Світлана Кострикіна/Tie2
Молодий український художник Антон Педос (нар. у 1998 році у Жмеринці Вінницької області) відомий не тільки своєю творчістю, а й активною волонтерською діяльністю та приверненням уваги до жахіть повномасштабної російської війни в України. Про своє навчання в Литві, відмінності між українською та литовською школами живопису, а також плани щодо несподіваних співпраць Антон розповів нам в інтерв’ю.
Більше про митця можна дізнатись на його сайті.
Як почався твій творчий шлях як художника?
Зі вступу у Львівську академію мистецтв у 2016 році на кафедру кераміки. До цього я просто малював ескізи, скетчі, графіку, і це стало якимось моїм мінімальним портфоліо, яке потрібно було для вступу. Також майже рік їздив із рідної Жмеринки навчатися до Вінниці, де була викладачка, який могла підготувати мене до вступу – Оврах Тамара Євгенівна. Тож замість вихідних, як у всіх нормальних дітей, у мене були уроки історії і малювання. І навіть в школі – на математиці – я малював, і вчителі не сварилися навіть, тому що розуміли, що мені то важливіше.
Але я вважаю, що все ще знаходжусь на цій стадії початку, мабуть, – поки не можу сказати, що я повноцінний художник. Я хочу бути художником. І це важко. Ти працюєш кожен день, кожну годину, кожну хвилину. Мені сподобалась рефлексія на цю тему одного литовського фотографа – “Художник за роботою”, і там цей самий автор лежить в ліжку. Для мене це так само: навіть коли ти лежиш в ліжку, коли спиш, ти все одно працюєш. А треба ще й забезпечити своє якесь існування, треба донатити на ЗСУ, треба якось втручатися в політичні процеси. Я завжди любив історію, завжди опирався на свою українськість, і, мабуть, ця українськість, вона мені дає сили й наснаги все робити. Ми всі зараз – як ці мурашки й бджілки. Працюємо дуже багато. У нас зараз дуже класний осередок, ком’юніті молодих українських художників, київських і не тільки. Вони всі мене теж надихають, і я хочу бути не гіршим за них.
Кого б ти виділив із сучасних українських митців?
Мені загалом подобається те, що сучасні художники роблять із себе бренд. Звичайно, подобається Оля Штейн [сучасна українська художниця, авторка подкасту Hi, it’s me, Stein, засновниця artist run space thesteinstudio – прим.ред.] і те, як вона формує ринок. Мені подобається Манжос [художник, скульптор і екс-учасник одного з найвідоміших у світі українських стріт-арт-дуетів Interesni Kazki – прим.ред.]. Чудеса робить мій ментор Петро Антип [український скульптор, маляр, графік, письменник, заслужений художник України, член Національної спілки художників України, представник Нової хвилі – прим.ред.], які працює зараз над найбільшою картиною в світі в Луцьку. Подобається Влада Ралко [українська художниця, членкиня Національної спілки художників України, лауреатка Премії Women In Arts, працює з живописом, графікою, інсталяцією та створює артбуки – прим.ред.]
Також мені дуже подобається тенденція до колаборації, яка зараз розвивається і в Україні, і в інших країнах Європи.
Як ти опинився в Литві?
Я приїхав сюди на навчання в 2020 році, отримавши міжнародний грант. За півроку до закінчення бакалаврату почав готуватись до вступу в Литві, про яку на той момент майже нічого не знав. Але мене прийняли тут просто дуже круто. Тут стався культурний переворот в моїй свідомості. Цьому посприяли насамперед мої викладачі: Йонас Вайтекунас, мій викладач із дипломної роботи, Віґінтас Орловас, який викладав теоретичну роботу, Костас Богданас, який викладав у моєї подруги, але настільки хотів говорити, навчати, ділитись, тому якщо ми з ним десь бачимося, то це завжди дуже приємна розмова, хоч і коротка.
Взагалі литовські викладачі зазвичай зосереджуються не на практичній роботі, вони більше говорять зі студентами, провокують на дискусію, вони ставлять під сумнів їхнє мистецтво, і це мені дуже подобається. Але я цього не очікував, коли сюди їхав, тому для мене це було шоком: що так можна, що можна бути другом зі своїм викладачем.
