, вони здійснили першу й єдину поїздку взагалі в їхньому житті – у Вільнюс. Це було ще до мого народження. Можливо, вони навіть мене привезли з Вільнюса, не знаю. Якщо дивитись по датах, то підходить. (сміється)

І вони постійно розповідали про цю поїздку. Їх тоді це дуже вразило, що там не відчувався Радянський Союз навіть у 80-ті роки. І їм теж там сказали, що ви, українці, ви – інші, і їх це теж вразило. Усе моє життя, через усі розмови червоною лінією проходить згадка про цю поїздку, коли вони були страшенно закохані. Я навіть думав зробити про це фільм. Та поїздка – і теперішня поїздка? Ну, але це в майбутньому.

І які у вас особисті враження від Вільнюса?
Прекрасні враження. Сьогодні перед зустріччю з вами я гуляв Вільнюсом, і він дуже нагадав мені Львів. Я думаю, нас багато чого пов’язує. А ще – дещо мене змусило посміятися, тому що у селі Стужиця є дуже незвична страва, яку готують лише на свята, так звані “терті пироги”. Жінки постійно мені про них розповідали, потім нарешті приготували, і ці пироги виглядають як литовські цепеліни. І це теж таке якесь відлуння гастрономічне, що це один культурний простір, і в ньому прекрасно видно, хто куди належить, і що Україна – це Європа.

Які фільми у програмі фестивалю ви вже подивились чи плануєте подивитись?
Я встиг подивитись фільм-відкриття, “Останні речі”. Дуже цікавий фільм, дуже інакший – я такий ніколи не зроблю. Дуже цікаво цю історію поєднали з обсерваторією у Вільнюсі і розповіддю про геологію. Рідко, коли ми задумуємося про такі речі. Ще хочу подивитись литовські фільми, щоб краще зрозуміти Литву і її культуру. Бо це взагалі проблема всіх наших народів – що про нас не дуже багато знають. Звісно, про Україну тепер уже знають більше, але недостатньо все одно. І про Литву в Україні теж мало знають. Тому такий фестиваль є дуже важливим.

А ще – на відкритті мене вразило, що практично дев’яносто відсотків відвідувачів – це жінки. Це мені нагадало наш сюжет. Організаторка потім мені сказала, що в Литві взагалі на одного чоловіка припадає дві жінки. Дуже цікаво.

Наостанок хочу запитати, які нові фільми ви прагнете створювати?
Важке питання, думаю над цим. Якщо це буде в Україні – то однозначно це буде якимось чином дотичним до війни, але не так, щоби показувати саму війну, бо такого дуже багато. Для мене важливий гумор, але це не означає, що я хочу знімати комедії. Мені хотілося б оптимізм якийсь принести. Про конкретні ідеї поки що рано говорити. Виробництво фільму – це довга дорога, на яку треба відважитись.