Tie2/Світлана Кострикіна
Минулого літа соцмережами розлетілось відео – молоді люди в клубному одязі під техно-музику прибирають завали в зруйнованому війною українському селі. Так світ дізнався про Repair Together – волонтерську організацію, яка організовує прибирання, ремонт і відбудову в постраждалих районах, суміщуючи важку працю із культурним відпочинком – танцями, музикою, гумором і новими знайомствами. Про те, скільки будинків вже встигли відбудувати волонтери, як до молоді ставляться місцеві та кому на толоці не місце, нам розповіла одна із засновниць Repair Together Дар’я Косякова.
З чого почалась історія Repair Together?
У нас ще до повномасштабної війни склалося таке ком’юніті друзів і знайомих, ми разом подорожували, робили вечірки. Коли почалось повномасштабне вторгнення, Віка, одна з наших співзасновниць запропонувала поїхати до Гостомелю і влаштувати там “собачу толоку” – допомогти місцевому притулку для тварин: поремонтувати вольєри, щось порозчищати, поприбирати, така проста фізична праця. Нас зібралось тоді 40-50 людей.
Таких толок відбулось три, а потім Віка і ще один наш співзасновник Діма запропонували поїхати в деокуповану Чергнігівську область, бо Київській області приділялось багато уваги, а про те, яка ситуація в Чернігівській мало хто знав. Тож ми вирушили на розвідку, побачили все на власні очі, познайомились із людьми, яким потрібна була допомога. Напередодні я якраз звільнилась з роботи в ІТ-сфері – бо на той момент розуміла, що це не відповідає моїм цінностям, що я не можу робити креативи на Америку й Францію, ніяк не пов’язані з тим, що відбувається в Україні.
І ми зрозуміли, що можемо так само зібрати людей, щоб допомогти мешканцям зруйнованих сіл Чернігівщини – але більш масштабно й ефективніше. Я створила сторінку в інстаграмі, задизайнила необхідну інформацію, щоб ми вийшли в світ вже з назвою і логотипом, і так все почалось. А вже в червні ми офіційно зареєструвались як організація.
Як виникла ідея поєднати волонтерську роботу із форматом вечірки?
Це сталося стихійно, саме собою, бо ми такі, які є, і ми завжди це робили. Серед нас чимало творчих людей, і коли на одній із перших толок, коли ввечері після робіт ми всі зібрались біля багаття – сама атмосфера надихала на те, щоб хтось щось зіграв, хтось щось заспівав. І ми влаштували невеличкий, буквально на півгодинки, спонтанний виступ для місцевих. До нас тоді долучилась Маша Квітка, вона заспівала, хтось із друзів акомпанував їй на гітарі й віолончелі, і після цього ми вже почали думати, щоб більше дивитись у цей бік. У третій толоці з нами працював Вася Байдак, і після роботи він вирішив трохи постендапити – це теж класно зайшло, отримало чимало позитивних відгуків.
І з таких мікроформатів ми прийшли до того, що є зараз. Бо побачили, наскільки це важливо, наскільки людям психологічно легше після важкої роботи дозволити собі відпочити, порадіти, потанцювати, просто посидіти біля вогнища й відчути себе живими. Це неймовірно об’єднує, і саме тому люди повертаються знову й знову, готові працювати в суботу й неділю після тижня на основній роботі. Приємно бачити волонтерів, які приїжджають кожні вихідні або через вихідні. Звісно, вони втомлюються, але це приємна втома.
Минулого року, на третій рейв-толоці ми встановили на сцені екран, там велась трансляція з Литви – коли грали наші діджеї, йшла трансляція у них у клубі, коли грали їхні – вони транслювались у нас.
Скільки людей зазвичай беруть участь у толоках?
За всю діяльність Repair Together нам уже вдалось залучити понад чотири тисячі людей. У цьому сезоні нашою рекордною толокою була Купальська – тоді приїхало 400 волонтерів. До цього максимум був 300. Також для нас важливо зберігати баланс між нашими постійними волонтерами й новими. Зараз він приблизно 50\50, але це лише за моїми відчуттями, точною статистикою поки що не володію. З цього сезону у нас з’явився чат-бот, тож вести підрахунки буде легше.
А як вам вдається координувати таку кількість волонтерів?
Хоч у нас в організації вже працює 20 людей, все одно цього замало, щоб делегувати зони відповідальності, як це роблять, наприклад в ІТ-компаніях. Всім нам доводиться поєднувати чимало ролей. Але якщо коротко – Віка відповідає за команду толоки. У команді толоки теж є розділення – хто координує волонтерів в автобусах, хто координує на об’єктах, хто відповідає за кухню. В цілому, наша схема виглядає так: люди реєструються через чат-бот, потрапляють у спільний чат. У чаті людина отримує опитники, де вказує, як буде добиратися, на який проєкт їде – на прибирання, будівництво чи “Велике Дівництво”, вказує свої кулінарні вподобання – чи має алергію, чи є веганом або вегетаріанцем. Далі ми розподіляємо людей у чаті на команди – по кольорах: багряні, смарагдові, волошкові, золотаві, і люди вносять себе у таблицю. Після того ми надсилаємо гайди із технікою безпеки, перелік речей, які треба взяти з собою, і приблизний графік. Приїхавши на призначене місце, люди сідають в автобуси, у кожному – свій координатор. Далі вже на локації відбувається загальний збір, люди отримують наклейки із кольором своєї команди, тож коли їм кажемо “Волошкові – на цей об’єкт”. Також у нас мінімум по одному професійному будівельнику на обʼєкт і є професійні виконроби.
