Світлана Кострикіна/Tie2:

У березні 2023 року на широкий екран вийде українська драма “Памфір” режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Це історія доброчесного сім’янина з заходу України, який повертається додому після тривалої відсутності, і розуміє, що для того, щоб врятувати долю сина, йому самому доведеться знову звернути на неспокійний шлях.  

Світова прем’єра фільму “Памфір” відбулася влітку 2022 року на Каннському кінофестивалі. Також стрічка отримала нагороду “The Palić Tower” за найкращу режисуру від міжнародного журі та “Спеціальну відмінність” від FIPRESCI на кінофестивалі “Palić European Film Festival” у Сербії. 

Події фільму розгортаються на тлі мальовничих пейзажів Буковини напередодні традиційного карнавалу Маланки – містичного свята, в якому переплітаються християнські та язичницькі традиції. Маски для героїв стрічки робила київська майстриня Олександра Слодзік. Вона розповіла Tie2 про роботу над “Памфіром” , а також про власну професію, яка зараз стрімко розвивається, адаптуючись під світове кіновиробництво і змінюючи навіть назву.  

То як правильно називаться твоя професія?

Взагалі, моя професія називається «бутафор». Проте я не дуже люблю називати себе бутафором. Мені особисто від цієї назви віє чимсь таким… навмисно театралізованим, а ще радянським, і, якщо можна так сказати, бідним. Коли у тебе є доступ лише до пап’є-маше, вати, саморобного клейстеру, якихось підручних матеріалів. Західні колеги називають себе проп мейкерами. І я вже давно помічаю, що й у нас у титрах переходять до такого варіанту. Принаймні, мене жодного разу не вказували саме як бутафора. Проп мейкер, художниця, дизайнерка аксесуарів тощо. Залежить від того, який це проєкт, до чого дотичний: до кіно, до якоїсь б’юті зйомки чи це щось мистецьке.

Власне, саме тому вміння проп мейкерів досить універсальні. Все спирається у можливості та інтереси кожного конкретного майстра. Мене от цікавлять чудернацькі головні убори, маски, елементи костюму. Можу виконувати імітацію металевих обладунків, зброї, робити якийсь реквізит для кадру. Можу зробити як і старовинний відьомський гримуар, так і сценічний костюм для дреґ-королеви.

Яким був твій власний шлях, як ти опинилась у професії?

Я змалечку любила щось вигадувати, малювати та майструвати. А ще – розповідати історії. Але до бутафорії йшла дуже довго. Почнемо з того, що я просто не знала про існування такого напрямку. Я навчалася у мистецькому ВНЗ, на кінофакультеті. Як і хотіла – розповідала історії, буквально. І нам, сценаристам, для чогось читали курс лекцій «художник у кіно». Виявилося, що історії можна розповідати не тільки словами. Ця думка мене захопила. Однак я розуміла, що сценографія, декорації у кіно – це трохи не мої масштаби. Та й академічної художньої освіти в мене немає. Більше хотілося зосередитися на людині, на персонажі. Приблизно тоді подруга покликала мене працювати костюмером. Це був мій перший практичний досвід на знімальному майданчику і моя перша професійна любов. Одяг теж розповідає історії. Правильно підібраний костюм без слів розкаже глядачам про характер персонажа, його звички, емоційний стан, місце у житті тощо. А якщо доповнити це гримом… Звісно, я вирішила, що мені потрібно навчитися й цьому. Мейкап, спецефекти та пластичний грим стали наступною сходинкою. Мені здавалося, що ось воно – я знайшла, чим хочу займатися. Але змінилися особисті обставини і я покинула роботу на знімальному майданчику. Хто працював у сфері кіновиробництва – знає, які там шалені графіки. Я випала з кіно на декілька років. А коли вирішила повернутися до творчості, то почала думати: що ще я можу робити? Що можна робити без необхідності відпрацьовувати зміни по 12 годин? В ідеалі – взагалі вдома. Бо мені завжди подобалася ідея якоїсь домашньої майстерні.

