Хоча, окрім іншого, зараз я дуже чекаю на повернення до резиденції у Ризі. Мене запросила TUR telpa, чому я була надзвичайно рада, адже їхня виставкова програма просто неймовірна. З цього запрошення з’явилась моя величезна любов спочатку до Риги, потім до Вільнюса. Я мала можливість поїздити трошки і по менших містах Балтії, але відчуваю, що хочу провести у дослідженні місцевого контексту ще більше часу. Свій листопад я теж планую провести в Ризі у підготовці до проєкту з LCCA. Я готую проєкт-перформанс із таксидермічними столовими приборами. Хочу засервірувати стіл та запропонувати провести зі мною таку вечерю.

А от наступного року маю запрошення завітати з проєктом у Литву. Мені зараз дещо цікавий театр, хочу використати цю можливість, щоб зазирнути глибше — окрім візуального мистецтва — і в театральну сцену теж.

Як це — бути художницею і кураторкою в момент, коли українське мистецтво отримує нову увагу?

Ми, очевидно, почнемо з вами зі складних питань. Я часто відчуваю свою недоречність, коли в одному реченні опиняється стільки одночасно жаху й економіки уваги.

Що для тебе означає «бути на часі» — з твоїм досвідом і з огляду на сучасну арт-сцену та ринок?

Це не про ринок і не про сцену, а про тяжке та гостре — контакт із реальністю.

Які підходи в популяризації мистецтва в Україні сьогодні працюють, на твою думку — і що ще потрібно змінити?
Очевидно, що популізм і політиці, і мистецтву, і поп-сцені відважує з одних і методів, і принципів, а мені все менш цікаво розслідувати, який з тригерів або маркетингових хитрощів та куди втрапив. Що більш цікаво — це що саме ми визначаємо як мистецтво, яке хочеться популяризувати, і як це визначає уявних “нас”. Ми говоримо про черговий проєкт Павільйону культури, до прикладу, з Ай Вейвеєм, чи про виставку на вокзалі Ukraine-WOW, про історію Василя Стуса в Мистецькому арсеналі, чи про квартирну виставку кураторки Олександри Погребняк? Чи діє виключна популярність окремих проєктів як популяризація поля і якими наративами ми жертвуємо, щоб ця популярність склалась. Або чи є взагалі універсальне “мистецтво в Україні”, яке можна популяризувати?

Як війна і зміна контексту вплинули на твою художню практику — не лише теми, а й матеріали, техніки, підходи?

Я мушу констатувати жахливе, але вже зараз я навряд чи добре пам’ятаю себе і свою практику до війни. Це триває настільки довго для мого життя. Можливо, тому смерть — повноцінний побутовий партнер і медіа процесу творення. Зараз багато працюю з таксидермією, це дещо про розширені кордони можливості співперебування зі смертю.

В останніх роботах ти використовуєш таксидермічних тварин. Чому саме цей медіум — і як він дозволяє говорити про жахи війни?

Будь-яка романтична надлишковість, хитромудра образність здається мені неприпустимою дистанцією. У дистанції є неможливість в очі поглянути реальності, натомість є ще місце на ризиковану романтизацію та припущення. Мені цього всього не хочеться, намагаючись все ж залишатись художником з певною задачею про образність, але я все ж прагну до максимальної ясності. Фактична присутність смерті мені дуже про це.

Розкажи про роботу «The Scenography of a Great Epic Does Not End with a Wedding». Яка її ідея? Чому саме весілля стало центральним образом?

На початку 2025 року Velychko Gallery запросила мене, а також художниць Ксенію Білик, Ольгу Марусин, Тамару Турлюн та кураторку Олександру Погребняк на резиденцію. Ми провели разом вдосталь часу на віллі посеред Кіпру, окрім занурення в культуру острова за розмовами. Міфи і культура місцевості повнились гостинністю, ідеальними романтичними пейзажами, безкінечним святкуванням. В цьому був великий дисонанс до досвіду, що ми взяли з собою з України — про святкування, яких не сталося в мене, в нас кожної, про святкування, якому було незрозуміло, як і нащо знайти місце зараз.

Паралельно, у підготовці до роботи над театром, я перечитувала “Енеїду”, дещо Евріпіда: “Троянки”, “Фінікіянки”, “Благальниці”, “Іліаду” у перекладі Бориса Тена, і закінчила “Енеїдою” Котляревського. Тексти були абсолютно доречні до антуражу острова, територія якого зустрічалась мені на сторінках — до думок про роль жінки в героїчному епосі і про те, що стається з героями після війни. А потім неочікувано — “Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію” Майка Йогансена. Це разом — дещо про каламбур культур, запозичення, натхнення наблизитись до такої іронії та гумору у співставленні цих культур і, найголовніше, — загравання в сюжет задля “пейзажу”.

Тут я натякаю на післяслово Майка Йогансена в історії доктора Леонардо. Автор перекладає цитату із прологу та визнає, що весь роман був “книгою пейзажу”. Сам роман по собі є певним обманом: читач думає, що дізнається історію головних героїв, а в кінці автор констатує, що роман увесь час був лише описом природи.

Наступні місяці я багато думала про далекий і близький героїчний епос, далеку і близьку війну, про міфи, кінець героя й величне кохання — і про те, хто кому обставина, і де тут може бути місце життю та святу. І задля якого “пейзажу” я бачу свій сюжет. Я написала драму — героїчний епос про Дружину Лота, дочок Лота, залишену (окуповану) землю, про Юнону, Дідону та інших, і про пошук чоловіків у нескінченній війні. Текст і, зокрема, написання драми — давня частина моєї практики; до прикладу, у першому solo-show у Лондоні основою для експозиції стала саме моя драма.

