Tie2/Світлана Кострикіна
Цього року Вільнюський фестиваль документального кіно святкує своє 20-річчя. Протягом двох десятиліть він проходить в одному з найстаріших кінотеатрів Вільнюса – “Skalvija”. Місце проведення залишається незмінним, але за ці роки фестиваль зазнав багато інших трансформацій. Про них, цьогорічну програму фестивалю та його учасника з України розповіла Вільма Левіцкайте, директорка кінотеатру “Skalvija”.
Цього року – це 20-й фестиваль, і я хотіла запитати вас про історію VDFF. Як він починався і як змінився до наших днів?
Це була довга подорож. Я брала в ньому участь з першого року. На той час я була студенткою, дуже цікавилися кіно, кінофестивалями, різними кінозаходами, тому допомагала команді, яка організовувала фестиваль. Головною організаторкою, ініціаторкою фестивалю стала кінокритикиня Живілє Піпініте. Вона почала керувати кінотеатром “Skalvija” у 2001 році, і насправді тоді було небагато кіноподій. У нас було один-два фестивалі, і все, пропозиція для глядачів була не така різноманітна. І в той час у людей було дуже стереотипне уявлення про документальне кіно загалом, вони не мали багато знань про нього. Люди звикли думати, що документальні фільми – це “балакучі голови” на телебаченні, різноманітні телепрограми про природу, тварин чи що завгодно.
Тож Живілє вирішила організувати кінофестиваль, присвячений документальному кіно, авторському кіно, щоб люди могли більше дізнатися про цю специфічну форму кіно. І, звичайно, на початку він був дуже маленьким. Щось до 15 фільмів. Програм було небагато, але, як я пам’ятаю, на фестивалі завжди була ретроспектива, присвячена конкретному режисеру, і програма, присвячена свіжим документальним фільмам. І так, все почалося з малого, і глядачів було мало. Але на самому початку ми розуміли, що у програмі фестивалю має бути зустріч із кінематографістами, які приїжджають і спілкуються з людьми. Тож ці заходи також стали дуже цінною, важливою та невід’ємною частиною фестивалю.
Також у нас був конкурс для кінематографістів із країн Балтії: Естонії, Латвії, Литви, з 2007 по 2014 рік. Крім того, для нас було дуже важливо показувати литовські фільми, не лише прем’єри, нові фільми, а й озирнутися в історію та створити різні програми про кінематографістів, яких на той час не було відкрито. Наприклад, цього року у нас є спеціальна програма, кураторами якої є наші партнери “Meno Avilys”, і вони представляють три фільми литовських кінематографістів, нещодавно відреставровану класику. Тож знову ж таки, ми пропонуємо людям дивитися фільми, які є нашою спадщиною.
Вебсайт, де можна переглянути відреставровані литовські фільми
Зараз фестиваль більш масштабний, він проходить не лише у Вільнюсі, а й в інших містах. Наша аудиторія невелика за кількістю, але це дуже цікаві люди, дуже якісна аудиторія, яка дуже інтерактивна. Вони беруть участь у сесіях запитань і відповідей, їх цікавлять нелегкі теми, дещо складна кіномова, вони відкриті та готові сприймати різне кіно.
Тож ми починали, коли люди подумали, що це “балакучі голови” на телебаченні. Зараз у нас є люди, які розуміють, що документалістика – це ще один вид кіномистецтва.
Фестиваль стартував саме в цій будівлі – кіноцентрі “Skalvija”?
Так. Це єдиний кінотеатр, який пережив усі важкі часи та закриття кінотеатрів. Цей будинок був побудований в 1961 році, кінотеатр у ньому відкрився в 1963 році. Спочатку це був кінотеатр з двома екранами і двома входами. Другий – зараз це вже не кінотеатр, це простір, призначений для кіно- та медіа-освіти та різноманітних заходів, іноді показів, але не показів цифрових копій. Тож насправді це дуже гарна доля та дуже гарна історія для місця, яке було лише кінотеатром повторного показу у 60-х – там показували те, що інші великі кінотеатри вже демонстрували кілька тижнів тому.
Також “Skalvija” – єдиний кінотеатр, який розташований у житловому будинку.
Яка структура цьогорічної програми?
Ми маємо основну програму з шести останніх фільмів. Три з них зроблені дуже відомими режисерами, наприклад Вернером Герцогом або Клер Саймон. Інші – дебюти. Наприклад, фільм українського режисера Максима Мельника «Три жінки» є його дипломним фільмом, але ми вважаємо всі стрічки однаково цінними за режисурою та підходом до сюжету та ідеї.
Потім у нас є ретроспектива Даніель Юйє та Жан-Марі Штрауба. У нас є конференція про есеїстичну форму в документальному кіно, і організатори конференції також підготували спеціальну програму. Фільми, які вони обрали, також представляють ідеї, про які вони говорять на цій конференції.
