Наталія Серебрякова/Tie2.lt
Документальний фільм «Куба і Аляска» режисера Єгора Трояновського — чергова потужна стрічка з України, яка показує повсякдення війни на передовій. У центрі — бойові медики Юлія та Олександра, яких побратими називають Куба й Аляска. Завдяки боді-камерам глядач опиняється поруч із ними — у найнебезпечніших моментах, серед вибухів, криків і пилу. Але крізь жах війни проступає і щось глибше: чорний гумор, що рятує психіку, і неймовірна товариськість, яка тримає на плаву. У стрічці — не лише реалії бою, а й особисті дзвінки, повідомлення, внутрішні жарти, що роблять війну болісно інтимною.
У певний момент війна буквально розділяє героїнь: Аляска отримує важке поранення, і фільм ніби роздвоюється — далі ми спостерігаємо за складним періодом її реабілітації, паралельно занурюючись у життя Куби. Її будні — між фронтом і тим життям, яке могло б бути: Куба мріє про кар’єру у світі моди, але щоразу повертається до порятунку поранених. Війна втручається навіть у її найсвітліші плани — і водночас відкриває нові можливості, породжені самою боротьбою. Це історія не лише про втрати й силу, а й про те, як важко залишатися собою, коли довкола — щоденний крах звичного світу.
Наталія Серебрякова поговорила з режисером про створення фільму:
Вітаю вас із прем’єрою у Шефілді та гарною фестивальною історією! Також бачила, що ваш фільм був у Брюсселі. Як виникла ідея цього фільму, як ви познайомилися з Кубою та Аляскою?
Я працював журналістом для PBS — це американський суспільний мовник. Ми робили багато репортажів, подорожували Україною. І, чесно кажучи, я не планував знову знімати воєнне документальне кіно. Впродовж п’яти років — з 2015 по 2020 рік, я працював над фільмом “Бєс”. Це була історія про солдата-добровольця Олексія Кудрявцева, який на Донбасі потрапив у полон до бойовиків, та його батька, який відчайдушно намагався знайти свого сина.
Мені здавалося, що повномасштабне вторгнення — це ніби продовження цієї історії, і мене не дуже приваблювала ідея знімати щось про війну.
Але потім я дізнався про історію Куби та Алясска – двох дівчат парамадекинь, які рятують життя на передовій, і спробував трохи її розписати — щоб було цікаво не лише мені. Тоді ми вирішили: а чому б не спробувати зняти про них фільм?
Що саме вас найбільше вразило в героїнях? Чому ви вирішили зосередитися саме на них?
Мені сподобалася їхня природність — Куба та Аляска поводилися перед камерою так само, як і в житті. У цьому сенсі мені не потрібно було докладати якихось надзусиль. Достатньо було просто бути поруч, бути з ними й спостерігати, дізнаватися більше про їхні мрії, будні на фронті та й просто життя. Насправді, зйомки фільму вже давно завершилися, а їхні життя такі ж яскраві — десь весело, десь сумно. Головне, що вони живі й цілі.
Як вам вдалося зберегти баланс між трагізмом війни та життєствердним світоглядом героїнь? Чи не боялися, що легкість може применшити серйозність ситуації?
Скоріше, саме життя підказувало, куди рухатися далі. Я звертав увагу на те, що мені справді цікаво. І мені здається, що життя будь-якої людини контрастне та абсолютно непередбачуване — безтурботне веселе життя йде пліч-о-пліч з трагічними моментами, несподіваними болісними втратами. Особливо гостро ми відчуваємо це зараз, під час довготривалої виснажливої війни. Це неминуче відобразилося й на структурі фільму. Коли ми тільки почали знімати стрічку, навіть уявити собі не могли, що Аляска дістане тяжке поранення внаслідок атаки російського дрону; що Куба втратить на війні дуже близьку людину…
А пам’ятаєте вашу першу зустріч із Кубою та Аляскою?
Моє особисте знайомство з дівчатами почалося через Жіночий ветеранський рух, де обидві є активними учасницями. Ще навесні 2022 року наші колеги знімали сюжет про жінок, які робили в Києві коктейлі Молотова, займалися волонтерством. Пізніше я дізнався, що Куба та її подруга стали бойовими медикинями на фронті. І десь наприкінці літа — на початку вересня — ми почали пробувати знімати фільм, тоді я з ними й познайомився, у 2022 році.
