Світлана Кострикіна/Tie2
Біруте Капустінскайте – сценаристка, режисерка і драматургиня. Авторка сценаріїв до художніх фільмів «Люди, яких ми знаємо» (реж. Т. Смулкіс), «У мене все гаразд» і «Тут був Саша» (реж. Е. Янкаускас), відзначений нагородою кінофестивалю в Обані. Викладає сценарну майстерність та курує сценарну програму у Литовській академії музики та театру. В інтерв’ю Tie2 Біруте розповіла про досвід роботи в журі короткометражної програми цьогорічного фестивалю «Kino Pavasaris», викладання для українських студентів, а також поділилась думками з приводу «комплексу меншовартості» і «відміни» російської культури.
Чи доводилося вам раніше брати участь в оцінюванні фільмів?
Це була моя перша робота в якості членкині журі кінофестивалю. Раніше мені доводилось відбирати сценарії для воркшопу, але ніколи – оцінювати вже готові фільми. Тож це був дуже цікавий досвід того, як прийняти рішення.
І за якими критеріями ви обирали найкращий короткометражний фільм?
Щодо головного переможця ми досить легко визначилися. У нас було багато дискусій про спеціальну згадку, тому що ми мали різне бачення того, що саме ми маємо відзначити у цій категорії: весь фільм чи його окрему рису. Вибір переможця литовської програми теж виявився простим, ми всі були, так би мовити, на одній хвилі. Але в кожного з нас справді були різні критерії. Якщо говорити про мої – по-перше, я намагаюся дивитися фільм як глядач. Яку відчуття він викликає? Над якими питаннями змушує замислитись? Що я винесу з нього? А потім уже думаю про те, як цей фільм було зроблено, чи був він чимось особливим, цікавим, інтригуючим, оригінальним. І потім поєдную ці два погляди: тому що іноді буває так, що фільм зроблено дуже добре, він дуже оригінальний за формою, але він не викликає жодних думок чи емоцій. Форма лишається просто формою. А іноді – на перший погляд здається, що фільм зроблено погано, але він торкається чогось всередині вас. Також мені важливо розуміти, чому саме фільм мене зворушив: це щось дуже особисте чи більш універсальне. Коли ми обговорювали конкурсні стрічки з колегами, виявилось, що деякі фільми ми розуміли по-різному, що також було дуже цікаво. Іноді твій погляд на фільм змінюється, коли ти слухаєш, як його інтерпретували інші.
Цього року кращим короткометражним став фільм нідерландського режисера Дуве Дейкстри «Сусід Абді» (у фільмі йдеться про сомалійця, який реконструює події свого позначеного війною життя разом із сусідом-кінематографістом – прим.ред.). Чому переміг саме він?
Для нас він був дуже оригінальним. Креативний документальний фільм, що підіймає вкрай чутливі теми: війна та посттравматичний стресовий розлад. Творці фільму реконструювали війну, але в ігровій манері, і це зробили люди, які були на цій війні. Якби це зняли люди, які ніколи цього не переживали, це було б неетично. Також цікаво, що хоч режисер фільму і не був свідком війни, але його сусід пережив ці події. На екрані показано співпрацю між ними під час створення фільму, і в ній відчувається повага один до одного, повага до теми. І ця грайливість – в ній немає намагання маніпулювати емоціями глядача, змусити його почуватись сумним. Творці фільми вдало зберегли баланс між грайливістю і серйозністю теми, і ми вирішили, що це варто відзнаки.
У конкурсній програмі брав участь і український короткометражний фільм – «It’s a Date» Надії Парфан (фільм було знято в охопленому війною Києві в 2022 році – прим.ред.). На вашу думку, чого йому не вистачило для перемоги?
Окрім нашого фестивалю, цей фільм був відібраний до програми Berlinale Shorts. Це дуже ефектний фільм, він має цікаву концепцію, але… Думаю, іноді обставини та контекст сильніші, ніж сам фільм. Ми знаємо контекст, і це надає більше цінності фільму. Але якщо розглядати фільм як окремий матеріал, без контексту, то він розповідає історію досить однопланово. «Сусід Абді» теж говорить про війну, але він значно багатошаровіший, його можна дивитися, не знаючи контексту, і він розповідає вам всю історію. Це була причина, чому ми обрали його переможцем.