Текст завершувався й одночасно не закінчувався весіллям. Хоча уважний читач міг би зрозуміти, що весь текст написаний лише, як жартує автор, задля сценографії весілля — ще в епіграфі.

Пізніше, для групової виставки у Лімасолі, працюючи з текстом, я створила сценографію весілля, яке так і не відбулося. Форма інсталяційного столу як звичного п-подібного весільного столу, увінчаного весільним караваєм. Металева, непридатна для використання конструкція, де центральна скульптура — розбита столовим сріблом, складеним, мов металеві лати, усередину — увінчана мертвою таксидермічною пташкою.

У весільного хліба є багато обрядів. Десь між своїм захопленням сервіруванням, етикетом і традиціями столу я знайшла традицію вбивати одну з парних пташок, що утворюють пари на все життя, та готувати з цієї дичини весільний пиріг.

Для мене це дуже жорстока алюзія до вічного очікування того свята, яке, можливо, вже ніколи не може статись, і про перспективу погляду з життя на війну, з війни на життя.

Ти згадувала, що в своїй практиці часто “обслуговуєш простір”. Чому ти обрала саме такий термін і що він означає для тебе?

Мені подобається, як багато включає в себе слово “простір” і наскільки контроверсійне формулювання “обслуговувати”. Це про більшу інтимність, близькість та контакт з чимось, і це ніби проблематизує і додає помітити необов’язковість деяких процесів, відмітити помічання того, що здавалось лінійним і очевидно очікуваним діянням, до суб’єктності простору.

Я курую artist-run space thesteinstudio, де не так давно клала асфальт власноруч, підфарбовувала стіни за черговою виставкою, піклувалась за клумбами поруч. Це відчувається більшим, ніж практика піклування або навіть кураторства. Я — жінка, яка піклується про дім, і усі процеси готування, сервірування, перебирання люстр, перетягувань дивану часто знаходять відображення в моїй практиці.

Я є співтворцем by text (платформи, що підтримує появу критичних текстів про сучасне мистецтво) і думаю, що навколо всіх цих ініціатив існує ком’юніті, яке я уявляю уявним простором теж, і з яким я точно знаходжусь у відносинах, в які інвестую і силою тіла, і зусиллям душі.

Мені подобаються в мистецтві site-specific підхід, непомітні жести, їх дещо інтер’єрність, тихість, проникнення, дифузність з місцевим контекстом.

Для тебе мистецтво — це спосіб ставити запитання, осмислювати, трансформувати чи, радше, спосіб комунікації? Як ти це бачиш?

Я думаю, мистецтво — це все.

Що зараз для тебе є пріоритетом у роботі — процес чи результат?

Стан.

Попри те, що ти передусім художниця, ти також заснувала artist-run space. Розкажи, яка була мотивація спочатку, і як змінився формат за останні роки?

thesteinstudio — це artist-run space, що був заснований мною до повномасштабного вторгнення, з фокусом на роботу з ком’юніті, освітні ініціативи, реалізацію моєї кураторської практики та популяризацію середнього колекціонування без сталої виставкової програми. Війна переуклала людей, місця, можливості, горесті та підсвітила необхідність у дещо іншому, більш інституційному підході задля виживання.

Які основні завдання ти ставиш перед цим простором зараз — і як вони пов’язані з актуальністю українського мистецтва?
Мені важливо перевинаходити задачу перед формуванням програми кожного нового року, але це кожного разу намагання вхопити, а що є актуальне українське мистецтво і про що саме зараз важливо говорити. Залишатись потрібними і бути за це відповідальним — це мені важливо.

Як ти обираєш художників та проєкти для показу? Які критерії та філософія стоять за цими виборами?
Складаю цільне думання, з яким хочу працювати наступний рік, і шукаю тих, хто у своїй чесності та цілісності може мені бути важливим співбесідником.

Яку роль, на твою думку, має мистецтво під час війни — просто бути, свідчити, змінювати чи щось інше?
Кожен раз намагаюсь знайти вдале виправдання і жодного разу не знайшла достатньо переконливе, щоб воно лишилось сталою довгою відповіддю на це питання. Маю якісь ситуативні переконання або щось для власної долі, але для усіх і надовго — не знаю. Багато романтики та стратегічного думання зникає, коли стикаєшся з простотою зла.

Що для тебе означає надія? Як вона проявляється у твоїх роботах сьогодні — і чи є вона “на часі”?
У мене є ціла серія перламутрових скульптур, створених навколо думання про форму та значення надії. Як навколо ураження тіла молюска формується перламутр для захисту. Засвідчу, що, незважаючи на усю наслідкову біль, спричинену марною надією, з нею краще, ніж без неї.

Як ти бачиш майбутнє українського мистецтва — в Україні та за її межами?

На жаль, бачу, що це все ще зона таких турбулентностей та припущень, що дуже прикро, бо мені хотілося б уявляти хоча б якісь опори для можливого майбутнього. А поки вони всі утворені скоріше з моєї віри в Бога, ніж з планів, стратегій чи опор.

Якби ти могла дати одну пораду молодій художниці чи художнику в Україні сьогодні — що б ти сказала?

Не припиняйте бути.