Я починала свій шлях ще в доінстаграмні та доютубні часи. Але за період вимушеної паузи все змінилося. З’явилося безліч блогерів, які створювали складні образи з елементами гриму. Часто вони доповнювали їх якимись цікавими аксесуарами. І я помітила, що все частіше звертаю увагу саме на них. Як вони зроблені? Що це за матеріал? Роги, корони, шоломи. Ого, шоломи! Кувати металеві обладунки на кухні я точно не планувала. Та завдяки інтернету дізналася, що метал можна зімітувати. Так само, як і шкіру, дерево, камінь чи будь-який інший матеріал. Залишилося зрозуміти, як це робиться. Суто технічно. Наші знання залежать від сфери наших інтересів. І виявилося, що я сама собі ускладнила шлях до знань тим, що не цікавилася таким явищем, як косплей – а це перше і найочевидніше, що спало би на думку мені теперішній. Я шукала інформацію не завжди там, де треба. З іншого боку, мене ніщо не обмежувало і я навчилася знаходити корисні для себе речі просто в тому, що оточує нас щодня. Наприклад, дуже помічним стало звичайне спостереження за тематично оформленими вітринами крамниць, торгових центрів, якихось рекламних куточків. Допомогла також активна стадія ремонту вдома – ви здивуєтеся, скільки всього цікавого можна знайти в будівельних крамницях.

Які найцікавіші речі тобі доводилось робити?

Якось у мене замовили виготовлення «кам’яних брил» розміром у людський зріст. Згідно з задумом, з цих брил мали вилазити люди. Але поки я продумувала технологію (непросто виготовити такі великі штуки в мансардній домашній майстерні) та працювала над прототипом – замовник передумав.

Мене приваблює різноманітна готична естетика, і якось я робила старовинний «кам’яний» надгробок.

Золотий образ у стилі бароко вважаю цікавим проєктом. За 16 днів я зробила корону та корсет з металевої сітки, а це десятки виліплених вручну чи відлитих із форм дрібних елементів. Після цього я прийшла до висновку, що можу працювати в стресових умовах і в стислі строки. Можу, але не хочу (сміється).

Дуже захопливою була робота над фільмом «Памфір», для якого я виготовляла маски маланкувальників.

фото: Олександра Слодзік

До речі, розкажи про співпрацю із “Памфіром”. Як ти опинилася на проєкті?

Опинилася я там завдяки фейсбуку. Мене відмітили під публікацією, у якій шукали майстра для виготовлення маски з пап’є-маше. Я зробила маску ведмедя, віддала його замовниці, розібрала форму і відмітила для себе цей проєкт як закритий. Бо не знала, для чого той ведмідь взагалі потрібний – була впевнена, що це чергове індивідуальне замовлення. Але виявилося, що перший ведмідь був чимось типу тестового завдання. Можете уявити собі мій стан, коли через якийсь час у мене попросили ще штук 15 аналогічних масок. Довелося починати все наново, знову ліпити таку ж скульптуру. Власне, якраз комунікація була складною частиною цієї роботи. Річ у тім, що я працювала вдома, а режисер (Дмитро Сухолиткий-Собчук) із групою активно займалися підготовкою і часто перебували за межами Києва. Вони «обживали» майбутні локації і під «обживанням» я маю на увазі не просто якесь умовне будівництво декорацій. Приміром, Соломія Кирилова, виконавиця ролі дружини Памфіра, дійсно якийсь час працювала на конвеєрі фанерного заводу. Пастор готував проповіді, лісник спостерігав за тим, як все влаштовано в лісництві. Я трохи пам’ятаю Дмитра ще з університету і такий підхід цілком відповідав моєму уявленню про нього як про режисера. Тому я знала, що до масок Дмитро буде не менш вимогливим. Часом у мене плавився мозок. Уявіть, що всі задачі ви отримуєте у месенджері. Вам надсилають референс того-самого-відтінку-кольору. Ви маєте змішати фарби, підібрати потрібний відтінок, пофарбувати та сфотографувати результат так, щоб адекватно його передати. Світло, обмежені можливості камери, різна передача кольорів на екранах. У мене досі зберігаються колажі з приклеєними до фотографій масок зображеннями болгарського перцю, помідорів чи якихось інших червоних штук.

Тобто весь цей час ви працювали дистанційно?

Одна «жива» зустріч з режисером все ж відбулася. Завжди краще особисто обговорити якісь технічні моменти, пов’язані зі сценарієм, звірити все, що ти собі відмітила під час роботи з текстом. Зокрема ми тоді міркували про те, як максимально правдиво показати створення масок у кадрі. Річ у тім, що за сюжетом їх разом із друзями виготовляє син Памфіра, Назар. А це звичайний підліток, який живе у селі і не має доступу до якихось спеціальних матеріалів. Якщо я у якості основи використовувала пластиковий манекен голови, то у Назара такої розкоші бути не могло. Потрібно було щось доступне, очевидне за формою, але нетипово використане. У сценарії дід Назара згадував про Леніна і мені сяйнула думка, що погруддя вождя для цього підійшло би ідеально. Вийшло досить іронічно (сміється).