Коли до мого випуску залишалось вже півроку, почалася повномасштабна війна. У мене тоді був досить насичений графік. Майже кожного дня протягом останніх дев’яти місяців мого навчання я о дев’ятій ранку ішов до майстерні, працював над цими портретами, о 12 ночі повертався в гуртожиток. Після повномасштабного вторгнення, я, звичайно, випав, тому що це був шок.
Я на той момент зустрічався з дівчиною, яка тоді була в Києві. О третій годині ночі я їй подзвонив, кажу, збирайся, бери подруг, їдь у Жмеринку – ми з одного міста. Батьків і друзів я теж розбудив, після того, як путін офіційно оголосив свої наміри. Все це було в кімнаті гуртожитку я скурив, мабуть, пачку сигарет, коли спостерігав за цим.
Після цього десь два тижні, мабуть, я не спав, або спав там півгодинки на день. Завжди, коли вночі була повітряна тривога, я дзвонив батькам, будив їх, щоб вони хоча б спустилися на перший поверх.
Через півроку після початку вторгнення я випустився з академії. Я навіть не уявляв, наскільки важко це буде – бо за ці два роки навчання в моєму житті встановилась рутини, без якої стало набагато складніше. Тільки зараз починаю оживати, створювати нові роботи, брати участь в нових ініціативах. Вважаю, що моє мистецтво – це теж внесок у нашу справу, як і донати та інші допомога.
Одним із показником того, що я починаю відновлюватися, для мене стали конференції, які ми організували спільно з центром Сахарова [Дослідницький центр Андрія Сахарова сприяє розвитку плюралістичного та демократичного суспільства у Східній Європі та колишньому Радянському Союзі – прим.ред.]. Дуже, дуже мені подобається, як вони працюють, молодці, організація на найвищому рівні. Пробую щось нове шукати, пробую це міксувати з моїм режимом робочим, тому що зараз я працюю не тільки як художник, але й заробляю кошти для проживання.
Як ти думаєш, яка роль українського митця під час війни?
Ну, у кожного своя, але в принципі вже саме існування українського митця – це вже боротьба. От тільки зараз ми зрозуміли, що коли Бойчук [Михайло Бойчук – український художник, маляр-монументаліст, засновник самобутньої школи українського мистецтва «бойчукізм», лідер групи «бойчукістів», один із засновників монументального мистецтва України XX століття, представник Розстріляного відродження – прим.ред.] протестував проти більшовицького режиму, він малював на задніх сторонах полотен, бо спереду був Ленін, то це вже була неабияка боротьба. Це був ризик і вони його приймали.
У Литві ти як український художник можеш почуватися в безпеці. Не знаю, як почуваються українські митці, умовно, в Німеччині, де більше росіян, які все ще вважають, що Малевич – це російський митець. Тож позиціонування себе як українського митця на міжнародній арені – неважливо, чи ти працюєш в жанрі інтер’єрного мистецтва або робиш концептуальні мистецькі речі – це вже захист українських інтересів. Тому що про нас знають, нас чують, нас бачать. Мистецтво часто сприймається не тільки буквально, а й на підсвідомому рівні. І художник закладає всі ці речі, з яким потім асоціюється сама держава, як відчувається представниками інших націй.
Мій шлях – максимально візуалізувати нашу трагедію. Щоб коли люди чули цифру, вони могли візуалізувати його через мою картину. Нещодавно оновилася статистика загиблих на війні – 24500 людей. Це вже в п’ять разів більше, ніж моя існуюча картина. Картина п’ять на п’ять метрів – це вже величезний формат, і це ще треба множити на п’ять. Портрети, числа – це абсолютно банальна річ, і якщо хоча б один із десяти зможе вловити думку, пропустити це все крізь себе, – це вже буде моя перемога.
Щодо мистецтва різних націй та його сприйняття. Коли ти знайомився з литовським мистецтвом, що тобі здалося відмінним від українського, що спільним?
Литовська школа живопису – вона надзвичайно унікальна. Ця кольорова гама, ця мова, те, як вони проліплюють живопис, як вкладаються в форму… Вони це роблять дуже вміло, причому вміло не з теорії навіть академічного мистецтва. Вони вміють смакувати і відчувати це все. І хоча вони використовують кольори, про які в нас в Україні сказали б, що це “болото”, – але це живопис, який заявляє про себе в світі як литовська школа живопису.
