Костянтин Дорошенко

Працюючи з українськими масмедіями, театрознавиця Ганна Шерман не зупинилася на критиці культурного продукту й аналізі суспільних процесів. Окрім слова вона завжди воліла до справи. Сьогодні Ганна Шерман є директоркою Видавничого дому «Антиквар» і головною редакторкою однойменного часопису, шеф-редакторкою журналів «Український театр» та «Кіно-Коло». Вона ініціювала створення Медіахолдингу мистецької періодики, що об’єднує три видання та їхні друковані й цифрові майданчики. У 2005–2025 роках Шерман викладала театральну критику та основи журналістики в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. З липня 2026 року критикиня та медіаменеджерка увійшла до складу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Видавничий дім «Антиквар» починався з однойменного журналу, орієнтованого передусім на мистецтво й колекціонування. Згодом ви ініціювали створення Медіахолдингу мистецької періодики. Як відбувався цей розвиток і чому, попри загальний перехід медіа в онлайн, ви продовжуєте видавати паперові часописи?

 У «Антиквар» я прийшла 2007 року, через рік після його заснування. Тоді це було видання, значною мірою орієнтоване на антикварний ринок, мистецтво і колекціонування. Досвід журналістики дозволив досить швидко подивитися на журнал ширше. Ми почали робити тематичні випуски. Через історію окремої колекції, художника, музею, архіву чи конкретну історичну тему можна було говорити вже не тільки про предмет мистецтва, а про значно ширші культурні й суспільні процеси. Так поступово «Антиквар» став культурологічним виданням.

Паралельно виробилася й модель роботи. Після фінансової кризи 2008 року стало зрозуміло, що журнал має існувати завдяки власним видавничим проєктам: знаходити тему, партнерів, інституції, авторів, архіви, колекції, візуальний матеріал і збирати з цього повноцінний номер. За ці роки з’явилося багато спеціальних випусків, книжок, спільних проєктів із музеями та культурними інституціями.

Далі в цій історії з’явився «Український театр». Це видання для мене особливе ще й тому, що за освітою я театрознавиця і друкувалася в ньому ще студенткою. Журнал має давню професійну традицію, що бере початок від української театральної періодики 1917 року. У 2018 році «Український театр» припинив виходити, і велика професійна галузь фактично залишилася без власного фахового видання.

У 2020 році я ініціювала відродження журналу і зареєструвала «Український театр» на себе як фізична особа — громадянка України. Сьогодні засновник і видавець журналу — Видавничий дім «Антиквар». Повернути треба було не просто назву, а саме професійне середовище навколо часопису — авторів, критиків, театрознавців, режисерів, акторів. Поруч у цій роботі Віталій Жежера — мій перший театральний учитель; нашій професійній співпраці вже близько сорока років.

Саме тоді почала складатися й ідея Медіахолдингу мистецької періодики. У вересні 2021 року, між ковідом і повномасштабною війною, під час прогулянки Дніпром із друзями-яхтсменами ми говорили про майбутнє «Українського театру» і шукали життєздатну модель для професійного мистецького видання. Назустріч пройшов тримаран — судно з трьома з’єднаними корпусами. Саме така конструкція дає йому більшу стійкість. Тоді й з’явилася проста логіка: вже є «Антиквар», відроджується «Український театр», отже потрібне третє видання. Ним стало «Кіно-Коло». Так виникла конструкція нашого медіахолдингу: три професійні журнали — про мистецтво і культурну спадщину, театр та кіно. Не три однакові медіа під одним дахом, а три самостійні середовища, які можуть підтримувати одне одного. «Кіно-Коло» відновлювали майже три роки. Війна дуже відтермінувала реалізацію цієї ідеї, але водночас зробила потребу в таких виданнях ще очевиднішою.

Є формула, до якої постійно повертаюся: професійне друковане видання — це свідчення зрілості мистецької галузі як такої. Щодо паперу, позиція досить прагматична. Друковане періодичне видання сьогодні справді є анахронізмом, якщо говорити про швидкість поширення інформації. За новинами ніхто не чекатиме два місяці на часопис. Але як інструмент упорядкування змісту він залишається унікальним. Ми живемо серед величезної кількості окремих повідомлень: прочитали, перегорнули, перейшли далі. Журнал дозволяє зупинитися і скласти з різних матеріалів цілісну конструкцію. Текст, інтерв’ю, архівний документ, фотографія, музейний предмет, позиції різних авторів починають працювати разом.

