Tie2/Світлана Кострикіна
У Каунасі триває п’яте триєнале сучасного українського мистецтва Український Зріз “UKRAINE! UNMUTED”. Цьогоріч відвідувачі заходу мають змогу відкрити для себе новий формат – публічні дискусії на актуальні теми, які ведуться англійською мовою і транслюються в прямому ефірі на сторінці «Каунас 2022» у Facebook. Про те, чому ця подія є особливо важливою у дні повномасштабного російського вторгнення до України, ми поговорили з кураторкою дискусійної частини – Оксаною Форостиною.
Довідка: Оксана Форостина – стипендіатка програми Europe’s Futures в Інституті наук про людину у Відні (IWM) та дослідницького центру Visegrad Insight, українська авторка, перекладачка і видавчиня..
Пані Оксано, розкажіть, як перетнулися ваші шляхи із “Українським Зрізом”?
Саме середовище, звідки триєнале народилось, мені дуже близьке. Я, можна сказати, alumni цього середовища, бо у 1998-2002 роках працювала прес-секретарем мистецького об’єднання “Дзиґа” у Львові. Я страшенно пишаюся, що саме в той час саме там опинилася, бо ці роки великою мірою мене, в принципі, визначили. Почасти місце, бо воно теж має свою магію, але найбільшою мірою – люди. Зокрема Влодко Кауфман, який власне є одним із кураторів нинішнього триєнале. Хоча я не маю відношення до мистецтва – тобто я ніколи нічого руками не робила, але якщо говорити про мистецтво в широкому сенсі цього слова – то він для мене певною мірою вчитель. Тому що свого часу саме через спілкування з ним я зрозуміла як мистецтво народжується, як працює, як розпізнати чи це справжнє, чи це просто імітація. Це досвід, який не можна здобути з книжок або просто зі споглядання, це трошечки як у східних вченнях: від вчителя до учня.
Власне мої львівські друзі, які організовують триєнале багато років, вирішили, що цього року треба подати не тільки візуальну частину, а ще й контекст. Окрім дискусій, у нас виходить ще й книжка есеїв, ми її підготували англійською і литовською мовами, потімй українською на сайті виставимо.
Яка ваша роль у цьогорічному триєнале?
У нас чотири дискусії, я запрошувала учасників. Сама ідея цьогорічної концепції – видати книжку есеїв про українську культуру, провести такі розмови, належить Лідії Савченко-Дуді та Юлії Хомчин, які, власне, організовують цю триєнале з боку Інституту стратегії культури. А мене вони залучили для того, щоб я продумала теми для кожної дискусії і запросила спікерів. Також ми разом працювали над форматом. Відмовились від ідеї панелей: коли чотири-п’ять учасників, кожен по п’ять хвилин висловився, тут уже треба і завершувати дискусію. Натомість вирішили, що це буде розмова на двох, можливо на трьох, але глибока й змістовна, щоб люди мали достатньо часу і простору, щоб поговорити і пояснити складні речі. Бо, власне, наша ситуація полягає в тому, що нам дуже багато речей про себе треба пояснювати, які в так званих великих культурах зрозумілі за замовчуванням.
Що ви маєте на увазі?
Один з моїх редакторів –американець, професор американської історії, і коли ми з ним редагували мою статтю, яка глибокою мірою була присвячена історії України, це вимагало мільйон якихось нотаток, зносок… На якомусь моменті я для себе сформулювала і з ним поділилась: коли ти згадуєш в тексті Еміля Золя – то ані для французьких читачів, ані для українських читачів зноска не потрібна, тому що всі знають, хто такий Еміль Золя. Але, наприклад, коли ти згадуєш Юліана Бачинського (український політичний і громадський діяч, публіцист, дипломат, автор політологічної праці «Україна irredenta», жертва сталінських репресій – прим. ред.), то зноска потрібна не тільки французам, зноска переважно потрібна і українцям, тому що вони можуть не знати, хто це. І це те, про що ми великою мірою пишемо, що намагаємось пояснити в цій збірці есеїв, до якої я так само запрошувала авторів.. Є ще каталог, але він сфокусований саме на експозиції, тексти, які там є професійно пояснюють, що власне відбувається. Наш підхід до збірки есеїв – це має бути максимально доступно: це не мистецтвознавство, це не історія культури, це саме есеї, і частина з цих текстів базується на історіях, на тому, що англійською називається anecdotes – історіях, які відкривають контекст і розуміння.
Очевидно що вона не є вичерпною, ця збірка, вона не дає повного розуміння. Це радше інтрига. Її місія в тому, щоб заінтригувати і спонукати десь полізти і почитати більше. Це радше вступ до української культури.
На яку аудиторію розрахована збірка?
Ми писали це з прицілом насамперед на литовську аудиторію. Збірка литовською й англійською мовою, розрахована в першу чергу на аудиторію поза Україною, яка не дуже розуміє наші контексти. Тобто дуже багато речей, які для нас є ніби банальним знанням, які ми розуміємо, що от воно так є, якось за дефолтом, для людей навіть в сусідній країні є абсолютно незрозумілими, терра інкогніта. Наприклад, в тій самій Словаччині, не впевнена, що вони зрозуміють більшість наших контекстів. Мені здається, саме тому ми, українці, дуже часто залишаємось незрозумілими. Тобто нам ввижається, що ми все дуже добре пояснили, але все одно немає цього повного розуміння. Тому що знову таки ми виходимо з припущення, що якщо ми знаємо достатньо багато про французьку культуру, німецьку культуру, то ситуація симетрична. А вона не є симетричною. Звісно, в тих саме Польщі і Литві багато контекстів зрозуміліші через те, що набагато більше спільних досвідів, але що західніше – то складніше.