Усі разом ми збираємось лише ввечері. Тоді в нас культурна програма й вечеря. За їжу теж відповідає дівчина з нашої команди. Вона складає меню, а потім волонтери з чату приєднуються до неї на кухні. До речі, на тій толоці, де зібралось понад 400 людей, учасники зрозуміли, наскільки їх багато, лише коли ми всі зустрілись після роботи, бо команди працювали в п’яти різних селах водночас: в одному була рейв-толока, в інших прибирання й будівництво.
Портрет волонтера чи волонтерки Repair Together – який він?
У нас збираються дуже різні люди, які ніколи би не зустрілись, якби не толока. Наприклад, фізик-ядерник і кінорежисер. При цьому часто буває, що вони щойно познайомились, але наче знайомі вже півжиття. Мені важко змалювати якийсь спільний портрет, але це точно вільні в думках люди, не зашорені, відкриті. Ми підтримуємо і LGBTQ-спільноту, і місяць прайду, я веду соціальний проєкт “Велике Дівництво”, який піднімає тему ксенофобії й сексизму у нашому суспільстві, тож людина, яка дотримується вкрай консервативних поглядів, у нас не затримається. Також іноді до нас приїжджали учасники, які відчували дуже велику провину за те, що вони не на фронті, і навіть після робочого дня на будівництві не могли розслабитись самі і не давали іншим переключитись емоційно, навіть ненадовго. Такий підхід нам теж не близький. Тож головне, щоб співпадали цінності нашої організації й учасників.
Як на вашу ініціативу реагують місцеві мешканці?
Насправді – дуже по-різному. Спочатку нас здебільшого боялись – бо приїжджають якісь незрозумілі люди, в татуюваннях, з волоссям дивного кольору, роблять невідомо що. Хтось думав, що ми – представники державної установи або студенти, яких сюди примусово відправили. Потім ми роззнайомилися і подружилися. Місцеві бабусі й дідусі нас підтримують і підгодовують, а нашу подругу – бабу Надю – ми нещодавно навіть возили в Київ на її день народження.
Взагалі найбільший конект ми знайшли з дітьми й людьми похилого віку. Серед молоді – ситуація неоднозначна. Є ті, хто нам допомагає. Але були й неприємні випадки. Наприклад, на одній із толок увечері сталася бійка між місцевими хлопцями через зловживання самогоном. У нас немає жорсткої заборони алкоголю, але серед наших волонтерів таких випадків не було, бо здебільшого всі свідомі щодо вживання.
Також раніше ми зупинялись на базі відпочинку, і там серед місцевих були ті, хто міг гучно вмикати музику о третій ночі, о четвертій ранку, російськомовну музику, і коли ми робили зауваження – вони не розуміли, чому ми заважаємо їм відпочивати. Хотілось сказати: “ми ж вам допомагати відбудовувати село приїхали”, але потім я розуміла, що не їм. Так, це їхнє село, але вони якось не ідентифікують себе із цим простором. Можливо, потрібен час, можливо, ще щось, але ми вирішили більше не їздити на ту базу.
Але найголовніше для нас – відгуки людей, яким ми безпосередньо допомагаємо, а вони – позитивні.
А в які моменти найбільше відчуваєте віддачу від того, що ви роботи?
Зараз у нас на будівництві склалась традиція: перед утепленням будинку писати побажання: або самому будинку, або людям, які тут будуть жити, або Всесвіту, що завгодно. Роблячи це, люди просто плачуть від того, наскільки це зворушливо, тому що ти розумієш, що стаєш частиною історії, хоча б для людини, якій ти цей будинок побудував. Ми будуємо з газобетонних блоків, вони дорожчі, але й значно довговічніші, тому, сподіваємось, коли-небудь у них будуть жити люди, які народились уже після закінчення війни. Також серед нас є волонтери, які приїхали з понад десяти країн – це США, Франція, Румунія, Литва, Ірландія… І коли вони пишуть, наприклад, “Я Оуен з Ірландії, любові цьому дому” – це не може не зачепити. Мабуть, саме для цього ми все це робимо. Не знаю, як назвати цю емоцію, але вона відчувається, навіть якщо ніхто нічого не говорить.
Скільки вже будинків вам вдалось відновити і скільки плануєте цього сезону?
