Veronika Synenka/Tie2.lt

CUTOUT — це не про техніку. Це про свободу, синергію і сміливість. Колажистка та співзасновниця фестивалю Катя Сита розповідає, як усе починалося — і як колаж став голосом нового мистецького покоління.

Катю, як ти прийшла до колажу? Що саме тебе зачепило в цій техніці?

Я випадково почала займатись колажем після знайомства зі Світланою
Островською. І це стало для мене інтимним діалогом із собою, де ніхто мені не
заважає і є повна свобода вираження. Зачепила свобода та символізм, який я
вкладаю, хоча не завжди хочу бути зрозумілою. Зараз у моїх колажах присутній не
тільки символізм — також почала відображатися моя експресивна натура.

Якою була точка, коли ти відчула, що хочеш створити щось більше —
фестиваль, спільноту, платформу?

Це було під час моєї персональної виставки в Музеї історії Києва, на початку 2021
року. Я серед відвідувачів познайомилась з іншими колажистами, однією з яких
була Аннет Сагаль. Це знайомство спонукало до думки про групову виставку. І
цей задум прийшов нам трьом одночасно — була ще моя сестра Оля Сита. Ідей
було так багато, що все переросло у фестиваль. А спільнота почала формуватись
під час фестивалю — вже на закритті ми повідомили, що відкриваємо майстерню,
яка існує досі й налічує 23 резиденти станом на 10.05.2025.

CUTOUT — це не просто подія, це і фестивалі, ком’юніті, майстерні,
виставки. Як би ти сама описала його дух?

Це філософія взаємодії у мистецькому середовищі, проявлення та формування.
Якщо коротко й особисто для мене.

Якою була концепція першого фестивалю? Як вона трансформувалася з
часом?

У 2021 році нам було важливо подати в нашому культурному середовищі колаж як
форму мистецтва і підняти його з точки, де він сприймався як просто аплікація.
Також надихнув страх українських галерей працювати з колажем — бо це ж не
полотно, його важче оцінити та продати, заповнити виставкові простори…

Тому нашою темою першого фестивалю було *«Мистецтво не вічне»*, бо ще дуже
часто звучало запитання: «Як довго проживе колаж?». Для нас важливо було
донести до людей: немає різниці, скільки проживе мистецтво, адже цінність,
наприклад, людини не зменшується від кількості років життя. А цінність мистецтву
надає не техніка, в якій виконана робота, а той, хто це створив.
Тема досі актуальна, але вже більше для глядача, ніж для галерей. Глядач ще
досі вчиться сприймати мистецтво не тільки на полотні.

Хто є вашою аудиторією сьогодні? Чи це професійні митці, чи радше ті,
хто шукає форму самовираження?

Є і ті, і ті. Якщо до нас доєднуються професійні митці, то зазвичай їм до вподоби
наше середовище. Бо, мабуть, воно відрізняється від звичайного арт-ком’юніті —
у нас не відчутна конкуренція, ми рухаємось іншим шляхом. У нашому ком’юніті
часто можна зустріти мультидисциплінарних митців, фотографів, ілюстраторів.
Серед них є і мої учні.

Яку роль відіграє спільнота в розвитку CUTOUT? Чи відчуваєш, що
навколо фестивалю формується культурне середовище?

Дуже відчуваю. Ми не тільки відчуваємо — ми свідомо формуємо. Ми вже бачимо
ціле покоління колажистів, які виросли на спогляданні того, що ми формуємо,
транслюємо і чому вчимо. До мене майже ніхто не користувався «рванням» як
технікою, а зараз це можна побачити в роботах моїх учнів. Так само і з підходом
«колаж як живопис». Ми вплинули і на ціновий діапазон колажу. Якщо подивитись на ціни у 2020–2021 роках, то колажистів було дуже мало на арт-ринку, і ціна стартувала від 500 грн.

Колаж став популярним і серед майстер-класів, до нього часто звертаються в
арттерапії. Тепер колаж представлений майже в кожній галереї та на кожній події.
До 2021 року більшість колажистів «робили в стіл», не демонструючи це широкій
публіці. Траплялись хіба що виставки в маленьких неформальних просторах, про
які знало дуже вузьке коло поціновувачів. А зараз колаж уже відносять до виду
мистецтва, а не сприймають як просто техніку.

У чому, на твою думку, унікальність колажу як художнього вислову
сьогодні?

Він більш щирий, бо дуже швидко висловлює підсвідоме. У колажі, як у мистецтві,
ти не зображуєш те, що бачиш — це дуже часто нестримане проявлення через
образи, які використовуються випадково. Так, колажист може вигадати й показати
ідею, але тоді робиться ставка на техніку — як, наприклад, у Саші Чічкан, вона
бере шаленою технікою. Але колаж може зачепити просто двома або однією приклеєною деталлю — і це не про ідею, це про вдалий та щирий символізм.

Чому, як тобі здається, саме зараз колаж переживає нову хвилю
популярності в Україні?

Бо він швидкий, адаптивний, може бути діджиталізований, анімований. Ще за
часів Першої світової війни колаж був інструментом арт-активізму — сьогодні так
само. Плюс у рекламі та дизайні він зараз дуже актуальний. Але, повторюсь, він дуже
щирий, а цього не вистачає в арт-середовищі, на мою думку. І це, мабуть, те, що
впливає на його актуальність найбільше. Бо навіть людина, яка не є професійним
глядачем і не знає, як реагувати на мистецтво — у колажі, через символізм та
знайомі образи, бачить себе.

