Tie2/Світлана Кострикіна
“Ви що, втомились від війни?” – зараз в українських соціальних мережах це питання вважається мало не образою, попри те, що на обличчях людей у громадському транспорті й на вулицях явно читається виснаження. Українці зуміли адаптуватись до того, до чого адаптуватися неможливо, і намагаються продовжувати жити тим життям, на яке минулого лютого зазіхнула Росія своїм повномасштабним вторгненням.
Будинки у Києві та в селах деокупованої Київщини поступово відновлюються – все менше нагадувань про те, що саме тут точилися найжорсткіші бої. Ціни на оренду житла в столиці все такі ж високі – хоч деякі кияни і виїхали в Європу чи західні області країни, до міста прибуло чимало внутрішніх переселенців. Вони будують життя заново – відкриваючи, наприклад, піцерію із знаменитою харківською квадратною піцою. На зміну брендам, що пішли з України, приходять нові, закриті заклади зміняють нові, столичне життя вирує, люди намагаються взяти від літа все, доки чергова сирена повітряної тривоги не змусить полишити літню терасу ресторану й шукати укриття.
Укриття стали неодмінною частиною будь-якого масового заходу, зокрема – книжкового фестивалю “Книжковий Арсенал”, який цьогоріч все є відбувся завдяки титанічним зусиллям організаторів. Попри дещо скорочений формат, перед входом, як завжди, черги. На стендах – книги для дітей, підлітків і дорослих, художня література й нон-фікшн, комікси й мистецькі альбоми, перевидання класики й сучасні автори.
Окремий відділ присвячено літературі на тему російсько-української війни. Ветеранська література розвивалась в Україні ще з 2014-го, проте за останній рік видань різних жанрів і підтем значно побільшало. Можна побачити і збірник спогадів, і графічну розповідь про блекаут, і навіть двомовну дитячу книгу про життя маленької української біженки у Литві.
Окрім можливості закупитися книгами й зустрітися з однодумцями, для відвідувачів – це й можливість відвідати презентації, читання й мистецькі заходи.
Одним із заходів Арсеналу стала презентація воєнного щоденника письменника, перекладача й громадського діяча Володимира Вакуленка, закатованого російськими окупантами в Ізюмському районі навесні 2022-го. На презентації виступила письменниця й активістка Вікторія Амеліна, яка знайшла щоденник письменника, закопаний у його рідному садку. Кілька днів потому сама Вікторія Амеліна потрапить під російський обстріл у Краматорську разом із групою колумбійських журналістів і загине від отриманих травм.
Крихкість життя відчувається значно сильніше, ніж навіть рік тому – і це підтверджують опитування: за даними анкетування, що провів Київський міжнародний інститут соціології, абсолютна більшість українців – 78% – мають близьких родичів або друзів, які отримали поранення або загинули через російське вторгнення. Соціальні мережі українців – це здебільшого сумні новини, прохання про допомогу із волонтерськими потребами для військових, переселенців і постраждалих, і зрідка – прості радощі життя: свіжий манікюр, смачне морозиво, похід на концерт. Ці радості набувають подвійного значення: всі розуміють, що будь-яка покупка – це ще й інвестиція в економіку країни, яка переживає важкі часи, й підтримка локальних бізнесів, що здебільшого самі регулярно донатять.
Щодо концертів – для українських музикантів виступ став єдиною можливістю зібрати грошей на воєнні потреби, особливо після нових обмежень від Міністерства культури для тимчасового виїзду чоловіків призовного віку за кордон. “Вхід за донат” – звична практика і для рок-музикантів, і для клубних діджеїв – щоправда, вечірки тепер розпочинаються раніше, ще засвітла, щоб закінчитися до 22.00 – організатори й відвідувачі мають дістатись додому до початку комендантської години. І краще громадським транспортом, оскільки тарифи таксі під вечір зростають у кілька разів.
Зростають і ціни – люди, які довго не були в Україні, дивуються новим цифрам. Парадоксально, але самі українці, знову ж таки, за результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології, здебільшого оцінюють фінансове становище власної родини приблизно таким самим, як і до початку повномасштабного вторгнення. І це – на тлі безробіття та необхідності працювати в умовах регулярної нестачі сну через нічні обстріли.
“Знаєш, я думаю, що прірва між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився, далі буде тільки рости: надто різний у нас тепер досвід”, – каже мені друг. Оптимістично не погоджуюсь із ним, вірячи, що завжди можна дійти порозуміння, але думаю про те, що ніхто із українців – тих, що виїхали і не виїхали, пішли на фронт і не пішли, – опинились перед цими виборами не з власної волі, і це те, що всіх нас зараз об’єднує. Разом із бажанням наближати перемогу.