У «Антиквара» це особливо помітно: кожен номер фактично є окремим видавничим проєктом і не втрачає сенсу після виходу наступного. Є читачі, які роками збирають наші випуски. «Український театр» і «Кіно-Коло» більше пов’язані з поточним процесом. Але сьогоднішній процес завтра стає історією. Перші відновлені номери вже зафіксували, як українські театр і кіно живуть і змінюються під час великої війни. Папір при цьому не протиставляється онлайну. У нас є три сайти, соціальні мережі, цифрові формати. Це один медіапростір, просто різні його частини виконують різні завдання.

 У війні проти України Москва вдається до урбіциду — знищення міст як осередків модерних спільнот, ідентичності, культурного різноманіття. Музейні та приватні колекції знаходяться під загрозою знищення. Як змінилася ситуація зі зберіганням та колекціонуванням мистецтва в Україні в цих обставинах?

Після початку повномасштабного вторгнення ми зробили спеціальний номер «Антиквара» про захист культурної спадщини під час війни. Під час роботи над ним стало зрозуміло, що про цей досвід неможливо говорити тільки мовою інструкцій, планів евакуації чи музейної статистики. Насамперед це історії людей. Одна з них — Grynyov Art Collection у Харкові, Борис Гриньов і кураторка колекції Марина Конєва. Колекцію вивозили з Харкова чотирма рейсами на мінівені, допомагали волонтери групи «Папа Карло». Дорога до Полтави, яка в мирний час займала кілька годин, тоді через затори могла тривати цілий день. Один водій зробив усі чотири рейси. Він допоміг урятувати колекцію, а після повернення до Харкова загинув від уламка ракети, коли поїхав купувати хліб для військових.

У цій історії дуже точно проявляється реальність перших місяців війни. Начебто йдеться про евакуацію картин, але за кожною врятованою роботою стоять конкретні люди, їхні рішення, ризик, іноді — життя. Найціннішу частину Grynyov Art Collection — близько дев’ятисот творів — згодом вдалося вивезти до Франції. Для перетину кордону було підготовлено близько 14 кілограмів супровідної документації. Ця деталь дуже промовиста. Врятувати твір — це не просто фізично винести його з-під обстрілів. Треба зберегти його походження, історію, опис, документацію.

Інша історія — Дарія Добріян та Ігор Понамарчук, музей «Духовні скарби України». Пакувати колекцію почали 6 березня. Насамперед рятували українські ікони, стародруки, твори класиків українського живопису, зокрема Мурашка й Пимоненка. У ті дні транспорт майже ніколи не їхав тільки з мистецтвом. В одному бусі поруч із картинами та іконами могли їхати хворі люди, домашні тварини. Це дуже точний образ перших тижнів великої війни. Межа між порятунком людського життя і мистецтва майже зникала. Рятували все, що могли: людей, тварин, ікони, книжки, картини.

Є неймовірна історія Юрія Савчука, директора Національного музею історії України у Другій світовій війні. Уже 25 лютого він сам повіз частину експонатів власним автомобілем, тому що ситуація змінювалася швидше, ніж з’являлися офіційні рішення. По дорозі потрапив в аварію, ночував у полі під ракетними обстрілами — і все одно довіз музейні предмети спочатку до Вінниці, потім до Львова.

У Чернігові 24 лютого співробітники обласного історичного музею імені Василя Тарновського практично всім колективом прийшли на роботу. Під звуки вибухів демонтували близько 5,5 тисяч експонатів — майже всю експозицію. Директор Сергій Лаєвський із дружиною та кількома колегами фактично жили в музеї до 10 квітня. У музейному підвалі разом із ними ховалися близько п’ятдесяти чернігівців. І музейники навіть проводили для людей лекції. Навколо обстрілюють місто, люди живуть у підвалі — а музей усе одно залишається музеєм. Хтось говорить про історію, хтось слухає. У цьому дуже багато про те, навіщо людині культура взагалі.

