Veronika Synenka/Tie2.lt

Костянтин Дорошенко — український арт-критик, куратор і публічний інтелектуал у сфері культури. Він пише про мистецтво та суспільство з 1994 року, є членом Міжнародної асоціації критиків мистецтва (AICA), автор книжок «Когнітивне розмінування» та «За київським часом», куратор численних виставок в Україні та за кордоном.

Ми зустрілися у Вільнюсі, де Костянтин читав лекцію про деколонізацію в мистецтві в межах семінару Association of Schools of Political Studies Ради Європи у Європейському гуманітарному університеті. І це символічно: адже у своїй діяльності він постійно поєднує український контекст із міжнародним, від PinchukArtCentre у Києві до Національного музею Чорногорії чи YARAT Contemporary Art Space в Азербайджані.

Для Литви Дорошенко має особливе значення: ще з 2017 року він є повноважним послом республіки Ужупіс, неодноразово відвідував ArtVilnius, а також зберігає особисті дитячі спогади, пов’язані з цією країною.

У нашій розмові — про мистецтво у воєнні часи, деколонізацію української культури, нові кураторські проєкти та роль Литви у його особистій і професійній біографії.

Чи може мистецтво залишатися автономним у країні, що воює, чи контекст неминуче диктує теми й форми?

Мистецтво завжди політичне, позиція художника несе на собі відбиток подій, які відбуваються в суспільстві. Все, що створюють українські художники сьогодні, є свідоцтвом воєнного часу. Персональні, інтимні, ескапістські висловлення тут не менш значущі, ніж документальні, узагальнюючі та символічні. Російська війна зробила українське мистецтво сміливішим, суб’єктнішим, бо коли життя може обірватися в будь-яку хвилину, не відкладаєш на майбутнє те, що хочеш сказати. І не переймаєшся тим, щоб потрапити в тренд. 

Ви неодноразово говорили про мистецтво як свідка епохи. Чи бачите зараз формування нової естетики воєнного часу?

Сучасне мистецтво не вирішує питання естетики. Естетика апелює до взірцевого, створюючи цим грунт для дискримінації. Кульмінацією цього підходу стали образи нацистського та радянського мистецтва, хоча і в повоєнному західному мистецтві зустрічаємо об’єктивацію жінки, “фашизм тіла” у гей-естетиці тощо. 

Війна спонукає українських митців, як і громадян взагалі, до більшої уважності відносно досвіду кожного. Існує суспільний запит на героїзацію, але і в художніх, і в комеморативних практиках відчувається чутливість до конкретної людини. Війна — це дуже конкретні випробування, дії та рішення кожного, різноманіття доль. Відображення чого бачимо у найширшому спектрі українського мистецтва — від портретів бійців ЗСУ антиавторитарних поглядів роботи Давида Чичкана, який загинув у серпні на фронті, до появи фігуративних елементів в практиці майстра абстракції Володимира Буднікова. 

Ваші останні виставки — «Сонце сходить на заході», «Я і ковчег, я і потоп всесвітній» — сприймаються як роздуми про кінець і початок. Чи спостерігаєте ви зараз у мистецтві зростання есхатологічних тем та наративів?

Есхатологічна тематика в сучасному мистецтві природна. На наших очах відбувається цивілізаційна метаморфоза, настала цифрова доба, яка докорінно змінює цінності, як економічні так і етичні. Нащадки дадуть означення цим часам, типологізують їх. Ми ж можемо лише проживати. Проте, я не мислю категоріями кінця та початку. Історична перспектива дає сприйняття змін, навіть карколомно пришвидшених технологічними інноваціями, як продовження розвитку людства. В ньому, впевнений, відбувається рух до глибшого, більш нюансованого розуміння гуманності. Дикунство російської війни, активізація праворадикального популізму, відчуження між людьми, поляризація між державами — реакція організму людства на глобальну пертурбацію. Останні конвульсії старого світу, який не хоче поступатися майбутньому. Але майбутнє вже прийшло. Лють, яку викликає у нас інформація про насильство, чи то воєнне, чи побутове, свідчить про його делегітимізацію, ненормальність для масовій свідомості. 

