Tie2/Світлана Кострикіна
За майже рік повномасштабного російського вторгнення Український центр у Вільнюсі став другим домом для вимушених переселенців. Жінки і діти вивчають тут мови, відвідують творчі курси, дізнаються нову та зцілюються від важких психологічних травм під час терапевтичної роботи. Про діяльність центру із середини нам розповів його керівник – колишній посол Литви в Україні Алгірдас Кумжа.
Алгірдас Кумжа – посол Литви в Україні, підписант акту про незалежність Литви,, письменник. Нагороджений двома орденами України «За заслуги», двома медалями «За заслуги перед дипломатичною службою Литви», почесним знаком «Зірка литовської дипломатії». Написав книги: «Гімалаї. Щоденник однієї експедиції», «Куксандо. Дорожня книга», «Помаранчевий роман» та «Раса. Під крилом ангела».
Пане Алгірдасе, скажіть, як ви стали керівником Українського центру?
До лютого минулого року моє життя також було іншим – я був вільною людиною, але дуже зайнятою. Я був послом Литви в Україні чотири роки, з 2006 по 2009-й, у романтичні часи. Я не кар’єрний дипломат, тож закінчивши свою каденцію, знову став вільною людиною. У мене багато хобі: і альпінізм – щороку їжджу до Гімалаїв, також буваю у Південній Кореї, бо займаюсь корейською йогою – я майстер, роблю семінари для людей про дихання, вправи, їхню користь для здоров’я, у мене багато студентів. Я навіть почав вчити корейську мову. І тут – лютий. Життя змінилося. До Литви почали приїжджати українські біженці. Усім треба було допомогти.
І одного дня мене запрошують до Офісу Президента і кажуть: є така ініціатива першої леді України Олени Зеленської і першої леді Литви Діани Науседєне – створити Український центр, де б займались діти і дорослі. Щоб було багато подій для дітей – і мистецтво, і спорт, і музика, все, що цікаво малечі. А для жінок – психологічна допомога, вивчення англійської і литовської мов та інші курси. Тобто потрібен такий вільний інформаційно-культурний простір для українців. Мені говорять: ти був послом, знаєш країну, менталітет, говориш українською – тому зможеш зробити це швидко, бо часу на проби й помилки нема. Я був емоційно налаштований на українську хвилю, тому погодився.
Чи важко було запускати настільки масштабний проект?
Ми починали, можна сказати, з нуля, бо ми не маємо державного бюджету. Центр функціонує за рахунок спонсорської підтримки і людей, які працюють на волонтерських засадах. Спершу були тільки наш ентузіазм і співчуття до людей у біді – але вже за два місяці ми мали потужний центр. Щомісяця ми проводимо близько 150 різних заходів, на які приходить близько двох тисяч людей. Тож за півроку нас відвідало 12 тисяч українців.
Спочатку наші спонсори дивились насторожено. Але коли побачили, скільки всього у нас відбувається: і майстер-клас зі стародавнього мистецтва козацької боротьби, для якого до нас приїжджала справжня козачка – тренер із Запоріжжя, і арт-терапія, і виступи мистецьких колективів, які створюють самі українці – зокрема у нас дуже серйозний, майже професійний жіночий хор, вони почали допомагати нам більш охоче. Компанії з Литви, США, Великобританії, навіть з Перу, прості громадяни – іноді нам приходить переказ у 50 євро, а іноді у кілька тисяч. Розраховуючи на ці гроші ми можемо робити вже більш серйозну роботу.
Наприклад, є акція, також ініційована нашими першими леді, “Книжки без кордонів”. Ми вже привезли одну партію дитячих книжок, майже тисячу примірників, і подарували дітям під час дуже урочистого заходу. Зараз готуємо нову партію, нам допомагає Інститут української книги і його директорка Олександра Коваль, думаю, до кінця лютого вона буде в Литві.
Які проекти плануються в Українському центрі зараз?
Ми збільшили кількість заходів із надання психологічної допомоги – наприклад, цього тижня (10-11 лютого) ми плануємо дуже цікавий воркшоп під керівництвом двох видатних американських психологинь про подолання психологічних травм. Також психологиня з Харкова Світлана Жарикова підготувала курс із десяти групових зустрічей, який теж буде корисним для українців. Є в нас і індивідуальний кабінет, де працюють психологи. І він популярний.
Ще ми запустили акцію для молоді “Think Tank” – литовські і українські школярі збираються разом і обговорюють важливі теми. Наприклад, тиждень тому молодь зустрічалась із представником Європейської комісії в Литві Маріусом Ващеґою, і він отримав від учнів дуже серйозні запитання. Обговорення транслюються в прямому ефірі у Facebook.
