Світлана Кострикіна/Tie2
Литовська спілка письменників уже не вперше організовує зустрічі з українськими митцями та мисткинями. Нещодавно на запрошення Спілки до Вільнюса завітала київська поетеса та ілюстраторка Вікторія Черняхівська. Вона розповіла Tie2 про свій досвід біженства й повернення до України, роботу в умовах блекауту, а також поділилась думками стосовно того, чого саме в найтемніші часи інтимна лірика набуває особливого значення.
Розкажи, як ти опинилася у Вільнюсі?
Про можливість стати гостею Спілки письменників Литви я дізналась від української поетеси Юлії Стахівської. Вона сконтактувала мене з Індре Валантінайте, ми швидко вирішили всі офіційні питання, я купила квиток на автобус Київ – Вільнюс, і ось уже тут уже гостюю. Спілкуюся з місцевими ілюстраторами і представниками спілки. У четвер планується мій презентаційний захід – розповім про те, як повномасштабна війна вплинула на моє життя, про свій досвід біженства в Румунії і повернення до Києва у 2022 році, про особисте, говоритиму про книжкову ілюстрацію, а також читатиму вірші – українською з перекладом на литовську.
Ти вперше в Литві? Якими були твої враження?
Так, це мій перший візит. Вразило відчуття великого простору, свободи, розслабленості. Через що навіть здалось, що це ніби якийсь паралельний вимір, після напруженості у Києві. саме тому, що тут всі такі розслаблені. А ще тут дуже багато знаків підтримки України – всюди написи “Слава Україні”, прапори. Це дуже приємно – тож Вільнюс одразу відчувся як дружнє, гостинне місто.
Ти казала, що в тебе був досвід життя в Румунії. Як би ти порівняла цей досвід із досвідом резиденції у Литві?
Думаю, важливий момент, що в Румунію я приїхала дійсно як біженка, втікаючи з сином від війни, злякавшись почутих вибухів. Тож я з радістю прийняла запрошення від асоціації румунських художників UAP в місті Клуж-Напока. Тоді ми з моїм 8-річним сином фактично гостювали протягом 3 місяців у родині чудових людей – у домі художників Сімони і Тібора. Ми жили в їхньому домі, вони нас оточили своєю увагою, любов’ю, всіляко намагались нам допомагати, щоб нам було комфортно. Я неймовірно вдячна їм і всім людям, які нас підтримували. Я дуже вдячна Румунії, я люблю Румунію зараз, дуже часто слухаю румунську музику. Але водночас… Бути біженкою – це відчуття ніби більш залежної своєї позиції. Начебто я як представниця України повинна завжди бути досконалою, позитивною, вдячною, показувати тільки свою світлу сторону, щоб ненароком не засмутити людей, які від щирого серця намагаються чимось поділитись і підтримати.
І коли я все ж вирішила повернутись в Україну, бо скучила за домом, за родиною, за мовою, бо для мене українська мова є частина моєї ідентичності, я відчула себе значно вільніше. Бо тут уже я вдома, тут вже всі свої, і я вже не ніяк не представляю Україну. Я вже можу бути злою, поганою, знервованою, і так далі. Якщо це нікому не заважає, я можу собі дозволити розкривати свою, так би мовити, темну сторону.
Зараз до Литви я приїхала вже в іншому статусі, не як біженка, а як гостя, як поетеса, як ілюстраторка. Тож зараз уже є відчуття рівноправності. І я дуже вдячна за це запрошення – ця поїздка стала для мене таким подарунком Всесвіту.
Розкажи, як так вийшло, що ти пов’язала життя з ілюстрацією та поезією водночас?
Коли я стала студенткою Інституту журналістики Київського Національного Університету імені Т.Г. Шевченка, одразу відчула, яка там натхненна атмосфера. Мені теж захотілося бути причетною до таких творчих поетів, які ходять у кольорових шарфах, і я почала писати вірші. Одногрупниця запропонувала робити літвечори, я за це взялася, і ми стали регулярно збиратися і читати свої твори. Так почався мій шлях у поезії. Саме з тих часів я пишу інтимну лірику. Стосунки, потяги, почуття – це те, що мені найцікавіше в поезії. Поезія в мене переважно римована, верлібри я не дуже люблю. Також мені важливий не тільки зміст, але й форма. Не тільки метафори й сенси, а й звучання. Наприклад “вулиця тулиться”… Щоб поезія ніби пестило вухо.
Щодо ілюстрації виходить – майже все свідоме життя я іноді щось малювала. У тому числі на комп’ютері: спочатку мишкою. Пізніше в мене з’явився графічний планшет, і я змогла малювати пером, тримаючи його як ручку, це значно зручніше. Але довгий час це були лише творчі експерименти для себе. А потім у жовтні 2018-го я взяла участь в Inktober (онлайн-марафон, учасники якого протягом жовтня щодня малюють графічну роботу чорнилом на задану тему дня). І зненацька мої друзі, які працювали в книговиданні, помітили мої роботи – і тоді я одержала перше замовлення: зробити ілюстрацію для книжки “Це теж зробила вона” видавництва “Видавництво”. Я ілюструвала статтю про палеонтологиню Павлову. Ось з цього все почалося. А потім надходили уже інші замовлення.
Коли ти вирішуєш, чи братися за замовлення, які в тебе критерії?
Передусім я ілюструю для дорослих. Я маю кілька ілюстрацій умовно дитячих, я відвідувала лекції й заходи про те, як ілюструвати для дітей, але дорослі мені цікавіші як аудиторія. Для дітей потрібні спрощені образи, простіші зображення, геометричніші об’єкти. Колажі, які роблю я, їх цікавлять менше. Також метафори, які мені цікаво закладати в зображення – їх переважно можуть зрозуміти лише дорослі люди.