Формат дискусії зазвичай передбачає певну конфронтацію. Як вважаєте, які питання можуть стати каменем спотикання?
Я не впевнена, що в нас буде серйозна конфронтація. Можливо, в якихось нюансах. Вчора (10 листопада – прим. ред.) ми мали дискусію Вахтанга Кебуладзе, мого колеги з Києва, він філософ, перекладач і викладач філософії в Київському національному університеті, і Карла Ґенріка Фредрікссона, шведа, який багато років живе в Австрії, і в принципі, вони погоджуються на більшості речей, але очевидно, що є якісь точки розходження.
Підхід був такий, що це мають бути люди з різних контекстів, тобто Вахтанг – він, очевидно, з київського, з українського контексту, Карл Ґенрік – він з кількох: тому що шведський контекст – він не зовсім європейський, це дуже особлива країна, австрійський теж має свої нюанси, але оскільки він все життя працює з різними європейськими країнами, різними європейськими журналами, то він і їх теж розуміє, і також він дуже добре розуміє наш східноєвропейський контекст. І так само в нас буде і наступна дискусія – наприклад сьогодні (11 листопада – прим. ред.) буде Ярослава Стріха, літературознавиця і перекладачка з Києва, і буде Яцек Денеля, який є польським письменником і художником, зараз він живе в Берліні. Тобто це хоч і близький контекст, але це не є повне розуміння. Власне, тому це й цікаво. Це переважно дискусії людей, які погоджуються на якихось засадничих речах, але бачать їх абсолютно з різних точок, з різних досвідів.
Наш підхід був такий: щоб одна людина була з України, а одна людина – з Заходу. Винятком буде третя дискусія, де в нас є учасник з Вільнюса, філософ Ґінтаутас Мажейкіс, і Кейт Янґер – американка, яка постійно живе й працює в Австрії, у Відні, але яка спеціалізується на Україні. Тобто в цій дискусії вона є носієм українського досвіду, і є литовський філософ, який є носієм литовського досвіду.
На які теми плануються дискусії?
Сьогодні будемо говорити про імперії. Але не просто про імперії як зло, яке ми пережили, кожен у свій спосіб, Польща трошки інакше, ніж Україна, але також і про те, що вони нас спокушали і досі певною мірою спокушають. Тобто вони мають певну привабливість.
Чи відчуваєте ви, що зараз увага всього світу прикута до Українського мистецтва?
Так, звісно. Це власне тому ми так і назвали триєнале – “Ukraine! Unmuted”. Тобто раптом всі зрозуміли, що це країна, яка має голос. Включили її звук. Сама назва – це референс до цих ковідних часів, коли всі сиділи на “зумах” і на відеодзвінках і з найпоширеніших фраз цього періоду була “you’re muted”, коли хтось забуває включити звук в себе. Звідси ця метафора.
Звісно, нам і раніше було що сказати, Я можу так стверджувати, бо маю досвід роботи з командою, яка робить триєнале з кінця 90-х. Тоді, зсередини, я не могла до кінця зрозуміти цінність того, що відбувалось. Вже потім, ретроспективно, я збагнула, наскільки це був високий рівень, наскільки це було цікаво.
Мені радше близька сфера журналістики, і по ній – по текстах, по дискусіях – я бачу еволюцію, наскільки ми були наївні в кінці 90-х і наскільки багато навчилися зараз. Інша річ в царині мистецтва, зокрема візуального мистецтва. Вже тоді було за нього не соромно, воно вже на той час було релевантне, як на мене. Я просто не бачу, щоб мистецтву довелось долати якусь відсталість.
Звісно, у сьогоднішньому світі важко щось планувати, але все ж – яким ви бачите наступне триєнале?
Хотілося б, щоб зник цей контекст війни, щоб зацікавленість нашим мистецтвом випливала не з того, що когось вбивають і обстрілюють, а лише тому, що це справді класне мистецтво. Ми, до речі, на дискусії про це говорили. Говорив, власне, Карл Ґенрік Фредрікссон, згадуючи досвід своєї колеги, яка приїхала з тодішньої Югославії ще в часи війни і отримала роботу в газеті. Вона писала колонки про театр, і на третій чи четвертій колонці вона написала, що їй дискомфортно, бо її читають не тому, що вона пише про театр, а тому що всім цікаво, що ж скаже ця людина, яка приїхала з війни?
І я думаю, що дуже в багатьох з нас є це відчуття дискомфорту, що на нас дивляться як на людей, які приїхали з війни, а не на людей, які можуть сказати щось, що важить в глобальному контексті. Тобто це не означає, що це насправді так і є, я вірю в щиру зацікавленість, але все одно десь воно на підсвідомості шкребе. Є оцей неспокій внутрішній.
Українське мистецтво є дуже цікавим. І зараз, коли нам, так би мовити, включили звук, – нас ця ситуація не застала зненацька. В нас є запаси того, що не помічали раніше, і ми маємо нагоду це показати світові.