Світлана Кострикіна/Tie2
Плейбек – це театр імпровізації, де реальні історії з життя оживають на сцені тут і зараз. Глядачі розповідають історіїї – а актори імпровізації без підготовки перетворюють їх у естетичне дійство на сцені, що розкриває історію розповідача ще глибше. За сприяння Ukreate у Вільнюсі команда українок проходила навчання протягом трьох місяців у рамках проєкту Playback klubas – і вийшла на сцену, щоб відтворити історії глядачів. і поділитися своїми. У чому магія плейбеку, чи може він заміни психотерапію та чи потрібна акторська освіта, щоб грати в імерсивному театрі Tie2 розповіла одна з його засновниць Марія Сусла.
Як ви прийшли до плейбеку?
Років 7-8 тому в університеті, де я навчалась, одна з викладачок грала в плейбеці і вона запросила мене на виставу. Я прийшла – і була дуже вражена, тому що це якась магія. Ніхто не знає, яка історія оживе сьогодні на сцені. Після цього я почала ходити на ці перформанси, а коли мені порадили заняття плейбеком на психотерапії – потрапила до студії, у центрі адаптації переселенців з Донбасу у Харкові. Згодом на основі цієї студії з’явився театр “Вахтери”, і ми з Анею були одними з перших “вахтерів”. Зараз я вже не граю там, але ми досі всі дружимо. До речі, “Вахтери” зараз у Литві.
Ви приїхали сюди разом із театром?
Ні, я живу тут уже три роки. Якраз і пішла з театру тому, що переїхала до Литви. А “Вахтери” незадовго до початку повномасштабного вторгнення приїхали у Вільнюс робити перформанс – і потім так і залишилися працювати тут.
Чому ви вирішили відкрити студію плейбеку?
Відчула таку потребу. Я зараз приймаю участь в різних перформативних акторських проєктах, це можна назвати імерсивним театром, не класичним. Але мені дуже подобається і плейбек. І я подумала, що от, є “Вахтери”, кожен може прийти подивитися, яка це магія, як це класно, як це красиво, але ніхто не розуміє, як це насправді працює. Навіщо репетиції театру імпровізації, як актори взагалі це все роблять, чого вони такі синхронізовані? І ось для цього ми зробили цю студію, щоб люди могла побачити закулісся плейбеку і спробувати це самим.
Також плейбек – це одна з можливостей підтримати українських біженців зараз. Я працюю в Ukreate hub, він займається розбудовою української спільноти в Литві. І плейбек допомагає мені розуміти, які актуальні потреби є зараз в українців. На перформанси приходять люди, вони розповідають свої звичайні життєві історії, говорять про ситуації, що з ними трапляються тут, у Литві, діляться турбуванням щодо близьких, які залишились в Україні. І так можна зрозуміти справжні проблеми українців, про які вони, можливо, не наважаться розповісти у більш формальній розмові. Коли люди приїжджають у незнайому країну, одразу вистроїти реально близький контакт, довіру – ну це нереально. Ну просто нереально. Всі травмовані ніхто не знає, як почати, що робити, а плейбек – він дає форму. Ви робите вправи, спілкуєтесь – і стаєте друзями. Ти відчуваєш, що ти в безпечному просторі, що ти серед спільноти, що ти серед українців, що можна робити перформанси українською мовою. Це саме те, чого мені не вистачало, коли я тільки переїхали в Литву – тоді за 10 днів розпочався карантин через COVID-19, і в мене поряд не було нікого з українців. Пам’ятаю, навіть дзвонила в службу підтримки банку, просто щоб порозмовляти українською.
А ще – я відчуваю, що за допомогою плейбеку ми зможемо налагодити контакт між українцями – скажімо, між тими, хто виїхав, і тими, хто залишався. Плейбек дає змогу почути всі голоси, висловити всі емоції. Зараз дуже важливо, щоб ми всі були спільнотою, щоб трималися разом, щоб нас не розбили ці орки. Це дуже важливо, і я вважаю, що це наша місія.