Ще одна цікава історія стосується маски Звіра. Завершений образ Звіра був рогатий. Я пропонувала роги зробити, але режисер хотів бачити справжні. Однак натуральні роги досить важкі. Маски ж навпаки – дуже легенькі. Я боялася, що роги їх просто переважать. На додачу треба було виготовити три стадії однієї і тієї ж маски – щоби відтворити в кадрі етапи її створення. Тобто роги мали бути не одні та максимально схожі. Ну або зйомні, що звучало ще складніше. Поки я ламала голову над тим, як це здійснити, Марія Квітка – художниця з костюмів, моя головна посередниця та підтримка на всьому шляху роботи – притарабанила важезний мішок з рогами, які прислали звідкись із Карпат. І віддала зі словами: не хвилюйся, ми всіх черв’яків повиймали. Я тоді ще працювала прямо вдома, на обідньому столі крихітної кухні. І коли я дістала ті роги – «ароматні», свіжозрізані, не висушені, з частинкою черепної кістки – то зрозуміла, що просто візьму і зроблю таку імітацію, щоби про ідею з натуральними рогами забули.

Чи ти вже бачила фільм? Які враження?

Так, я вже бачила фільм, коли його показували в програмі «Київського тижня критики». І сходжу ще, коли він вийде у широкий прокат (прем’єра у Києві відбудеться 23 березня – прим. ред.). Скажу щиро – кіно пречудове. Оце прагнення режисера до відтворення тамтешньої реальності, до занурення акторів у життя прикордонного села не минуло даремно. Всі персонажі фільму розмовляють на притаманному для регіону діалекті і мені дуже шкода, що іноземні глядачі не зможуть цього відчути. Те, що відбувається на екрані – відчувається як щось дуже справжнє. І тому торкається душі. Окремо захоплююся грою дітей та підлітків, які, до речі, не є професійними акторами – їх набрали просто з місцевих мешканців, спеціально провели акторський табір. Фільм дуже естетично привабливий  – частково завдяки красі навколишньої природи, але і робота знімальної групи над візуальною складовою теж дуже відчувається. Словом, усе там на місці, усе викликає захват. Обов’язково подивіться, якщо трапиться така нагода.

Над якими проєктами працюєш зараз?

Зараз я працюю, як-то кажуть, «в стіл». Просто втілюю свої старі задуми, які відкладала через роботу. Займаю руки та голову, чіпляюся за ілюзію нормального життя, в якому є місце для творчості.

Як вплинуло особисто на тебе і твою роботу повномасштабне російське вторгнення 24 лютого?

Вплинуло руйнівним чином. Як і на кожного українця. До вторгнення у мене було справді чудове життя. Я облаштувала свою майстерню, щойно закінчила роботу над «Памфіром» та кількома приватними замовленнями. Мала купу ідей та планів. Зокрема, мені дуже хотілося знову закріпитися у кіновиробництві. Для цього я мусила багато й старанно працювати, щоб моє ім’я залишалося на слуху. Бо, на жаль, у нашій сфері дуже легко опинитися у забутті. Після вторгнення життя ніби стало на паузу. Нові проєкти якщо і запускаються, то у мізерній кількості і це, як правило, щось документальне чи соціально важливе. Більшість моїх колег по кіно, а це різні департаменти кіновиробництва, сидять без роботи або працюють в інших сферах. Маю друга, який з крісла другого режисера пересів на сідло велосипеду служби доставки – бо рахунки самі себе не сплатять. Маю подруг, які змогли влаштуватися за спеціальністю, але закордоном.

Приватних замовників теж поменшало. Більшість із них зверталася до мене саме по якісь сценічні образи/аксесуари. Але куди їх тепер надягати? Наразі останнє питання, яке може турбувати українця – це у чому поїхати на якийсь умовний Burning Man?
Ще одна важлива річ, яка також вплинула на мою роботу – купівельна спроможність клієнтів. Адже через розв’язану росією війну дохід зменшився не тільки у кіношників. Звісно що в ситуації, коли треба вибрати – купити собі прикольні крила феї для одноразової фотосесії чи задонатити на допомогу армії – вибір очевидний.