Зовсім інший досвід — київський Музей Ханенків. Там план дій був підготовлений ще до повномасштабного вторгнення. Колекцію заздалегідь поділили за черговістю, команда займалася консервацією предметів, які неможливо просто взяти й винести. Знімали навіть цінні світильники зі стелі на семиметровій висоті. Європейські колеги передавали професійні пакувальні матеріали, спеціальний папір, ящики. Коли 10 жовтня 2022 року російська ракета вибухнула зовсім поруч і в музеї повилітали вікна, ця попередня робота врятувала десятки тисяч творів.

А є Херсонський художній музей імені Олексія Шовкуненка — історія з протилежним фіналом. Працівники певний час намагалися приховати від окупантів колекцію, переконували їх, що вона вже вивезена. Але зрештою росіяни отримали доступ до фондів і перед відступом із Херсона вивезли тисячі творів до окупованого Криму.

Тому досвід цих років — це не просто історія про евакуацію культурних цінностей. Десь спрацював заздалегідь підготовлений план. Десь — горизонтальні зв’язки й допомога колег. Десь — одна людина, яка просто сіла за кермо. Десь — ціла команда, яка вранці 24 лютого прийшла до музею і почала знімати експонати зі стін. Це історії людей, які в момент катастрофи дуже точно розуміли, за що вони відповідають.

З початком великої війни деякі музейні колекції України були вивезені за кордон заради їхнього порятунку. Зараз ми дізнаємося про ситуації, коли можуть виникнути проблеми із поверненням цих творів назад. Зокрема, права на дві евакуйовані зі Львова до Польщі картини зі збірки Львівського історичного музею заявили нащадки князя Адама Любомирського. Що має робити Україна, аби убезпечити своє національне надбання?

Тут одразу згадуються ті 14 кілограмів документації, які супроводжували евакуацію частини Grynyov Art Collection до Франції. Це дуже промовиста деталь. Недостатньо врятувати картину фізично, особливо якщо вона перетинає державний кордон. Разом із твором в іншу юрисдикцію переходить уся його історія: хто ним володів, як він опинився в музеї, як змінювалися кордони й держави, що відбувалося з колекцією під час воєн, революцій, націоналізацій. Випадок із творами Львівського історичного музею саме це й показує.

Не хотіла б давати правову оцінку конкретному судовому спору. Але очевидно інше: міжнародне переміщення музейної колекції — навіть коли йдеться про її порятунок — не може бути лише питанням транспорту й дозволу на тимчасове вивезення. До виїзду має бути максимально зібрана вся інформація про кожен предмет: провенанс, історія надходження до музею, правовий статус, документи, можливі колізії. І музей не повинен залишатися з такою проблемою сам на сам. Якщо за кордоном виникає питання щодо предмета з державної музейної колекції України, це вже питання державного захисту культурної спадщини — із залученням фахівців у сфері культури, міжнародного права, Міністерства юстиції, дипломатії.

У 2022 році дуже багато було зроблено завдяки особистій відповідальності музейників. Люди часто діяли швидше, ніж встигала вибудовуватися система. Тепер цей досвід треба перетворити на систему. Щоб наступного разу директор музею не мусив сам вирішувати, куди їхати з експонатами в машині під обстрілами, а кожна річ, яка залишає Україну, була не тільки добре запакована, а й так само добре документована та юридично захищена.

Попри війну в Україні відбувається справжній театральний бум. На деякі вистави, у тому числі такі, що звертаються до української класики, квитки розкуповують на кілька місяців уперед. Чим ви пояснюєте це явище? Які тенденції, як театральна критикиня, бачите в українському театрі наразі?

Мистецьке життя під час війни не те що не зупинилося — воно інтенсифікувалося. Ще у 2024 році на деякі київські вистави треба було купувати квитки за кілька місяців. Сьогодні це стало ще помітнішим. Не думаю, що все можна пояснити лише тим, що під час війни людям потрібні розрада, емоція чи можливість переключитися. Це теж є. Але відбувається значно цікавіший процес: театр потрапив у дуже сильний резонанс із суспільним запитом.

