Veronika Synenka/Tie2.lt

Поліна Вербицька — художниця, відома своєю тілесною мовою, яка балансує між вразливістю та реальністю. Її мистецтво — це пряме відображення тілесності без прикрас. Ми поговорили з нею про чуттєвий реалізм, межі провокації, досвід еміграції та повернення, а також про те, як змінюється художня практика в часи війни.

Ти описуєш свою практику як «чуттєвий реалізм»? Що ти вкладаєш у цей термін?

Я маю на увазі реальність — реальність тілесного життя, таку, якою вона є. У якийсь момент я зрозуміла, що те, як я зображую людей, часто здається іншим неприємним або вразливим, бо їм здається, ніби я підкреслюю якісь недоліки. Насправді я не те щоб їх підкреслюю — я просто їх не приховую. І не вважаю факт їхнього існування чимось поганим. Це не свідчення мого поганого ставлення. Я сприймаю це як даність. Я так бачу.

Твої скульптури дуже тілесні, навіть інтимні. Чи пам’ятаєш першу роботу, де цензура остаточно зникла?

У мене не було якогось окремого шляху до зникнення цензури. Я думаю, це просто специфічний тип сприйняття реальності. Це не був процес переходу до розкутості — я з самого початку так бачу. Мені завжди було цікаве людське тіло — ще з дитинства. Тому, напевно, мої подружки чи мама думали, що я збочена, бо малювала голих людей. Але насправді мене цікавили питання різниці наших тіл. Бо тіла так само різні, як і обличчя. І я просто чомусь приділяла цьому увагу. Для мене це не еротичний акт — це спостереження за індивідуальністю.

Чи змінилося твоє ставлення до людського тіла за більш ніж десять років практики?

Ставлення до тіла? Ну… тіло й тіло. Як до нього ставитись? Воно у нас є. Воно має індивідуальні риси. І зрештою — це єдине, що ми можемо сприймати в іншій людині. Ми ж не можемо побачити її внутрішній світ або відчути її почуття. Тіло — це основа нашого сприйняття: пластика, мова тіла. Це важливо.

Чи є теми, які ти вважаєш табуйованими, навіть для себе?

Мені здається, якщо в людини є теми-табу, їй, можливо, варто піти до психоаналітика і розібратися, чому. Сама природа цензури мені здається дивною. Бо часто під нагромадженням принципів ховається потяг до того, що забороняється.І взагалі — я не думаю, що я дуже моральна людина. У мене, здається, немає табу, які я не смію порушити.

Як на тебе вплинула повномасштабна війна? Чи змінилася форма виразності після 2022 року?

До речі, так, вплинула. Раніше я не зупинялась перед зображенням деформованої плоті — я часто використовувала це як метафору внутрішніх станів. Мені було комфортно працювати з тілесними розривами — здавалося, вони добре передають емоції. Але після початку війни я зрозуміла, що ці зображення можуть сприйматися надто буквально. Бо це вже не метафора — це досвід, який проходить країна. Це надто прямо асоціюється з війною. Я не хочу, щоб мої роботи так інтерпретувалися. Я не вважаю себе «актуальним» художником. Я не маю морального права говорити про війну — я не інтегрована в неї особисто. Власне, на мій досвід війна не дуже впливає. І я не хочу ставати цим голосом, бо просто не маю права бути ним. Тому намагаюсь уникати надто відвертих тілесних деформацій, працюю зараз в більш приглушеній манері.

Якось ти казала, що твоє мистецтво не про красу, а про правду. Чи змінилося уявлення про цю правду в часи війни?

Знову ж, я не бачу конфлікту між моїм мистецтвом і війною. Бо все, що я роблю — це особисте. Це про мене, мій досвід, індивідуальний і ніяк не пов’язаний із війною. Те, що війна існує, я знала і до цього. Те, що відбуваються жахливі речі з невинними людьми? Так я й раніше це знала. Я багато книжок читала. Тобто, я не дуже здивована…

На початку повномасштабного вторгнення ти поїхала до Клайпеди. Як інше культурне середовище вплинуло на твою художню мову?

Я б сказала, що творчість там стала спробою зберегти частину себе, яку я пам’ятала. Там для мені нічого було робити — тому я просто почала багато працювати. Мій графік був такий: рано починаю, пізно закінчую. Це середовище вплинуло тим, що я звернулася до малювання. Бо не мала майстерні, не могла робити скульптури. А малюнки маленькі — малюєш їх вдома, поки дивишся серіали.

Чи почувалась ти художницею в екзилі, чи скоріше тимчасовою резиденткою?

Це, до речі, цікаво. Це була моя друга міграція, але перша — вимушена. І десь через пів року я зрозуміла, що я не живу там, а просто чекаю, коли повернуся додому. Бо я не могла прийняти, що це надовго. Я навіть фен не купувала, думала: «Скоро ж додому, навіщо?». А потім зрозуміла, що вже багато часу не можу нормально сушити волосся. Пішла, купила фен — і це був мій перший акт прийняття того, що я тут вже живу.