Ну і наостанок треба згадати відключення електроенергії. Тяжко працювати в темряві при світлі ліхтарів, деякі інструменти теж працюють від мережі.

Проте я сприймаю все це як тимчасові незручності. Зараз найголовніше – це перемогти ворога. Ну і дожити до цього теж хочеться ☺. Бо з такими сусідами та їхніми смердючими ракетами всяке може трапитися.

Ким із відомих колег надихаєшся? На чиї роботи радиш звернути увагу?

Надихайтеся кінематографом. Прямо конкретні імена виділити непросто, мало хто цікавиться тими людьми, що стоять за художником-постановником. Хоча я часто вичитую у титрах, хто працював у художньому департаменті, а потім як справжня маніячка розшукую цих людей у соцмережах. Спойлер – майже завжди їхні сторінки зовсім не інформативні. Але дивитися кіно все одно корисно. Особисто мені, приміром, дуже подобається естетика фільмів Гільєрмо дель Торо. Адже він і сам великий фантазер і прекрасний художник.

Якщо хочеться більше дізнатися про матеріали, техніки – варто звернути увагу на косплеєрів. Дехто з них радо ділиться не тільки фотографіями робіт, а й корисними знаннями. Наприклад, @kamuicosplay.
Якщо вабить щось казкове, жіночне, готичне – зазирніть до @patine_noire.
Я особисто дуже люблю @candymakeupartist – вона виготовляє фантастичні корсети та аксесуари. І у неї є авторський стиль, коли дивишся на роботу і впізнаєш руку майстра.
Надихайтеся пінтерестом, там прямо купа всього.
Ну і не можу не згадати студію Лесі Патоки. Тому що це хедлайнери мого серця – бо не тільки талановиті, а й свої. Всі вже, мабуть, бачили крила та німб української учасниці конкурсу Міс Всесвіт?

Із ким би мріяла попрацювати? І взагалі – проєкт твоєї мрії: який він?

Та от якраз з пані Лесею попрацювати і мрію. Чесно кажучи, зараз проєкт моєї мрії – це просто хоч якийсь проєкт(сміється).

Я ніколи не відмовлюся від роботи над вартісним з художньої точки зору фільмом. Разом із тим хочу також продовжити розробляти індивідуальних персонажів.

Що могла б порадити українцям і українкам, які мріють займатись такою ж справою? Курси, вищу освіту, самоосвіту?

В Україні вищої освіти за таким напрямком немає. Курси якраз незадовго до повномасштабної війни з’явилися –  Mystix make-up space. У цій школі навчає бутафорії відома серед косплеєрів майстриня @catpowerrr.

Особисто я здобувала знання самостійно, методом «подивися туторіал і викинь все у смітник», а також пробувала якось онлайн-курси, але це той факт біографії, яким я зараз не пишаюся. Хоча це відбулося задовго до вторгнення росії, зараз мені неприємно та соромно згадувати про навчання у росіян. Так, тоді не було альтернативи. Єдине, що гуглилось – це приватні уроки якогось майстра з боді-арту, але та бутафорія не виглядала професійною навіть на той час. Але зараз альтернатива є. Плюс можна знайти дуже багато практичних відеоматеріалів. Я теж радо ділюся всім, що знаю.

Які перспективи, як на твою думку, для твоїх колег в Україні і світі? 

До вторгнення українське кіно перебувало на етапі стрімкого розвитку. І після перемоги ми обов’язково все наздоженемо. З поверненням до мирного життя відновиться також розважальна сфера, а вона теж годує проп мейкерів. Окрім того, завжди можна працювати на закордонну авдиторію, особливо якщо встиг відкрити крамничку на Etsy (зараз для українців ця опція недоступна). Але й інші платформи теж підійдуть.

Але все ж варто усвідомлювати, що це дуже нішева професія. Попит на послуги проп мейкерів є, але навряд чи це колись стане чимось схожим на ІТ.

За що ти любиш своє заняття?

Я можу створювати героїв та всесвіти, у яких вони живуть. Хіба ж це можна не любити? Ще мені подобається, що це різнопланова професія. Сьогодні роблю штучні морозивка для вітрини кафе, завтра – меч для учасника Comic Con або корону для кліпу якоїсь співачки. Саме заняття напрочуд медитативне, я отримую задоволення не тільки від результату, а й від процесу. Особливо коли працюю в компанії своїх паяльничків, граверів, клейових пістолетів.