Natalia Serebryakova/Tie2.lt

На цьогорічному Венеційському кінофестивалі відбулася прем’єра короткометражного фільму Кирила Земляного «Недоступні» — камерної, але надзвичайно емоційної історії про хлопця-волонтера, який намагається вивезти своїх рідних з окупації. У центрі сюжету — тиша, яка поступово витісняє будь-які слова, адже зв’язок із матір’ю, що залишилася на окупованій території, обривається. І саме ця відсутність звуку стає найгучнішим криком.

Земляний, для якого це перший фільм за межами студентських робіт, обирає інтонацію споглядання й довіри до глядача. Він не пояснює, не розжовує, не нагнітає драматизм, а створює простір для внутрішнього відчуття. Герой — не типовий «суперволонтер», не медійний символ незламності, а звичайний хлопець, який розвантажує коробки на складі, носить допомогу, і водночас підворовує дрібниці. В цій суперечливості і криється правда. У світі війни немає «правильних» людей, є лише ті, хто намагається вижити та врятувати близьких.

Особисте як основа

В основі фільму — власний досвід режисера. У 2022 році він сам займався волонтерством, допомагаючи з гуманітарними вантажами. Тоді ж у нього виникла ідея написати сценарій, яка поступово оформилася після болісних особистих переживань. Його мама та дідусь залишалися на окупованій території. Мама згодом евакуювалася, але трагічні новини про розстріляну гуманітарну колону під Запоріжжям змусили Земляного поставити собі запитання: що було б, якби мама виїжджала пізніше? А дідусь, який так і не залишив окупацію, невдовзі помер. Режисер не зміг навіть попрощатися з ним. Саме йому й присвячено фільм.

Ця особиста основа робить картину максимально чесною. Глядач відчуває, що на екрані — не вигадка, не «соціальна проблематика», а реальність, пропущена через власне життя. Завдяки цьому «Недоступні» звучать глибше за звичайну драму: це ще й акт пам’яті, спосіб зафіксувати власний біль у формі кіно.

Акторська природність

Цікаво, що головну роль виконує не професійний актор. Земляний запросив свого знайомого, студента-оператора Владислава Макарюка, який ніколи не мріяв про акторство. Спершу це була лише необхідність для тизеру, аби показати ідею на пітчингу. Та виявилося, що його невимушеність перед камерою і власний досвід життя в Україні під час війни надають історії унікальної щирості. Продюсери сумнівалися, але режисер наполіг — і не помилився.

Саме ця «непрофесійність» робить героя ближчим: він не грає, він просто існує в кадрі. Його мовчання, незручні паузи, навіть невеликі «збої» в інтонаціях працюють краще, ніж відшліфована акторська техніка. Глядач не сумнівається: це справжня людина, яка могла би бути вашим сусідом або другом.

Герой без пафосу

Земляний принципово відмовляється від пафосних інтонацій. Його персонаж не зображений як ідеалізований образ жертовного волонтера. Навпаки, він має суперечливі риси: допомагає, але водночас трохи краде. Це не знецінює його, а робить складнішим. Режисер згадує фільм Робера Брессона «Кишеньковий злодій»: там злочинець викликає співчуття, бо за його діями стоїть внутрішній конфлікт. Те саме відбувається і в «Недоступних». Ми можемо осуджувати вчинки героя, але водночас співпереживаємо йому, розуміючи, що його дії диктує відчай і страх за матір.

Цей підхід контрастує з традиційними зображеннями війни, де переважає або героїзація, або демонізація. Земляний показує людину, яка робить усе можливе, іноді навіть помиляється, але залишається живою й реальною.

Атмосфера невизначеності

Окремої уваги заслуговує фінал. Замість звичного «усе добре» чи «усе трагічно» режисер обирає відкриту кінцівку. Герой чує колискову, яку співає мати. Для когось це буде символом надії, для когось — лише болісним сном. Сам Земляний каже, що йому хотілося зберегти атмосферу невизначеності, меланхолійного напівсну. Адже в реальності війни фінали ніколи не бувають однозначними.

Використання народної колискової, яку акапельно виконала акторка, додає фільму особливої поетичності. Це і звук пам’яті, і заколисування болю, і нагадування про дитинство, яке лишається поза війною, але водночас його неможливо повернути.

Новий крок українського кіно

«Недоступні» важливі не лише як дебют режисера. Це ще й одна з перших спроб у сучасному українському кіно прямо говорити про життя на окупованих територіях. Раніше ця тема з’являлася лише побічно або в метафоричному ключі. Земляний же робить її центральною, відвертою і водночас особистою.

Фільм показує, що короткий метр здатен говорити про найскладніше без гучних слів і масштабних батальних сцен. Його сила — у погляді на людину, яка опинилася в пастці мовчання, у спробі передати крихкий внутрішній стан. Це кіно не кричить, а слухає — і саме тому воно так сильно звучить.

«Недоступні» — це фільм, який змушує замовкнути й прислухатися. Він не дає готових відповідей, не пропонує катарсису, але відкриває простір для співпереживання й роздумів. Для Кирила Земляного це дуже вдалий дебют: щирий, емоційно точний і надзвичайно особистий. А для українського кіно — ще один доказ того, що навіть у короткому форматі можна створити історію, яка торкається найглибших струн душі.