Хто здебільшого приходить на перформанси плейбек-театру?
Найчастіше це друзі, знайомі, люди з нашої спільноти Ukreate hub. Але плейбек може гратися де завгодно. Може бути закрита група, де ми говоримо на складні теми. Наприклад, ми робили проєкт. із жертвами домашнього насилля. Коли твоя болісна історія стає частиною мистецтва – це вже не тільки твоя історія, і тобі вже не треба її переживати наодинці. Це вже наратив, це сценарій, який зіграли актори. І це має ефект зцілення.
Тобто плейбек – це такий різновид психотерапії?
Взагалі за освітою я психолог. Але для мене плейбек та психологія це різні речі. Так, у них є цей спільний зцілюючий ефект, але в плейбеці він іде через мистецтво і через історію. Ми не лікуємо самого оповідача. Ми берем його історію і робимо її цінною. Ми піклуємось про оповідача, але ми хочемо просто передати його наратив, нічого не інтерпретуючи зі свого боку. І це має цілющий ефект, хоча це і не можна назвати психотерапією як такою.
Також Джонатан Фокс, який разом із Джо Салас заснував плейбек-театр, він писав, що це не повинно бути методом терапії, бо різних терапій багато, а такий вид імерсивного мистецтва – лише один.
Щодо мене, саме коли я вперше побачила плейбек, то остаточно вирішила, що хочу бути психотерапевтом. Я не кажу, що це терапія, але якісь знання, які прийшли з плейбеку, я кладу в бік терапії. Мистецтво і психологія дуже класну колаборацію утворюють у житті.
А як виглядає плейбек зсередини? Як ви готуєтесь до перформансів, адже ніхто з акторів не знає, які історії глядачі розкажуть сьогодні?
Так, ми дійсно не знаємо, яка сама історія пролунає, але ми знаємо, які історії бувають, тому що ми збираємося кожної репетиції, розповідаємо свої власні історії, що теж є цим компонентом зближення. І залежно від того, яка історія, обираємо форму для відігрування. Про форму можна багато розповідати, але головне – форма потрібна для того, щоб знати, хто куди стає. Наприклад, форма “Couples” – це про стосунки. На сцені двоє – один і інший, і більше нічого.
Якщо це довга історія, це, скоріш за все, не тільки емоції, а і якийсь сюжет: я пішов в школу, виріс, одружився, сюди би підійшла класична форма “Історія в ролях”. І в нас є така елементарна структура, де ми знаємо, як нам розійтися, знаємо, що тут оповідач вибирає ролі, а далі вже нічого не відомо, імпровізація.
Класичний сетап плейбеку – це десь 10 форм: якщо ти їх знаєш, то можеш зіграти все, що завгодно. Але деякі театри навіть самі вигадують собі форми. Якщо брати харківські театри, у нас там 34 форми, більше, ніж в усіх інших в Україні.
От, і в процесі перформансу ми дивимося, яка форма підходить під історію, і виходячи з цього, – розподіляємо ролі. Наприклад, форма “Відлуння”, де перший актор каже трошки тексту, другий більше, третій ще більше… І актори можуть обрати свою чергу по відчуттях: чи вистачить їм зараз ресурсу, щоб відіграти зараз більше.
Або є форма “Скульптура” – вона дуже проста, вона коротка, це про емоції. І все, що нам треба знати – це людські емоції, їх там 8 штук універсальних. Але річ у тім, що не всі знають емоції. Тому в процесі люди навчаються, слухають себе і інших.
А як актори вирішують, хто кого буде грати?
О, це взагалі смішно. Є такі форми, коли розповідач обирає, “ти будеш моєю мамою”, наприклад. А є такі форми, де ніхто не знає, хто є хто. Це імпровізація. Буває таке, що ти вийшов, лежиш собі на сцені, як камінь, а потім хтось підходить і каже тобі “Мамо!”, і ти такий “Так, синочку!”, тому що ти маєш казати “так” всьому, що стається на сцені. Тому це й магія, бо ніхто нічого наперед не знає. Ми знаємо, “як”, але ніколи не знаємо, “що”.