Якщо ми порівняємо живопис, наприклад, Вайтекунаса або Шалтеніса із Криволапом чи Антипом, то побачимо, наскільки вони різні, навіть у кольорах, бо Криволап узагалі верещить своїм кольором.
І, мабуть, це те, про що я казав раніше: воно й закладає модель поведінки. Ми кричимо, ми голосні, нам потрібно, щоб нас чули. А литовці – вони не такі, вони тихі, вони своє беруть через сірі тони. І мені це досить таки імпонує. Але сам я так не буду. Мені подобається говорити про складні речі простими кольорами. Мені подобається говорити про складні речі простими, яскравими кольорами. Мені імпонує говорити про трагедію контрастами. І це я вважаю важливим для самого себе, не тому що хочу бути схожим на авторів української школи. Але просто це класно і мені це подобається.
Після початку повномасштабного вторгнення йде чимало розмов про необхідність бойкоту російських митців. Твоє ставлення до цього? Чи погодився б ти брати участь у заході, де окрім тебе заявлені й російські художники, зокрема опозиційні?
Я вважаю, що російські митці мають опинитися в тотальній культурній ізоляції. Росіяни забагато претендують на чуже: і не тільки на чужі території. Вони претендують на наших героїв, вони претендують на наших художників. Саме існування російського художника – це вже виклик нам, тому їх треба повністю ігнорувати, вони мають бути десь на задвірках, тому що їхня культура побудована на крадіжці. Наша культура це – це історія знищень і протистоянь. Наскільки вона трагічна, настільки ж і героїчна.
Чи погодився б я брати участь в одному заході із росіянами? Я досить радикальний в цьому плані, певне, якби я дізнався про таке пост-фактум, я б просто спалив свою роботу. Чому я маю за рахунок власного мистецтва, побудованого на рефлексії нашої трагедії, привертати увагу до робіт представників країни агресора чи будь якої іншої країни, які підтримують це все?
Чесно кажучи, для мене навіть не існує “хороших росіян”. На мою думку, навіть їхні так звані демократи і ліберали небезпечніші за самого Путіна. Якщо Путін військовою силою захоплює Україну, то ліберали б захоплювали її, просто купляючи. В принципі, як вони вже й робили: варто лише подивитись на історію розвитку нашого телебачення, наприклад. Тому тими самими методами російську культуру треба викорінювати, жорстко і назавжди, бо вона розростається, як отруйний плющ.
Де зараз можна побачити твої роботи?
Зараз єдине місце поки що – це Музей Війни у Каунасі. Там є виставка моєї роьоти “Ціна”, і артефактів війни, розробленої спільно з Центром Сахарова. Виставка триватиме до кінця травня.
Чи плануєш ти спільні проєкти з кимось із литовських або українських митців?
Мені подобається дуже один музикант, який зараз тільки народжується в Україні, Андрій Бармалій. Мабуть, ми з ним зробимо колаборацію, принаймні в нас є ідея. І в принципі, я відкритий до співпраці. Але знаєш, зараз у мене такий період, коли я між ком’юніті художників литовських і ком’юніті художників українських. І мене особливо не знають ані там, ані тут, литовці мене мабуть навіть краще знають, ніж українці. Це такий побічний ефект проживання за кордоном. Мабуть, мені ще треба працювати над тим, щоб зі мною хотіли співпрацювати. А ще – в Литві дуже мало художників, які працюють із таким самим контекстом, як я. Я не кожу, що якісь проблеми менш важливі, але в кожного вони свої, кожен рефлексує своє, і моя робота досить вибивається з контексту. Але коли у заходів чи проєктів є меседжі щодо підтримки України – то мене кличуть.
Як Литва на тебе вплинула як на митця і як на особистість?
Зробила мене трошки лінивішим. Потік людської енергії тут трошки повільніший, люди простіше до всього ставляться. Це розслабляє. Це не погано, це просто факт.
І ще – всю ту свою українськість, яку я згадував, я в собі завжди її несу, тому всі розмови зводяться до цієї теми. Можливо, хтось скаже, що я дуже зациклений на тому всьому, але комусь треба бути зацикленим. І тут я можу вільно говорити на всі важливі для мене теми, бо існує плюралізм думок, тут я можу вільно працювати й творити. Україна мене зробила таким, який я є, а Литва не дала мені цього забути.