Але, можливо, контекст війни Росії проти Україні, яка відбувається просто зараз, теж частково вплинув на те, що переміг саме фільм про війну, нехай, і про іншу?
Може бути. Не знаю. Хочу трохи відійти вбік і торкнутись литовської короткометражної програми. Дуже дивно, що майже всі фільми в ній так чи інакше були пов’язані зі спогадами про минулі травми – війну, радянські часи і так далі. І я дуже дивувалася, чому це так, чому цього року таки похмура програма, всі стрічки ніби на одній ноті. Раніше було більше тематичного розмаїття. В принципі, будь-якого року стрічки можна умовно об’єднати спільною темою, наприклад, «стосунки» або «сімейні проблеми». Цього року це «спогади про темні часи». Бажання розкопати щось болісне, що було забуте або приховане, щоб пройти через це ще раз.
Спочатку я думала, що війна вплинула на це, але війна почалася рік тому, а сценарії фільмів писалися набагато раніше. Можливо, і війна вплинула на наше рішення, але фільм цікавий, як я вже казала, без будь-якого контексту.
А як повномасштабна війна сплинула на вас особисто?
Ви знаєте, коли почалася повномасштабна війна, це було справжнім шоком для нас, литовців. Ми відчували себе просто зруйнованими через те, що відбувалося з українцями. Моє покоління, ми не пережили війни, але ми знали, чому ми ніколи не хочемоцього. Було дуже легко зрозуміти жах, наскільки це все близько, і через що ви проходите. Звісно, повністю ми ніколи не зрозуміємо, але ми були дуже вражені на емоційному рівні, на людському рівні. Два тижні ніхто нічого не міг робити. Якщо були заплановані зйомки – їх відклали, тому що ми не могли просто так жити нормальним життям, знаючи, що відбувається.
Почали зароджуватися всі ініціативи, підтримка, збір грошей, і це трохи розворушило: ти можеш надіслати грошей або одяг, і потім виконувати свою роботу, бо знаєш, що ти щось зробив.
Я викладаю у Литовській академії музики та театру, серед студентів у мене в групі є кілька українських біженців. Що їх вирізняє – це неймовірне почуття гумору, часто похмурого, уміння пожартувати в будь-якій ситуації.
В Україні після повномасштабного російського вторгнення все більше людей почали переходити на українську в публічному й побутовому спілкуванні, почали цікавитись своїм корінням та історією. Окрім того, у містах позбуваються російської та радянської спадщини. Чи знайома ця ситуація литовцям?
Знаєте, раніше ми ніколи не ставили під сумнів російську культуру. У вас могли виникнути питання до політиків, окремих особистостей, їхніх дій, але не до культури, не до письменників минулого. Зараз жодної постановки російського автора не вийде, якщо цей автор, як, наприклад, Іван Вирипаєв (російський режисер, який в 2022 році через незгоду з політикою Росії відмовився від російського громадянства і став громадянином Польщі – прим.ред.), не висловив свою політичну позицію. Від кожного росіянина, який тут живе, очікується, що він має висловити свою позицію, навіть якщо він не публічний оратор.
Також ми планували влаштувати показ нашого короткометражного фільму в Москві на якомусь незалежному фестивалі. Але потім ми з’ясували, що спонсором цього фестивалю є велика компанія, яка підтримує війну. Тож ми скасували наш показ там, це було тиждень чи два після початку повномасштабної війни в Україні. Ми просто написали листа, що цією дією ми хочемо продемонструвати нашу позицію. І зараз всі починають розривати будь-які зв’язки з Росією. У нас був російський театр, а тепер його назву змінили (Литовський театр руської драми тепер називається Вільнюський старий театр – прим.ред.).
Щодо повернення до свого коріння – думаю, в Литві це почало відбуватись, коли ми проголосили незалежність. Але досі іноді в західному світі нас сприймають як пострадянську країну, що дуже неприємно, тому що ти не хочеш, щоб тебе асоціювали з СРСР, наче Литва утворилась як нова держава після розпаду Радянського Союзу. Ми були незалежною країною протягом тривалого часу, потім були 50 років окупації, що завдали багато шкоди, але це були лише 50 років. Тож останні пару років люди намагаються представити Литву, Латвію, Естонію, ймовірно, решту країн не як пострадянські країни, а як балтійські країни, наприклад, чи європейські країни. І так, у нас теж було багато пам’ятників радянських часів, зокрема, на одному з головних мостів, і їх зносять, бо люди цього більше не хочуть бачити.