І що ви робите на репетиціях?
У першій половині репетиції ми проводимо тренінги чи ігри – це залежить від теми репетиції. Ці тренінги більше про перформанс, інколи якісь софтскілові штуки, підготовка для вивчення форм. А друга частина – це, власне, плейбек, де ми розповідаємо історії й граємо в тих формах, які ми знаємо, робимо технічний розбір: що можна було зробити краще, хто як почувається після гри, чимось ділимось, про щось розмовляємо. І наприкінці – великий шерінг: хто що забрав із цієї репетиції собі. Ось така структура дуже проста, в три години вкладаємося. Ще одного разу робили інтенсив на весь день – це було трошки по-іншому і глибше, ми робили внутрішній перформанс, всі в чорному грали свої історії без глядачів. Такі от секретики.
Чи бували якісь несподівані реакції людей, чию історії ви зіграли?
Бувало різне. Якщо брати конкретно з мого досвіду – люди реагують дуже по-різному. Хтось каже “Це була моя історія!”, хтось каже “Я не маю слів взагалі”. Загалом це робота кондактора – тобто ведучого – налаштувати всі процеси, стежити за тим, що відбувається в залі. Але буває й таке, що актори дійсно не попали, якусь фігню зіграли, нечасто, але це трапляється. І тоді кондактор вирішує, що робити далі. Наприклад, якщо була велика історія, ми зіграли, не сподобалось. Тоді кондактор може запитати: а чого не вистачило? Припустим, оповідач каже, “радості, щастя не вистачило”, і ми тоді можемо грати “Скульптуру”, наприклад.
Але історія – це така штука, яка не належить розповідачеві. Якщо реально погано зіграли, не відобразили історію, то переграємо, але буває й таке, що розповідач просто не готовий це побачити, і це в нього викликає обурення. Тоді це вже інше питання. Скоріш за все, ми скажемо щось на кшталт “беріть те, що ваше, і дякуємо вам за історію”.
Кому ви би порадили звернути увагу на плейбек?
Я би взагалі запрошувала всіх людей, тому що навіть Джонатан Фокс казав, що плейбек-театр – це театр для всіх. Всі історії, всі голоси треба почути, тому що це про мистецтво, а не про статуси. Чим різноманітніша аудиторія, тим крутіше, тим більше різних точок зору ми можемо побачити, тим більше по-справжньому унікальних історій ми можемо почути.
До речі, я вела студію для підлітків, і для них плейбек взагалі дивовижно працює. ЦЕ такий вік, коли вони все знецінюють, ображають одне одного. А коли вони відчувають цю цінність історії, що якщо, наприклад, він там щось погано зробив, то і йому погано зробили, це прямо на них дуже впливає.
А чого особисто вас навчив плейбек? Як людину, як особистість?
Я займаюсь плейбеком уже 7 років, а мені самій не так багато. Тож для мене це дуже великий шматок свідомого життя, і напевно, я можу сказати, що все, що я зараз думаю, воно якось завжди про плейбек. Їду в тролейбусі – бачу плейбек. Роблю веб-сторінку як веб-дизайнерка – бачу плейбек: наприклад, спілкуюсь із клієнтом, він розповідає, про що його бренд, чим він займається, і я слухаю його як кондактор. Тобто я розумію, що тут основне, а що тут, і як ми це зіграємо. Тобто я граю плейбек у формі веб сайту.
Ви плануєте продовжувати вести цю студію?
Так, дуже важливо знайти фінансування, тому ще вся суть плейбеку – у том, щоб кожен голос був почутий. Тому ми не можемо продавати квитки, наприклад, не можемо робити з цього бізнес, тому що тоді ми просто відріжемо від плейбеку людей, які не мають грошей. А зараз багато українців не мають грошей. І тому ми хочемо якось звертати увагу саме на це, зробити платформу, яка справді дасть всім підтримку.