У фільмі використано різні медіа — наприклад, кружечки з Telegram, здається, та відео з Instagram. Якщо я не помиляюся, можете розповісти про ці формати? Що саме вас у них привабило?
Це не зовсім про те, що “привабило”. Соціальні мережі — важлива частина нашого сьогодення, зокрема можливість підтримувати зв’язок із тими, хто далеко. Ми всі спілкуємося в месенджерах, надсилаємо кружечки, ділимося відео про свої емоції. Тут для мене було своєрідним випробуванням — побудувати довірливі стосунки з Кубою та Аляскою, щоб вони були готові ділитися особистим, адже не всі на таке погоджуються.
Наприклад, Аляска навіть зараз трохи соромиться, що глядачі так близько побачили її приватне життя. Це непросто. Але вона погодилася — заради фільму та результату.
Тому я вважаю, що це не стільки моя заслуга чи пошук якоїсь “форми”, скільки частина життя наших героїнь, сміливість показати його без цензури, без прикрас.
Аляска отримала тяжке поранення. Вона зараз уже добре ходить?
Так, ходить, але видно, що їй часто боляче. Це складне поранення — не просто фізична рана, а травма, яка залишається з людиною назавжди. Після пережитої атаки дрону, Аляска пройшла через надскладний процес реабілітації – як фізичної, так і ментальної. По суті, їй довелося заново вчитися ходити й долати сильний біль. Аляска також працювала з психотерапевтом, ділилася цим із близькими друзями.
Сподіваюся, поруч із нею й надалі будуть люди, які будуть підтримувати її на цьому складному шляху.
А як це поранення вплинуло на ваші знімальні плани? Ви ж починали з двома героїнями, але їхні шляхи розійшлися.
Насправді, це доволі сильно вплинуло на емоційну картину у фільмі. Ми тільки почали зближуватися, створювати щось разом — і раптово це сталося. Я навіть думав, що фільму не буде. Мені досі бракує тих приємних моментів між Кубою й Аляскою, які могли б бути у стрічці, але не склалося.
Із властивим їм чорним гумором, дівчата жартували, що не планують дожити до фіналу зйомок чи прем’єри. Тому й ставились до всього з певною легкістю, дозволяли те, що зазвичай не дозволяють. І добре, що вони живі. Це головне.
А це захоплення Куби модою, дизайном одягу — воно в неї звідки? Вона почала цим займатися вже на війні?
Можна сказати, що так. Куба служить ще з 2014 року, воювала до 2019-го. І весь цей час вона розмірковувала, чим буде займатися далі.
У 2019 році в неї вже були покази на Ukrainian Fashion Week, вона організувала виробництво, де хотіла творити та втілювати в реальність свої дизайнерські плани. Але після початку повномасштабного вторгнення все зупинилось. Те, що ми бачимо у фільмі, — це лише невеликий фрагмент її мрії. Можна сказати, майже неймовірний для людини, яка служить у війську під час війни. Але він таки став реальністю — і мені здається, це дуже важливий момент у житті Куби та її кар’єрі як дизайнерки.
Ви казали, що Алясці було не зовсім комфортно через таку близькість камери до її приватного життя. Як ви будували довіру з ними обома? Чи вони вам одразу довіряли?
Мені здається, для будь-якої співпраці потрібно будувати довіру. Інакше нічого не вийде. В нашому випадку, це відбувалося поступово. Куба й Аляска звикали до нас, ми — до них. І я радий, що ми дійшли до тієї точки, коли стало зрозуміло: з цього може вийти хороше кіно.
Яку роль у створенні фільму відіграв монтаж? Ви працювали з монтажеркою від самого початку чи передали матеріал уже після зйомок?
Ми почали монтувати ще під час зйомок. Жоель Алексіс, режисерці монтажу, потрібен був час для опрацювання матеріалу — їй переклали всі записи, і вона з цим чудово впоралась. Часто доводилося переглядати години темного відео з GoPro, бо камера падала або щось йшло не так. Але вона вміла почути й побачити важливі українські слова крізь темряву — і з цих слів будувала сцени, діалоги, відчуття героїв.
Мені здається, саме завдяки Жоель Алексіс фільм вийшов таким, яким його зараз бачать глядачі.
І ще хотіла спитати про етичність зйомок поранень, з якими стикаються героїні. Як ви визначали межу — що можна показувати, а що ні? Як вирішували, які поранення доречно включати до фільму?