Чи можна сказати, що колаж — це форма спротиву? Рефлексія? Пошуку
цілісності в розірваному?

Це також. Але колаж — набагато більше, ніж ми уявляємо. Бо якщо сприймати
його як філософію, то можна помітити, що колажисти більш адаптивні до змін у
соціумі й не тільки. Вони вже звикли адаптовувати під себе те, що пропонується, і
робити з цього свою «картинку» або реальність.

Як ти бачиш сучасне українське мистецтво сьогодні? Що в ньому
важливого, болючого та актуального?

Я радію, коли бачу, що відкриваються нові простори, і що це робить молодь —
може, не професійно, але робить. Важливо, щоб такого було більше.
Найболючіше — це «стара школа», та, що не приймає нове, живе ще законами
90-х. Але я радію, що вони не вічні.
Не вистачає критики, етики, арт-дилерів та виставкових просторів. Арт-дилери —
це основна проблема, на мою думку, бо їх одиниці, а система продажу
побудована на каналі, збитому корупціонерами. Вони взагалі не вивчають ринок, а
просто працюють по «шляху», сформованому ще на початку 2000-х.
Сучасне мистецтво я бачу недооціненим, бо не тільки арт-дилери працюють з
однією й тією ж купкою митців, а й галеристи. Бо це ж треба працювати з
глядачем, шукати нові імена, ризикувати або хоча б мати авторитет і сміливість
показати те, що інші не показують. А навіщо, якщо корупціонер уже навчений
купувати, наприклад, Криволапа?
Я дуже люблю сучасне мистецтво. І якщо маю можливість показати світу
українських митців — я використовую цей шанс на 150%.

Чи є українські митці або події, які тебе особливо надихають останнім
часом?

Із подій — з повагою і захватом реагую на проєкти, які робить команда галереї
«Дукат» в Українському домі. Чутливість і велика база знань Олени Грозовської
геніально проявляється в кураторстві. Те, що вони зараз роблять — це, мабуть,
найпрофесійніші проєкти, які я бачила в Україні. Ще й з неймовірною естетикою та
глибиною.
З митців — це Тіберій Сільваші. Для мене це феномен сучасного українського
мистецтва. Я не розумію, чому його так мало показують у світі — це ж вклад у
культуру України на століття вперед, якщо цей світ витримає людську дурість.
Зараз я шукаю спонсорів, щоб показати Тіберія в Токіо, і маю надію, що знайду
ще одну шалену людину для здійснення цього задуму — але вже з грошима.

Як змінилася мистецька сцена в Україні після 2022 року? Чи стала вона
більш сміливою, більш політичною?

Сміливішою — так, але це молодь, митці до 30 років. І я їм дуже вдячна. Головне,
щоб їм не заважали, а підтримували. Політичною — можливо. Але багато популістів, особливо тих, хто використовує
політичні теми для піару, перебуваючи за межами країни або виїхавши
«незрозумілим шляхом».

Коли я буваю за кордоном, то не хочеться бачити виставки наших митців, які дуже
грубо використовують політичну тему, навіть не будучи в Україні багато років. Та
навіть в Україні є такі випадки. Із останнього — роботи Святченка з тематикою
війни на арт-ярмарку в галереї «Лавра». Це було так пошло і цинічно.
У таких моментах дуже не вистачає критиків. Бо цим не мають займатись митці.

Чи віриш ти, що культура реально може щось змінити — у суспільстві, у
свідомості?

Так. Я не тільки вірю — я це бачу і вже відчуваю. Бо виставляючи проєкти в
Європі, я часто чула, що для європейців наша культура і культура країни-агресора
виглядали як одне ціле. Вони не розрізняли.
І чим більше ми робимо проєктів самостійно за межами України, тим більше ми
даємо глядачу інформації про нас — хто ми є.
Проєкти мають бути серйозні й глибинні, а не мотанки та писанки. Ми маємо
розширювати асоціативний ряд про нашу націю — і цей ряд має бути
інтелектуальним.

Що для тебе означає бути митцем в Україні саме зараз?

Це означає відповідальність. Бо якщо мій глядач — не тільки українець, то мій
меседж має бути і доступним, і щирим, і дипломатичним, не зраджуючи ні собі як
особистості, ні як митцю.

Про що б тобі хотілося говорити через мистецтво сьогодні — особисто,
не як організаторка, а як творча людина?

Про все, що я хочу говорити — я говорю. Єдине, що більш особисте мистецтво я
не встигаю показувати та не маю фінансової можливості, хоча робіт багато. Часто
це про мої емоційні переживання — те, що я не маю з ким розділити.
Неособисте — це зараз проєкт про полонених. Там я і як ідеолог, і як митець. Він
зроблений після того, як випадково мені потрапили до рук листи цивільних
полонених. Це був такий біль, що другий раз такі листи не читаєш — просто
робиш усе, щоб це побачили в різних країнах світу.

Šis interviu yra projekto ,,Kultūros tiltas: Lietuva-Ukraina” dalis, kurį iš dalies remia Medijų rėmimo fondas.