Також ми хочемо зробити на день народження Тараса Григоровича Шевченка великий гала-концерт за участі всіх українських талантів, які зараз знаходяться у Литві, – співаків, танцюристів та інших. Під час гала-концерту ми плануємо провести нагородження переможців конкурсу молодих письменників: ми проводимо змагання серед школярів на тему поезії Шевченка. Найкращі роботи увійдуть до електронної книги, яку ми пізніше презентуємо.
Розкажіть про ваші роки роботи в Україні. Ви пам’ятаєте свої перші враження?
То був стрес. Але той стрес я зробив собі сам. Ще у Вільнюсі я сказав: “В Україні я маю говорити українською мовою”. До того я цікавився Україною, був засновником фонду Тараса Шевченка, але українською я тоді не розмовляв. І я приїжджаю на День Незалежності Литви, там проходять урочисті заходи, і мені потрібно виголосити офіційну промову. А я знав всього декілька слів, щось собі записав, але стрес був величезний. Після того все було простіше.
Але своєї обіцянки я не порушив: перший рік було складно говорити, але вже наступного року я навіть знайшов у собі сміливість говорити українською по радіо. Зараз мені трохи соромно за той виступ, соромно за помилки та вимову, бо розмовляю значно краще, оскільки більше спілкуюсь із українцями.
Насправді я мріяв про дипломатичну роботу в цікавій країні. А Україна – вона дуже цікава. Бурхливе політичне життя, неймовірна гарна природа: і гори, і море, все є. Щодня я намагався познайомитись із новими людьми, а у вільні дні їздив до різних міст. І до Одеси, і до Харкова, і до Херсона, і до Львова, піднімався на Говерлу, тренувався як альпініст на скелях Довбуша. Це було неймовірно цікаво, незабутні епізоди мого життя.
Сама робота мені теж дуже подобалась. Тому що, знаєте, іноді посол – він має прибрехати: коли сам бачить одне, але уряд ставить інше завдання. Але в той час і позиція тодішнього Президента Адамкуса, і позиція литовського уряду, і моя особиста позиція були тотожні: це шлях України до Європи. І ми намагались передавати свій досвід – бо колись уже пройшли ту дорогу, вступ до Європейського Союзу.
А з якими складнощами довелося зіткнутися?
Не всі країни були такі оптимісти, як, скажімо, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Словаччина, Швеція. Інші країни більш обережно ставились до перспектив України у Європі. Їхні представники на наших посольських зустрічах нерідко казали – “Ну ви хіба на бачите, як українці поводяться? Переходять дорогу на червоне світло, їздять на джипах по тротуарах?” Ми відповідали: “Слухайте, це не головне. Україна належить до Європи, просто треба це оформити. І допомагати”.
Також непросто було налагоджувати економічні зв’язки. Клімат для бізнесу тоді був не дуже сприятливий, хоч після Помаранчевої революції уже почали впроваджувати європейські стандарти.
Зате в сфері культури завжди відчував теплоту і близькість наших народів. Не знаю, з чим це пов’язано – може, спадщина часів Великого князівства Литовського, може, спільна доля литовців і українців за радянських часів, коли вони разом перебували у сталінських таборах і допомагали одне одному. І я сам завжди намагався робити все, щоб литовці дізнавались більше про українську культуру, а українці – про нашу.
Бачила, що ви написали і видали книгу “Помаранчевий роман”, де розповідаєте про ваші роки в Україні. Будь ласка, розкажіть про неї докладніше.
Книга вийшла минулого року напередодні початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Її презентація на книжковому ярмарку відбувалась якраз на третій день воєнних дій. У мене була запланована весела презентація, з музикою, з акордеоном, мої молоді друзі мали грати, я збирався вперше в житті станцювати гопак на сцені. Але в тій ситуації, звісно, було вже не до того. Втім, я зробив майже те, що задумав – але без танців, зате з виконанням українського гімну, українськими піснями і серйозною розмовою із глядачами.
Моя книга – вона не зовсім посольська. Ми звикли, що посол пише серйозно, концептуально, ближче до політології. А я просто хотів, щоб кожен епізод мого життя був як маленька новела. Різні історії: і сумні, і смішні. Щоб були різні характери і справжні діалоги. Я мав нотатки з того часу, але коли почав писати – то просто пригадував і реконструював те, що зі мною відбувалося. Справжнє життя дипломата. Якщо я зустрічаюсь із президентом Ющенком – я відповідаю за кожне слово нашої розмови. Так само і з іншими героями мого роману, серед яких і Юлія Тимошенко, і Віктор Янукович, і негативні і позитивні. І письменники – Оксана Забужко, Андрій Курков та інші.