Також ми маємо програму віртуальної реальності, тому що ми почали цікавитися новими технологіями та тим, як документальні форми входять у всі ці різноманітні оповіді та різні медіа. Тож у нас є два VR-фільми, які нам дуже подобаються, тому що не дуже легко знайти хороші проєкти віртуальної реальності. VR все ще дуже, дуже повільно розвивається як відправна точка для цього виду мистецтва. Тож у нас є два чудових інтерактивних фільми з гарною анімацією та гарним оповіданням, і вони справді виправдовують форму інтерактивного досвіду VR.
Потім ми маємо дві литовські прем’єри. Як я вже казала, литовські фільми для нас дуже важливі. Тож ми справді робимо все можливе, щоб представити як нові, так і класичні. Цього року у нас є два нових хороших документальних фільми – «Кабінет» Живіле Мічюліте та «Богданас не хоче додому» Марата Сарґсяна.
Цього року ми починаємо нову програму нашого фестивалю. Хоча ми ніколи не вважали себе затиснутими в певні рамки, тепер ми ще більше хочемо шукати експериментальну форму та експериментальне мислення в документальному кіно. Тому ми починаємо нову програму, присвячену цьому.
На наше 20-річчя ми вирішили трішки змінитися. І саме тому обрали фільм із експериментальної програми – «Останні речі» Дебори Стратман – для показу на відкритті.
Зараз дуже багато українських фільмів, які є документальними про війну. Але VDFF вирішив вибрати інший фільм. Чому?
Ну, звісно, передісторія, контекст очевидні, і ми не можемо, знаєте, якось викреслити з нього тему війни. Але головний критерій, чому нам це сподобалося – це те, що Максим підходить до своїх персонажів так, як нам, організаторам, подобається. Він сам стає головним героєм. Йому вдалося передати цю близькість, що виникає між людьми, і він також дуже добре володіє цим спостережливим стилем документування життя. Його портрети людей дуже насичені й повні. Також нам сподобалося бачити Україну щасливою та мирною. Звісно, життя там непросте, але все ж українці – це, передусім, люди, в яких багато любові та тепла.
У вас є програма короткометражних фільмів?
Окремої програми, присвяченої короткометражкам, немає. Це не специфіка нашого фестивалю. Наша програма – це більш тематичний вибір, ніж довжина. Короткометражні фільми є або частиною програми ретроспективи Даніель Юйє та Жан-Марі Штрауба, або частиною програми експериментальних фільмів.
Оглядаючи всі ці 20 років: як литовське документальне кіно змінилося тематично?
Це складне питання. Литовські режисери-документалісти завжди дуже цікавилися людством у дуже широкому розумінні цього явища. Наші найкращі приклади з минулого – це справді важливі документальні фільми, які намагалися зобразити те, що неможливо зобразити. Але ви повинні подивитися фільми, щоб зрозуміти, про що я. Це поетичні документальні фільми. Найвідоміші кінематографісти – Аудрюс Стоніс, Арунас Мателіс, вони були молодими у 90-х, але активно працюють і зараз. Їх роботи дійсно цінували на міжнародному, а не тільки на місцевому рівні.
Зараз деякі режисери все ще намагаються продовжувати цей тип кіно, але молодь також цікавиться соціальною тематикою, і є багато хороших фільмів, які є дуже експериментальними. Наприклад, був дуже хороший фільм Айсте Жегуліте про людей, які займаються таксидермією. Але цей фільм не тільки про таку особливу спільноту, він про життя і смерть, про штучність, про різну матеріальність. Це набагато більше.
А інший фільм – «Кислотний ліс» Руґілє Барздзюкайте – розповідав про ліс, який гине через місцевих бакланів. Але справа не в птахах насправді. Це про сегрегацію, про стереотипи, про те, як люди мають свою точку зору, коли вони не мають інформації, щоб мати таку точку зору, і вони повинні мати більш обґрунтовану думку, бути більш цікавими та відкритими, ставити запитання та думати, а не лише кричати, що це чорне, якщо насправді це червоне чи біле.
Цього року у нас є один документальний фільм-спостереження про молодих людей, які живуть у центрі тимчасового тримання. А в іншому йдеться про те, як два журналісти пишуть книжку: вони провели журналістське дослідження про наших політиків. Але він також багатошаровий. Це не тільки про них, а й про всіх, хто намагається побачити правду. І про ціну правди, про те, що правда завжди ховається, і знайти її не так просто.
VDFF – це єдина документальна подія у Вільнюсі?
Ну, це не так. У нас є ще один фестиваль документального кіно: Фестиваль кіно про права людини «Незручні фільми».
Чи є конкурс у програмі VDFF?
Наразі у нас немає конкурсної програми. Така була до 2014 року. Цей фестиваль не конкурсний, він не для індустрії, він для людей. Усе, що ми робимо, – для людей, звичайних глядачів.
Хто вони – ваші глядачі?
Вони багато читають. Вони беруть участь у культурних заходах. Вони думають, прагнуть більше знати, відкривати. Демографічно – більше жінок, ніж чоловіків, приблизно 20-40 років.
І наостанок: якщо хтось після візиту на VDFF вирішить сам знімати документальне кіно, що б ви йому порадили?
Знімайте, знімайте, знімайте, візьміть мобільний телефон і починайте знімати зараз. Спочатку придивіться до оточення, придивіться до людей, а потім починайте щось робити.