Виставки, які ви згадали, на перший погляд про різне. Насправді ж — про те, що хвилює мене у мистецтві, про розкриття людського та людяного. “Сонце що сходить на заході” – результат взаємодії митців із ветеранами праці металургійного гіганта “АрселорМіттал Кривий Ріг”. Проєкт артикулював питання мистецтва, як способу реалізації, притаманного людині будь якого віку та фаху, проблематику ейджизму, інклюзії. Це ще й послання світу: в умовах війни українці продовжують працювати, творити, шукати порозуміння, змінювати глобальний простір. Криворізька сталь присутня в хмарочосі Бурдж-Халіфа в Дубаї, вежі Orbit у Лондоні, Полум’яних вежах в Баку. Проте виробництво це перш за все люди. Їхні історії проявляє “Сонце сходить на заході”. Наприклад, робота художниці Насті Ех, присвячена робітниці Тетяні Непомнещій. Спогади, написані Тетяною від руки, стали частиною інсталяції. Пов’язані кольоровими нитками з її портретом, речами, родинними світлинами, книгою про Кривий Ріг, вони промовляють про переплетення та взаємний вплив персональних досвідів, що створюють суспільство.

“Я і ковчег, я і потоп всесвітній” в YARAT Contemporary Art Space у Баку – роздум про деколонізацію знання, включення до нашої оптики філософських течій, маргіналізованих європоцентризмом. Зокрема, суфізму та хуруфізму в доробку азербайджанського поета та мислителя Насімі, чия інтелектуальна сміливість революційна не лише для XIV-XV століть, коли він жив, а й сьогодні. Призначення людини, розкриття її потенціалу він бачив у шляху до істини через чесне визнання та подолання руйнівної, темної сили, сильної в нас так само, як потяг до творення. Принциповою була участь митців з країн Центральної, Східної Європи й Кавказу. Ми достатньо дослухалися до імперських столиць, сформовані в них візії та рішення привели світ до низки жахливих криз. Настав час врахувати досвід тих, хто вистояв у кризах, спровокованих імперіалізмом, так званою реальною політикою.

Інсталяція литовського художника Рімаса Сакалаускаса “Сесія” на виставці в Баку розкриває тему постправди – пошесті нинішньої зміни епох. 3D-мапінг гротескно оживляє класичні бюсти античних мислителів, під фізіологічні звуки вони вивергають червоні згустки – образ інформаційного бруду, спотворених знань, популізму. Свого часу ця робота вразила мене в експозиції галереї “Meno niša” на ArtVilnius, 2018-го я представив її в Києві на виставці “Ужупіс: відповідальність за свободу”. І саме “Сесію” YARAT обрав для айдентики проєкту “Я і ковчег, я і потоп всесвітній”.   

Повернімось до виставки про Ужупіс. Чи бачите ви у цій литовській моделі щось, що могло б надихнути український культурний простір?

Нам багато чому є повчитися у Литви. Зокрема, тому, як працює Литовський інститут культури. Його фінансування не залежить від коливань урядового бюджету. Прозорість включає навіть публічну інформацію про офіційні автівки, а до компетенцій входить підготовка й координація діяльності аташе по культурі литовських амбасад.  

Інший приклад – ArtVilnius. Під фаховим та елегантним проводом Діани Стомене та Сонати Балюцкайте арт-ярмарок тримає баланс респектабельності та демократичності. Це стало реномованою подією на мистецькій мапі Європи. Кожного разу ArtVilnius дає несподівані відкриття. Там я побачив рідкісні роботи одного з найвідоміших сучасних українських художників Бориса Михайлова з колекції французької Galerie Suzanne Tarasieve. Познайомився з роботами самобутніх художниць Іни Будріте, Северії Інчіраускайте-Кряунявічене та згодом мав честь співпрацювати з ними як куратор.  

Самопроголошена творча республіка Ужупіс – явище надихаюче і унікальна. Це більше, ніж вдалий приклад гармонійної джентрифікації чи продовження європейської традиції богемних районів на кшталт копенгагенської Християнії. Формально перенести цей досвід на інший грунт неможливо – він народився на вільнюському перетині культур, гумору, світосприйняття. Але Ужупіс може бути з вами будь-де. Його конституція – один із найлюдяніших текстів межі тисячоліть. Раджу іноді її перечитувати. Українська кінокритикиня Аксінья Куріна писала: “Утопія – це не картинка майбутнього. Утопія – це боротьба за теперішнє”. Ужупіс – такий.

Який запит світового глядача/колекціонера сьогодні на українське мистецтво?