Які історії, наприклад, увійшли до вашої книги?
Як я вже казав, там є і веселі, і сумні епізоди. Серед останніх – за моєї ініціативи литовське телебачення зробило фільм про Голодомор. Хоча наш парламент одним із перших визнав Голодомор геноцидом українського народу, литовці на той час мало що знали про цю трагедію, майже нічого. І я запросив телевізійників, щоб на річницю вони зняли інформативне й емоційне кіно. Часу було мало, я їм допомагав, супроводжував і в СБУ, і в харківські архіви, і на місця селищ із чорними дошками, і на зустріч із уже немолодими свідками подій.
Назва книги – “Помаранчевий роман” – це алюзія до подій Помаранчевої революції 2004-2005 років?
У моїй свідомості сучасна українська історія почалась якраз із Помаранчевої революції. Я тоді був у делегації нашого Президента – Адамкуса, коли він приїжджав вирішити ситуацію між Ющенком і Януковичем. І я бачив все на власні очі, бачив усіх тих емоційних людей на вулицях Києва, бачив багаття на вулицях, і це нагадало мені нашу Співочу революцію (Співоча революція – серія мирних акцій протесту в Балтійських республіках СРСР у 1987–1991 роках, головною метою яких було відновлення державного суверенітету Литви, Естонії та Латвії – прим. ред.) Це було справжнє національне відродження.
Мені дуже хотілося поділитися всім, що я знаю про Україну, тому я багато розповідаю і про Київ, і про Одесу, надаю інформацію і про історію країни, і про народні звичаї. Також ділюсь особистим, дуже особистим – розповідаю, як ми із дружиною обвінчались у католицькому кафедральному соборі в Одесі. А пізніше саме в Києві народилась наша перша донька – Марія.
Що вас найбільше вражає в українцях?
На мою думку, українців вирізняє емоційність і пристрасність, навіть пасіонарність. Ми більш раціональні. Ми живемо розумом. Коли щось треба вирішити – ми підраховуємо: це добре, це погано, а до серця іноді навіть і не доходимо. А українці живуть серцем. Це я бачив і під час Помаранчевої революції, і під час Революції Гідності, і в житті я бачив, і коли українці сьогодні настільки мужньо захищають свою країну – я бачу ту саму пасіонарність. Вони захищають не якісь умовні європейські цінності – вони захищають матір, дружину, доньку, домівку. За покликом серця.
Проте у 1990-х литовці теж мужньо виборювали свою незалежність.
Але тоді не було настільки жахливого наступу, такої брутальності. Спочатку усе було дуже мирно. Ми співали. Я не бачив жодного пістолета чи кулемета. Щоправда, коли ми вже серйозно оформили свої наміри, проголосували за незалежність – до речі, я сам підписував Акт про Незалежність, бо був тоді одним із членів нашого парламенту, – тоді це викликало агресію. І 13 січня загинули люди біля телевежі. Але, звісно, це не можна порівняти з тим, що зараз відбувається в Україні.
Пам’ятаю, тоді в січні 1991-го тисячі людей прийшли захищати Парламент – не нас особисто вони захищали, а свою свободу, свою мрію про незалежну державу. Що мене радує – тоді і українці там були. Зокрема, одна група з Кам’янця-Подільського, вони, коли дізнались, що готується наступ на наш парламент, на нас, вони сіли в автобус, взяли бандури і приїхали до нас. І співали біля багаття разом із литовцями.
Під час своєї посольської роботи я намагався відшукати всіх тих людей, які були символами порозуміння між нашими народами – я запрошував до посольства українських письменників, які товаришували з литовськими поетами, наприклад, уже покійного перекладача литовської літератури Дмитра Чередниченка. Або братів Кличків, які прийшли на своє перше тренування з боксу саме в Литві, в Паневежисі, коли жили там у дитинстві. Нинішній мер Києва навіть сказав мені, що в ті роки міг говорити литовською.
І мені вдалось знайти ту групу з Кам’янця-Подільського, яка приїздила до Литви під час Співочої революції. До речі, до того міська рада Кам’янця-Подільського була однією з перших, що визнала нашу незалежність. Ще жодна західна країна того не зробила, а вони вже визнали. Звичайно, це символізм, але дуже приємний. І зараз треба повертати той борг. Така наша єдність.