Велика війна змінила нашу систему культурних координат. Протягом практично всього періоду незалежності український театр, як і інші мистецтва, тією чи іншою мірою залишався залежним від російської й радянської системи наративів та оцінок. Ми могли з нею сперечатися, але вона все одно залишалася точкою відліку. Війна це коло розімкнула. І тепер треба самостійно відповідати на безліч питань. Що є українським театральним каноном? Які тексти ми перечитуємо? Яких авторів повертаємо? Що бачимо сьогодні в Квітці-Основ’яненку, Карпенку-Карому, Кулішеві, Лесі Українці? Якою мовою говоримо про власний театр? За якими критеріями його оцінюємо? Тому величезний інтерес до української класики зовсім не дивує. Ми її фактично перечитуємо. І важливий не сам факт, що на афіші з’явилося ім’я українського класика. Значно цікавіше, що сучасний театр у цьому тексті побачив і навіщо взявся за нього саме зараз.

Результати, звичайно, дуже різні. Є справді нове прочитання, є експлуатація успішної назви. Театральний бум автоматично не означає бум театральної якості. Саме тому сьогодні так потрібна професійна критика. Я багато дивлюся вистав — у Києві й інших містах, у великих театрах і незалежних проєктах. Робота з «Українським театром» дає можливість постійно бачити процес у русі й не зводити його до кількох гучних київських прем’єр. Картина надзвичайно різноманітна: театри прифронтових міст, евакуйовані колективи, великі національні сцени, незалежні проєкти, нова драматургія, музичний театр. У кожного свій досвід війни і своя реакція на нього.

За моїми плечима — двадцять років викладання театральної критики та основ журналістики в Університеті Карпенка-Карого. Критика тут не додаток до театру, а один зі способів його осмислення і самоопису. Тому найцікавіше питання сьогодні навіть не в тому, чому люди масово пішли до театру. Цікаво, що український театр зробить із цією увагою до себе.

Ви увійшли до Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, головної української нагороди в галузі мистецтва. Які мистецькі твори сьогодні ви бачите найбільш відповідними премії, духу поета й художника, ім’я якого вона носить?

Ми вже мали зустрічі й засідання Комітету, тому перше відчуття від цієї роботи вже склалося — відповідальність. Перед Премією, перед людьми, чиї роботи будемо оцінювати, і перед колегами, разом із якими доведеться приймати рішення. Багатьох членів Комітету знаю давно. З багатьма був досвід співпраці, спільних проєктів, інтерв’ю, професійного спілкування. І дуже цікаво зустрітися тепер уже в іншій якості. За одним столом говоримо про речі, які не мають простих відповідей: що сьогодні є визначним явищем у культурі, за якими критеріями це оцінювати, де проходить межа між суспільною значущістю і власне художньою якістю.

У Комітеті люди з дуже різних мистецьких сфер, поколінь, професійного досвіду. Саме ця професійна розмова дуже цікава. Можна багато років знати людину, знати її роботи — і раптом почути, як вона мислить про зовсім інший вид мистецтва, які аргументи для неї важливі, з чим вона погоджується чи сперечається. До цього є велика повага. І важливо, що розмова йде не тільки про конкретних претендентів чи майбутніх лауреатів. Обговорюються стратегія самої Премії, її розвиток, принципи роботи, нові номінації. Це принципове питання. Українська культура дуже швидко змінюється, виникають нові практики, нові форми роботи, і головна мистецька премія країни має бути здатною це побачити.

Щодо «духу Шевченка» — цією формулою варто користуватися обережно. Шевченко — не набір тем, до яких треба правильно звернутися, щоб відповідати Премії. Він цікавий як надзвичайно сучасний для свого часу художник і поет, людина дуже гострої реакції на те, що відбувалося з нею, із суспільством, із країною. Тому сьогодні переконують твори, які так само точно працюють зі своїм часом. Не ілюструють уже готову правильну думку, а самі здатні щось сформулювати. І тут принциповим залишається професійний критерій. Під час війни тема сама по собі набуває величезної емоційної ваги. Але значущість теми і якість мистецького висловлювання — не одне й те саме.

Одна з найскладніших задач Комітету — серед великої кількості важливих, чесних, талановитих робіт побачити ті, які справді стають явищами української культури. Це тільки початок роботи, і дуже цікаво проходити цей процес разом із людьми, професійний досвід і думку яких поважаю.