Арт-ринок поза сферою моїх інтересів. Колекціонерам, яких поважаю, я рекомендую роботи, знайомлю з художниками. Але дилерство суперечить кураторській практиці. Стосовно ж загального, не комерційного запиту на українське мистецтво, маємо справу зі стереотипами, які мусимо долати. Йдеться про бажання бачити в нас жертву, жаліти, а також – очікування екзотики. Є міжнародні куратори, що давно працюють із українським мистецтвом, відчувають його. Серед них Моніка Шевчик, Марта Кузьма, Костянтин Акінша, Барт де Баре. Але в більшості випадків нас звикли сприймати через розмите узагальнення “східні європейці” чи ще гірше — в безформній російській культурній купі. Українська відсіч російській агресії спричинила сплеск цікавості, хоча переважно поверхневої. Мало дослідників справді бажають розібратися в українському мистецтві, як це зробила Галина Декова, кураторка виставки “Фрагменти реальності, що колись існувала” в Людвіг Форумі в Аахені. Багато залежить від того, про що ми промовляємо мистецтвом за кордоном. Наш досвід може і має звертатися до загальнолюдського, ми не лише проходили випробування — русифікацією, голодоморами, війнами, Чорнобилем, ми змінювали та змінюємо світ, створюємо візії його майбутнього.     

Чи є шанси у нової генерації українських художників вирватися за межі інфоприводу війни?

Це вже відбувається. Українські художники різних генерацій говорять не лише про війну, а про життя. Молоді куратори роблять проєкти, що додають розуміння складних процесів розвитку людяності у людстві. Серед таких – виставка “Серце, що б’ється: фокус на квір-мистецтві України” за кураторства Марії Вторушиної та Антона Шебетка в берлінському Музеї гомосексуальності (Schwules Museum). Багатошаровий мистецько-документальний проєкт, присвячений хліборобству, одному з витоків цивілізації, готує для репрезентації в Європі художник Артем Гумілевський. Всюди відгукнеться проєкт Романа Михайлова “Деформації”, де через метаморфози тілесного художник розмірковує про тиск зміни епох через виклики повсякденних обставин. До речі, 2017-го робота Михайлова “Опік реального” виставлялась в некомерційній програмі ArtVilnius. Таких прикладів є чимало.      

Що ви читаєте зараз? Яке мистецтво вас зворушило останнім часом?

Десятиріччями віддавав перевагу книжкам з філософії, політології, історії, критики. Окремо хочу згадати Леонідаса Донскіса. Його “Проблемна ідентичність і сучасний світ” допомагає зрозуміти актуальні процеси в країнах, які вирвалися з-під диктатури Москви. Художня ж література здебільшого викликала відчуття втрати часу. Шок після російського повномасштабного вторгнення перевідкрив для мене красне письменство. Поезія Віталія Білозіра, “Петрикор – запах землі після дощу” Володимира Рафєєнка, “Погляд Медузи” Любка Дереша стали подіями. 

На резиденцію в Берліні, організовану Ambasada Kultury за підтримки Trust for Mutual Understandung, я взяв “Моабітські хроніки” Юрія Лейдермана, собливий текст художника-інтелектуала, — пристрасного, вибагливого, заворожуючого. Нещодавно я особисто познайомився з автором. Це спілкування живить розум й емоції. Зараз читаю “Зупиняючи потоки” Лейдермана. Густий, вимагаючий терпіння текст. Взаємодія з ним – наче непередбачуваний похід.

У візуальному мистецтві найбільш суголосною сьогоденню стала для мене інсталяція берлінської мисткині з білоруським корінням Анни Школьнікової. Її роботи в проєкті After All кураторки Конні Беккер перетворили простір DIEresidenz Berlin на чуттєвий зліпок світу, в якому більше немає передбачуваності. Де ми можемо лише намацувати реальність у хаосі, прийнявши недосконалість, беззахисність, підваженість навколишнього та свою. В роботі Answer глядача спокушають нерозбірливо написані листи. Читати чужі повідомлення є порушенням приватності, але ж листи на столі безсоромно відкриті. Піддавшись цікавості, схиляємося над папірцем і розпізнаємо лише емоції, вкладені у текст почерком. Cliffhanger – аскетичне сіре драпірування закриває прохід в стіні, обрамлений червоними перилами. Тканина спускається за сходи, ніби в урвище. Зазирнути за неї, пройти сходами – лячно і неможливо. Непевність, намагання втримати психіку, чіпляючись за знайомі знаки, примари стабільності чи добробуту – чесні відчуття нашого часу.