Також своїми враженнями від трьохмісячного навчання поділилась одна з акторок, журналістка Катерина.
Яким було твоє перше знайомство з плейбеком? Ти казала, що спершу не сподобалось, чому твоя думка змінилась?
Я також приймала участь у конкурсі від хабу на отримання грантів, але не пройшла експертну оцінку. Вирішила для себе подивитися на проєкти, що виграли.
На перше відкрите заняття з плейбеку я запізнилася і перші враження були змішаними. Перше, що врятувало ситуацію це присутність знайомих людей. Самі вправи були направлені на відчуття тіла та взаємодію з оточуючими. Було одразу дуже схоже на вправи з психотерапії, яку я не дуже визнаю. Наче весело, але здавалося трохи дурною роботою. Одразу було заявлено про серію відкритих занять, а потім закриті. На останні потраплять не всі і саме там має початися справжній плейбек. Для мене як журналіста, одразу був виклик. Як так, що якась група буде для мене закрита і я туди не потраплю. Так в мені перемогла цікавість і я ходила на усі заняття. Пропусків за цей період було лише три і всі по поважній причині. Саме магія відбулась десь на другому занятті у закритій групі. Між учасниками, які вже ставали постійними почали утворюватися більш тісні зв’язки. Простір перетворився у безпечне місце, де панує довіра і підтримка. Такий собі закритий жіночий клуб зі своїми правилами. Спільна справа об’єднала різних самодостатніх та амбітних людей, які готові прийти на допомогу один одному.
Як проходило навчання? Що дивувало?
Я із тих людей, яка не любить робити вправи. Ділитись історією, тому що це треба. Проте Маша і Аня так уміло і професійно нас направляли, що я отримувала задоволення від того, що раніше не любила. Дивувало, в першу чергу те, як плейбек на мене діє. Я з нетерпінням чекала середи і цих занять. Я нарешті відчула себе знову більш впевнено. Не боялася бути смішною. Хоча на перших заняттях це було, і Маша зізналась, що довго боялась шуткувати щось про мене. Але тепер я знову сміюсь над своїми помилками і це вже перемога і повернення до себе, тієї, що була до 24 лютого 2022 року.
Ти порівнювала плейбек з магією, чому він так для тебе відчувається?
Цю магію створюють люди, які пов’язані на проєкті однією спільною справою. Коли ти глядач і не торкався самого процесу створення плейбеку – це не так відчутно. Щоб грати треба бути синхронізованими. Все це приходить завдяки системній роботі, яку робили наші провідники у плейбек Маша і Аня. Якщо не помічати цієї системи і віддаватися процесу, то відчувається, що ці зміни відбуваються магічно. Втома була, але приємна і тому ця магічність закріплювалися.
Які відчуття після дебютного виступу? Що запам’яталось?
Хвилювання і втома. Спочатку був страх, що не буде глядачів. Потім, що їх прийшло багато. Після цього за дверима хотілося втекти, але я ж не могла підвести дівчат. Коли ми вийшли я просто включилася у процес і уважно слухала історії та Аню, яка була нашим контактером. Мене заспокоювали глядачі. Я майже усіх знала. Всі вони прийшли підтримати нас і це відбувалось. Тому запам’яталися найбільше очі глядачів та Маша з блокнотиком. Вона туди постійно щось записувала. Сподіваюсь, що помилок було не так багато.
Як плейбек змінив твоє життя?
Я відчула себе більш впевнено і як я вже до цього казала, це частково повернуло мене до стану і відчуття тієї Катерини, яка була до 24 лютого 2022 року. Також в житті з’явилися ще люди з якими ми на одній хвилі і це важливо для мене.
Кому б ти радила звернути увагу на плейбек? Із чим він може допомогти?
Плейбек може з легкістю стати альтернативою візиту до психолога. Хоча професійної терапії це не замінить, але для тих, хто як я, ще не усвідомлюють потреби в цьому – це класна заміна.
Взагалі це корисно для більшості українців, бо війна змінила нас. Плейбек допомагає знайти себе і своїх.