Я не експерт у цьому питанні, хоч і багато чого бачив — і на відео, і в реальному житті. Якщо чесно, у мене немає чіткої межі, що можна показувати, а що ні. Війна — це завжди боляче. Чи має глядачу бути неприємно? Не знаю. Мені здається, це його вибір — дивитися, якщо йому цікаво, або встати й піти, якщо його це ображає чи викликає дискомфорт.
А коли сталося поранення Аляски — цей момент, коли вона буквально зайшла в будинок і її підірвало — чи не здалося вам, що це, з режисерської точки зору, була певна вдача? Адже ми бачимо драму в реальному часі, в реальному відео.
Мені здається, що називати це вдачею — неправильно. Для неї це трагедія. Це поранення фактично позбавило її можливості виконувати ту роботу на фронті, яку вона любила. Вона більше не може брати участь в евакуаціях поранених.
Я був би щасливий, якби цього не сталося. Тому — ні, я не сприймаю це як режисерську удачу. Абсолютно з цим не погоджуюсь.
А як ви обирали саундтрек до фільму? Це ваші улюблені пісні чи пісні, які люблять героїні?
Я слухав музику, яку люблять Куба й Аляска — ми це обговорювали разом із Жоель Алексіс, коли працювали над монтажем фільму у Бельгії. Вона доповнила список українськими треками, які їй сподобались найбільше. Але коли ми зрозуміли, що лише українських пісень буде недостатньо, то звернулись до фламандського композитора Фредеріка Ван дер Мортеля, який створив, на мою думку, дуже точну й сильну музику спеціально для фільму.
У вас була можливість співпрацювати з іноземною монтажеркою та композитором, це завдяки тому, що фільм був копродукційним проєктом?
Так, фільм став частиною колекції Generation Ukraine від ARTE у 2022 році. Вони обрали 12 проєктів, які вирішили підтримати. Це була безпрецедентна подія, адже до цього таке робили лише один раз — у рамках програми Generation Africa. Мета була — підтримати саме українських продюсерів та кінематографістів. Раніше все працювало за класичною схемою: спочатку проєкт підтримувало Держкіно, українські гроші покривали половину витрат, а далі можна було шукати копродюсера за кордоном.
Зазвичай іноземні партнери фінансували монтаж, кольорокорекцію, музику чи інші фінальні етапи. Але після 2022 року в Україні фактично зникло державне фінансування кіно — і ARTE взяло на себе фінансування з самого початку. Це була велика частина бюджету, але не вся. Ми також шукали інші джерела: отримали підтримку від IDFA Bertha Fund, RTB, IMS, Eurimages, від Чеського телебачення та інших партнерів. Навіть публічний мовник Суспільне долучився — він є одним із ко-продюсерів проєкту й допоміг фільму стати таким, яким ви його бачите.
І наостанок — трохи про ваш попередній досвід. Ви згадували фільм про АТО — здається, ви висловилися про нього не зовсім позитивно. Це була втома чи розчарування?
Розчарування у фільмі? Ні. Навпаки — на мене дуже сильно вплинули події 2014 року. І фільм Бєс, який я знімав з 2015 по 2020 рік, я вважаю вдалим. Він набагато сумніший за “Кубу та Аляску”, дуже трагічний. Попри великий інтерес до теми на Заході — мені здавалося, що я вже сказав своє.
Повномасштабне вторгнення сприйняв як продовження того самого конфлікту — так, воно масштабніше, жорсткіше, але суть та сама. Я не шукав спеціально ще одну воєнну історію. Війна змінила реальність мільйонів українців, і зустрівши Куба та Аляску, я зрозумів, що мені є що розповісти.
Вся ваша режисерська й операторська кар’єра пов’язана з темою війни? Чи займалися ви чимось іншим до того?
Я б не сказав, що все пов’язано лише з війною. До цього я знімав багато музичних кліпів, зокрема для Антіна Мухарського та його проєкту “Орест Лютий”, який, по суті, часто випереджав події, був певним передвісником майбутнього. Думаю, нам вдалося створити справді хороші роботи. Не можна сказати, що все прямо стосувалося війни, але війна дуже сильно вплинула на наше майбутнє — і на мене також.
А що саме ви хочете донести іноземному глядачеві цим фільмом? Яке ваше головне послання — особисте й суспільне?