До лютого 2022 в Україні нерідко в культурному середовищі можна було зіткнутися із тим, що називають «комплекс меншовартості», – наприклад, коли головним режисером або актором на телепроєкт запрошують зірку з Москви, а для багатьох митців можливість попрацювати в столиці Росії вважалась новим витком кар’єри. На вашу думку, чи існує схожий комплекс в свідомості литовців?
Думаю, раніше для деяких литовських артистів запрошення в Росію означало скоріше можливість заробити великі гроші чи заявити про себе в іншій країні. Це було приблизно так саме, як, наприклад, вас запрошує італійський чи шведський театр.
Особисто я ніколи не працювала з Росією, але коли розглядала таку можливість – це завжди було подвійне почуття: з одного боку, визнання за кордоном – це приємно, з іншого – ти не знаєш, хто стоїть за тим чи іншим театром або фестивалем, звідки приходять гроші. І ти не хочеш, щоб тебе з цим асоціювали. Зараз, звісно, ситуація змінилась.
Щодо запрошення «зірок» – кілька років тому у Литві справді часто запрошували режисерів з інших країн, не з Росії, найчастіше з Польщі, деяких «зірок, що впали», здається, з Бельгії, з сумнівною репутацією, які були замішані в «MeToo»-скандалах, і там їх скасували, але Литва запросила їх сюди режисерувати, питання – чому? Вони отримували чималі гроші на постановки, але в той же час молоді литовські режисери не отримували нічого або отримували дуже мало в порівнянні з Великими Майстрами.
Тож я думаю, що це такий шаблон мислення – що хтось за-за кордону має Більш Велике Бачення лише тому, що він з-за кордону. Як на мене, це залишки радянських часів, комплексу «маленької країни», ніби ми завжди знаємо й робимо недостатньо. Якщо хтось приїде з-за кордону і розкаже нам, як і що робити, то ми будемо слідувати за лідером, замість того, щоб будувати свій власний шлях.
А який він – шлях литовського кіно? На вашу думку, які історії найбільш притаманні литовським фільмам?
Знаєте, раніше у нас були жарти про литовські фільми, що вони дуже повільні, і що там завжди капає кран, кінь ходить крізь туман, все дуже депресивне, про смерть. Це так, у нас дуже потужна культура смерті, з усіма цими ритуалами.
Але я думаю, що в останні кілька років все це дуже змінилося. У литовському кіно – абсолютно нова хвиля. В останні 4-5 років усі фільми настільки різні. Я думаю, що вони стали більш універсальними, більш автентичними, торкаються різноманітніших тем. І тепер я бачу, що автори більше не хочуть якось зцілити себе за допомогою фільму, не хочуть знімати сумний чи депресивний фільм просто заради того, щоб їх сприймали серйозно. Литовське кіно дійсно змінюється, дуже швидко і в дуже широкому діапазоні.
Раніше вважалось, що треба говорити на серйозні теми серйозно і без зайвих пояснень, бо якщо глядачі все зрозуміли після перегляду фільму – то це занадто очевидно. Тепер думаю, автори вже не бояться бути зрозумілими, спілкуватися через фільми.
А ще – зараз у литовському кіно з’явилися жанри, бо раніше їх не було. Я вважаю, що всі фільми мають своє місце під сонцем, і зараз цікаво піти подивитися на роботи своїх колег, тому що більшість із них – цікаві фільми, переглядом яких можна насолоджуватися.
А що б ви порадили людям, які хочуть познайомитися із литовським кіно?
Я б радила почати з короткометражних фільмів, передивитися програми за останні пару років. Також раджу «Ті, що пережили літо» Марії Кавтарадзе, «Парад» Тітаса Лоуціуса, «Пілігріми» Лаурінаса Барейші. Усі три дуже різні, але в них усіх вкрай свіжий спосіб кінематографічного мислення. Усі вони змусили мене відчувати і думати одночасно.