Natalia Serebriakova/Tie2.lt
«Якщо ти дурний, ти постиш мудрі цитати на фейсбуці». Це висловлювання приходить на думку після перегляду нового українського фільму «Вічник», прем’єра якого відбулася минулого тижня на Варшавському кінофестивалі.
Як фільм такого рівня потрапив у основну конкурсну програму фестивалю класа «А» – це окреме питання, яке ще важливо осягнути. Фільм, до речі мав і українську прем’єру на Одеському кінофестивалі.
«Вічник» – це дебютний фільм українського режисера Івана Ніколайчука по книзі, яку в інтернеті кличуть бестселером, «Вічник. Сповідь на перевалі духу» Мирослава Дочинця. Цікаво, що інтернет також майже не знає про існування Ніколайчука, в якого є лише сторінка на IMDb без портрета. Можливо Івана Ніколайчука взагалі не існує, а це псевдонім (дуже схожий на ім’я видатного українського режисера Івана Миколайчука) якоїсь групи авторів, або взагалі продюсерський проект. У Варшаві фільм представляв головний актор фільму Павло Текучев, який зазначив, що це дуже масштабний проект, сценарій якого писався дев’ять років, а зйомки велися дев’ять місяців. У титрах зазначається, що стрічка створена за підтримкою Міністерства культури України. Цікаво, що усі міжнародні критики, присутні на Варшавському фестивалі, були шоковані як великим бюджетом цього фільму, який кидається в очі, так і низьким рівнем його виконання.
Стрічка відкривається cgi-кадрами всесвіту з закадровим голосом двох душ, які подорожують до раю. На іронічний лад глядача відразу налаштовують як неякісно анімована планета Земля, так і релігійно-піднесений тон діалогу. Подальший сюжет розвивається теж з використанням войсоверу, який проголошує мудрі філософські цитати, що не лише вкрай банальні, але навіть і шкідливі для сучасного українського суспільства, яке перебуває у стані війни. Наратив теж не інакше як претендує на сагу, бо розповідає про «життя і роздуми сторічного чоловіка, який переживає історію двадцятого століття». Сюжет розвивається не лінійно і щедро збагачений флешбеками. Наприклад, після короткого епізоду народження у карпатському селищі, головний герой Андрій Ворон відразу опиняється на війні з мадярами. Там він лежить в одному окопі з молодим священиком, який і проголошує упадницьку філософію примирення з ворогом та прийняття українцями своєї долі.
Коротко, десь за дві з половиною години екранного часу, Андрій закохується, тікає з мадярського полону, опиняється у лісі, приручує вовка, працює аптекарем, опиняється у радянському таборі, лікує травами полонених, виходить з табору вже старою людиною і, повернувшись в Карпати, бачить як ховають кохання всього його життя. Але якщо більш розгорнуто розповідати про пригоди Андрія, то можна сказати, що історія використовує такі відомі літературні сюжети, як-то «Робінзон Крузо» або «Робін Гуд», в цілому маючи претензію стати українським «Древом життя» Теренса Маліка. Оператор Сергій Ревуцький так само, як Емануель Любецькі, милується сонячними променями та жіночою потилицею, а голос за кадром зачитує філософські речення про сенс буття. У другій своїй частині, коли Андрій живе у лісі, режисер цитує «Легенду Г’ю Гласса» (The Revenant), одягнувши героя у ведмежу шкуру.
Фільм потопає у власній серйозності, не пропонуючи жодного художнього дистанціювання чи самоіронії. Кожна репліка подається як одкровення, кожен другорядний персонаж говорить мовою псевдобіблійних пророцтв. У результаті стрічка не лише не викликає емпатії, але й провокує відторгнення — замість того, щоб сприяти духовному піднесенню, вона демонструє поразницьке світобачення, де людина — це пасивний спостерігач власної долі, а історичні катастрофи сприймаються як “небесне випробування”. Така риторика сьогодні звучить не просто анахронічно, а небезпечно.
Технічне виконання фільму лише підкреслює його концептуальну слабкість. Діалоги звучать штучно, чим страждає майже кожне друге українське сучасне ігрове кіно. Монтаж надзвичайно фрагментарний: сцени часто обриваються в кульмінаційний момент, а флешбеки з’являються без жодної мотивації, ніби згенеровані алгоритмом. Особливо вражає надмірне використання дронів та “красивих пейзажів”, які не працюють на драматургію, а лише намагаються замаскувати порожнечу сенсу. Усюди видно витрачений бюджет, але не видно жодного режисерського рішення.
Нарешті, головною проблемою «Вічника» є його моральне послання. У світі, де українці щодня виборюють своє право на життя, режисер натомість пропонує підкоритися випробуванням долі. Ця поразницька філософія подається як життєва мудрість, але насправді є шкідливою ідеологічною конструкцією, яка ставить під сумнів саме право України на опір. Саме тому «Вічник» — не просто слабке кіно, а емоційно небезпечний продукт, що прикривається красивими словами, аби виправдати втечу від реальності.