Мені здається, кінематограф сам по собі не вирішує глобальних проблем. Я просто буду щасливий, якщо наш фільм когось надихне. Хоча б просто — мріяти. Усвідомити, що свобода, незалежність, мовна безпека — це не щось, що дається просто так. Це цінності, які потребують усвідомлення й відповідального ставлення.
А були моменти, які хотілося б змінити під час зйомок? Можливо, щось планували зробити інакше?
Як і багато українців у 2023 році, я мав надії, спираючись на успіхи армії, на контр наступальні дії. Сподівався на звільнення ще більшої кількості міст і сіл. Куба, наприклад, казала: “Я завжди в обороні, а от ті емоції, коли тебе зустрічають у звільненому місті, я ніколи не переживала”. На жаль, цим планам не судилося здійснитися. Навпаки — майже всі локації, які ми бачимо у фільмі, — або вже захоплені росією (як частини Харківської області: Кругляківка, Загризове, Лозовата), або повністю зруйновані, як-от Костянтинівка, яка фактично опинилась на лінії фронту.
А ви дивитесь інші сучасні українські фільми?
Так, по можливості дивлюсь.
Чим, на вашу думку, ваш документальний фільм відрізняється від інших документалок, що вийшли цьогоріч?
Чесно? Я не порівнюю. Є хороші фільми — і я сподіваюся, їх буде ще більше. А що кому ближче — це вже вирішуватиме глядач.
У центрі вашого фільму — дві героїні. А загалом зараз українське документальне кіно тяжіє до безсюжетних, спостережливих форм: без героїв, без діалогів. Ваш фільм — дуже наративний. Це ваша свідома авторська позиція?
Можливо, так. Подивіться мій попередній фільм Бєс — там багато відповідей на це питання. Там теж історія про двох людей — батька й сина. Мені близька ця тема.
Я звертаю увагу на людські історії — на те, що торкається мене особисто. Але водночас із радістю дивлюсь інші фільми, у яких інакший погляд. Було б дивно, якби всі знімали однаково.
Ваш фільм справді вирізняється. Він — це певна конструкція реальності. Як ця побудована реальність відрізняється від того “сирого” погляду на війну, який ви бачите безпосередньо на фронті? Бо, як я знаю, ви служите у ЗСУ…
У кожного — свій погляд. Кожен бачить щось своє. Фільм, який у нас вийшов, — це результат роботи дуже багатьох людей: операторів, учасників зйомок, усіх, хто допомагав. Це колективна праця. До того ж ми не ставили собі за мету показати бойові дії чи “впіймати” найефектніший кадр. У фокусі була дружба двох людей, їхня близькість. Саме це для нас було важливим.
Фільм виглядає майже як лист подяки вашим героїням. Ви особисто відчували відповідальність за те, як вони будуть представлені на екрані?
Відповідальність, звісно, завжди є. Але після того, як вони подивилися фільм, у мене з’явилося відчуття, що все гаразд. Аляска, щоправда, жартома сказала, що фільм не такий крутий, як “Залягти на дно в Брюгге”, наприклад. Але якихось претензій у них не було. Мені здається, я виконав свою роботу й нікому з них не нашкодив.
Я бачила, що на прем’єрі вони фотографувалися з Залужним, а ви — трохи в тіні. Ви публічно не дуже з’являєтесь у таких моментах?
Вони фотографувалися із Валерієм Залужним у Лондоні, а мене просто фізично там не було. Це було в посольстві України у Великій Британії, не на самій прем’єрі фільму.
І останнє запитання – стосовно фіналу. Аляска, здається, цитує рядки з пісні Жадана, якщо не помиляюсь. Я так розумію, що ці кадри були зняті ще на початку зйомок, до її поранення. Чому ви вирішили завершити фільм саме так — філософською розмовою про смерть?
Насправді ці кадри зняті вже після поранення, не на початку. Життя — набагато складніше за фільм.
Фільм — це спрощена версія їхньої долі. Після поранення Аляска ще поверталася до служби, потім підірвала здоров’я вдруге, перенесла ще одну операцію. Але немає сенсу це все знімати й пояснювати — це не той фільм. Зараз вони вже не служать разом, кожна займається своїми справами. І це теж частина їхнього шляху. Я просто спостерігав — і зафіксував те, що стосувалося саме їхньої міцної дружби.