А що стало імпульсом повернення до Києва?

Я довго думала про повернення. Але якщо ти довго в еміграції — рішення повернутись дуже важко дається. Бо воно схоже на поразку. Ти ніби кажеш: «Я здаюсь. Я не зміг тут прижитися, асимілюватися. Ось такий я невдаха». А ще в мене були діти — я думала, що це егоїстично, наражати їх на небезпеку, через свої особисті інтереси. Але після резиденції в Чикаго я за два тижні зібрала речі, закрила всі справи в Литві й поїхала.

Чи стало твоє мистецтво більш локальним, вкоріненим у Київ?

Так, я думаю. Бо Київ — це вже мій свідомий вибір. Я тут народилася, але тепер повернулась з власної волі. І паралельно я почала займатись галерейною ініціативою. Тепер я стою з двох боків — як художниця і як галеристка.

Розкажи про Draft Gallery. Це був короткий, але яскравий проєкт. Яку мету ти вкладала в нього?

Жодної мети. Я просто знайшла майстерню на OLX в хорошому місці за нормальні гроші. А потім мій знайомий Богдан Гуляй, фотограф, запропонував зробити презентацію свого артбуку в мене. Прийшло багато людей. Я подумала — чому б не робити іноді культурні івенти? І все якось само собою пішло.

Чи змінився твій погляд на галерейну систему в Україні після цього проєкту?

Я думаю, з самою системою все окей. Просто у нас не дуже багато галерей. Є і великі інституції, і середнього рівня, і квартирники — це все чудово. У нас є художники, і молоді, які тільки розвиваються, і мастодонти. І всім їм потрібно будувати якісь плани — щоб не втрачати мотивацію на розвиток. Але кількість галерей, яка існує не може забезпечити це. Їх просто малувато.

Ти часто говориш про свободу як необхідну мову для мистецтва. Як ти зараз її визначаєш?

Це складне питання. Часто під свободою я маю на увазі хоча б свободу від побуту — якої у більшості жінок-художниць мого віку просто немає. Бо вони зайняті сім’єю, а чоловіки легко можуть сказати: «Я митець, займайтесь цим самі». Потрібен свій час і простір на «подумати». Також усвідомлюю, що зараз українські чоловіки не мають свободи, тому що вони не можуть вільно пересуватися за кордон. Наприклад, Київ — це мій вибір. Тобто я можу бути тут, але якщо я захочу, я можу поїхати в будь-який момент. Я також ціную цю можливість. Тому що я почуваю себе людиною, яка, ну, хазяїн свого життя. І це доволі важливо.

Як ти поєднуєш художню практику з материнством?

Нормально. У мене вже великі діти, вони самостійні. Але завжди щось страждає: або не додаєш як мати, або — як художниця. Хтось, взагалі, обирає тільки сім’ю, хтось — тільки мистецтво. Якщо хочеш «все й одразу» — буде складно.

Твоє мистецтво — чи важливо тобі провокувати? тілесне і відверте. Чи досі воно викликає спротив публіки? І

Спочатку я не планувала провокувати. А потім, коли розумієш, що це так працює, — мабуть, трохи використовуєш це. Тому що все одно є спокуса: ти заздалегідь знаєш, на які речі буде певна реакція. Але, я думаю, все ж таки треба утримуватися від цього, бо це — досить дешевий прийом. Чому мої роботи викликають якесь неприйняття? Якщо чесно, я досі не розумію. Тому що, зрештою, це — предмет. Тобто як би вони не були зроблені,що б там не було зображено — це просто якісь об’єкти, на які легко просто не дивитися, якщо вони тобі не подобаються. Наприклад, знаєте, наліпки у Viber засмучують мене набагато більше, ніж будь- які роботи. І я нічого не кажу. Кажу «дякую» тим, хто мені їх надсилає.

Який твій головний виклик сьогодні — внутрішній, естетичний, соціальний?

Для мене завжди основний виклик — це внутрішній. Тому що я іноді маю сказати собі: чи я роблю те, що маю робити? Чи я роблю це чесно? Чи халтурю? Чи роблю достатньо? Я відчуваю певний обов’язок перед собою. Думаю, якщо я вже маю якийсь хист або здібності, то за це треба нести відповідальність.

Що тебе найбільше турбує чи захоплює сьогодні?

Думаю, це вплив буденного життя в Україні. Ця дуальність — все ніби як завжди: зустрічаємось із друзями, весело, радісно. А поруч — сум. Я нещодавно ходила на драг-шоу, зайшла купити цигарки — а продавчиня в чорній хустці. Ясно, що вона когось втратила. І якийсь такий дуже дивний цей мікс, цієї реальності, яка одночасно дуже красива, повне життя місто. Але разом з тим дуже багато особистих трагедій…