У нас уже є 32 будинки відремонтованих, понад 150 ділянок розчищених і підготовлених для будівництва і збудовано 7 будинків. Зараз ми плануємо запускати табір “ІНБУТ” (Інтернаціональний Будівельний Табір – прим.ред.), де плануємо відбудувати мінімум 9 будинків, але не “під ключ”, а перш за все – самі коробки: фундамент, стіни, стеля, дах. Бо якщо це відбудується до зими, до холодів, то внутрішні роботи можна робити й пізніше, і людина зможе там жити.
Насправді, могли б побудувати й 20 будинків – але все упирається в те, скільки команд працюватиме паралельно: дві чи десять. Якщо є люди, готові працювати, то постачальники готові надавати матеріали.
Хто допомагає Repair Together?
Як уже казала, до нас приїжджає багато волонтерів з-за кордону, нас підтримують міжнародні медіа, і це кругообіг: є увага, є фінансова підтримка, є можливість залучати волонтерів. І це дуже важливо: бо в нас така позиція – не брати донати з українців, тому що вони якраз можуть вкладатись в оборону і допомогу військовопораненим. А нам можуть допомогти іноземці, зокрема й ті, що через власні переконання не хочуть давати гроші на зброю.
Минулого року ми їздили до Німеччини, до отримали нагороду за рейв-толоку, для нас це було цінно як можливість висвітлити війну в Україні та її наслідки. Також Діма давав виступ на TED Talk у Брюсселі. Міжнародні партнери, зокрема польські, допомагають нам коштами й матеріалами, фонд USAid покрив грантом облаштування нашого інтернаціонального табору й дозвілля. Також нас підтримують з Європарламенту – насправді, ми намагаємось бути дуже обережними з політикою, бо ні в кого з нас немає політичних амбіцій, але нам дуже хочеться навчитись плідно співпрацювати і з іншими державами, і з нашими державними органами. Наприклад, нам на толоках дуже допомогає і голова ОДГ – Іванівської громади, вона як представник влади може залучити комунальні трактори, надати статистику по постраждалих, озвучити якісь потреби.
Ми не плануємо ставати організацією забудовників, але зараз зосереджуємось на прибиранні й будівництві, бо бачимо, що ніхто не закриває цю потребу так, як вона має закриватись. Якщо з’явиться організація, що зосередиться на довгостроковій відбудові житла, або за це питання візьметься держави, ми зможемо переключитись на інші напрямки, але поки що проблема з житлом найгостріша з тих, що ми можем вирішувати.
Чим живе проєкт у міжсезоння, коли через холодну погоду будівництво зупиняється?
Цю зиму ми взяли для того, щоб присвятити час нашій організації. Ми не робили заходів для волонтерів, але щодня збирались нашою командою співзасновників – я, Діма, Віка й Саша. Ми знайшли ментора, людину, в якої є досвід стратегування НГО, і працювали над стратегією, місією: хто ми, що ми робимо, які наші цілі, куди рухаємось. З нас чотирьох лише Віка мала досвід роботи у громадському секторі, але не в управлінні організацією. Тож ми вивчали законодавство й особливості діяльності цієї сфери.
Це дуже допомогло, бо на початку у нас був сильний розфокус. Ми хапалися за все – і прибирання, і ремонти, і відбудова, і психологічна підтримка, і культурний розвиток, і розвиток постраждалих від війни бізнесів… Усе це хотілось робити, але не було уявлення, наскільки це доцільно, чи вистачить наших ресурсів – і звісно, їх не вистачало. Взимку ми зробили ретроспективу року – і зрозуміли, що ми і не про відбудову, і не про прибирання. Ми – про ком’юніті людей, про культивацію волонтерства, про підняття громадянської позиції людей. Бо доєднуючись до наших заходів, люди відчувають, що від них багато що залежить, не тільки тут і зараз – а і в країні в цілому. І вирішивши одну проблему – можна вирішити будь-що, якщо робити це разом, з однією метою, з однією місією.
Це особливо відчувається, коли бачиш, як команда з 50 людей за два дні робить стільки, скільки мешканці цього зруйнованого будинку подужали б у кращому випадку за два місяці. Деякі будинки ми плануємо робити не з закуплених газобетонних блоків, а із цегли, зібраної із залишків зруйнованих споруд. Просто передаючи цеглу один одному під музику в ланцюгу, ми назбирали вцілілої цегли з розтрощеного спортзалу в Ягідному на три нові будинки.
ЯК МОЖНА ДОЛУЧИТИСЯ З УКРАЇНИ ЧИ З-ЗА КОРДОНУ:
В інстаграмі Repair Together в закріплених є пост англійською мовою: “Як іноземцю допомогти у відбудові України”. І там є три шляхи:
1. Донат.
2. Приїхати й стати волонтером.
3. Розповсюдження інформації про нас, навіть просто репост
Хтось може обрати щось одне, хтось – усі три пункти, і це все велика допомога. Для зв’язку можна написати в чат-бот Repair Together.