Взагалі так сталось, що переважно я одержувала замовлення саме на ілюстрації до того типу літератури, який мені цікавий. Часто це була поезія, психологічні книжки, проза, перекладна література. У мене багато друзів-авторів, відповідно, коли вони видають, наприклад, свою книжку і міркують, хто б міг її проілюструвати, вони згадують про мене, пропонують своїм видавцям.
З одного боку в мене немає табу щодо того, що я можу ілюструвати, а що ні. Але, наприклад, нещодавно була пропозиція ілюструвати видання, де треба було зробити серйозні реалістичні зображення – інструкції, як діяти в певних ситуаціях. І я розумію, що мій стиль, ці напівпрозорі колажі з якимись там фрагментами елементами, він абсолютно не підходить навіть за задумом. За це замовлення я не взялася, відразу це озвучивши. Мені цікавіше створювати зображення, яке може бути метафоричним, неоднозначним якимось недосказаним.
Розкажи про техніки, в яких ти зазвичай працюєш.
Основний мій інструмент як ілюстраторки – це програма “Photoshop”. В основному я створюю цифрові колажі, в яких поєднуються різні техніки. Тобто це і фрагменти фотографій, і фрагменти, мальовані вручну, кольоровими олівцями, фарбами. Також це фотографії різних фактур. Тобто я люблю, коли в одному зображенні поєднані дуже різні фактури, які були б різними на дотик. Наприклад, коли є зображення чогось паперового і чогось тканинного, фрагменти реальних будинків, ще щось. Тобто цифровий колаж як основний інструмент з використанням рукодільних технік.
У грудні минулого року ти повідомила в своїх соціальних мережах, що вирішила припинити ілюструвати книжки. Що стало причиною такого рішення?
Тоді якраз через регулярні обстріли були блекаути – електрика вмикалась рідко і дуже дозовано. Плюс у мене є син, якому зараз 8 років. Через постійні атаки зі школою були питання, не було групи продовженого дня, одним словом, додалось чимало нових задач, і я виявила, що я не встигаю виконувати замовлення. Я провалила кілька задач, після чого сказала, що не можу це робити далі. Тож починаючи з зими я нічого не ілюструю. Можливо, я повернусь до ілюстрації, але поки що більше сконцентрувалась на віршах. От із віршами прекрасно все, пишуться ну майже щодня, буває, по 3 штуки в день. Нещодавно порахувала, що за останні півроку я написала стільки ж віршів, скільки за попередні 14 років. Дуже багато емоцій, відчуттів, які накривають, і я знаходжу вихід в тому, що я можу про це писати вірші, і заодно втішати себе цим, що навіть коли в моєму житті відбуваються якісь складні речі – зате тепер є вірші про це.
Гадаєш, на тебе як на поетесу так вплинув початок повномасштабної війни і всі пов’язані з цим події?
Із початком повномасштабної війни збіглось моє розлучення. Відповідно, життя в принципі змінилось, з’явились нові знайомства, нові стосунки, нові враження. А також біженство навесні, ейфорія від повернення додому, в Україну, де все цвіте, буяє, все моє все рідне.
Я усвідомила, що мене наразі цікавить тільки кохання. Поживати його, відчувати, бути коханою. У серпні я написала вірш, який вважаю свої програмним, там є такі слова:
“Все, що я думаю, не на часі і недоречне, бо все, що я хочу – носити чорне, бо вчора у стрічці серед новин про життя і смерть, між тривог і пожеж, на сайті Vogue я бачила фото із чорним мереживом.
Тепер, коли сліпить сонце, коли у відро обриваю смородину, коли гордо сиджу під кущем на ослінчику на городі, збираючи ягоди обережно, не хочу нічого, тільки носити чорне мереживо.
Коли світ летить у бездонну біду,
я ні про що так не думаю,
як про чорне мереживо,
як поруч ми лежимо,
і я – у мереживі,
і ми – живі”
І цей вірш – моя відповідь на війну. Моя відповідь – любити і бути щасливою.
Іще в одному вірші у мене є слова:
“нічого не можу протиставити цій війні, крім свого лібідо”
Багатьох людей цікавлять розумніші речі, якісь благородніші, інтелектуальніші і таке інше. Мене цікавить любов, і я про неї пишу. Але я знаю, що багатьом людям це теж відгукується навіть зараз. У тому числі, я одержую, скажімо так, вдячні відгуки і від військовослужбовців ЗСУ.
Тобто ти не згодна з тими, хто вважає, що кохання зараз “не на часі”?
Я думаю, саме зараз воно на часі найбільш на часі, ніж будь-коли. Ерос і Танатос – завжди поряд.
Ти плануєш потім видати ці вірші, можливо, якоюсь окремою збіркою?
Хочу видати, але ще не думала, як саме я це зроблю. Можливо, шукатиму видавця, можливо, це буде самвидав, тоді сама вже й проілюструю. Інша річ – щоб видати книжку, як мені здається, вона має бути завершена. Має бути відчуття, що ти готова поставити крапку, сказати – ось, рукопис моєї збірки, давайте видавати. Але поки що виходить, що вірші пишуться і пишуться далі.
Але про всяк випадок, коли в Україні всі чекали, що на нас от-от скинуть атомну бомбу, я відправила цей рукопис подрузі, яка зараз є біженкою в Польщі. Ми домовились: якщо раптом щось зі мною станеться, то вона подбає про цей рукопис.
Це дуже передбачливо. До речі, я теж так вчинила – коли ще була під обстрілами в Україні, відправила рукопис своєї книги подрузі, яка тоді вже встигла евакуюватися, тому мені дуже знайоме це бажання зберегти щось цінне для тебе. До іншої теми: ти сказала, що думаєш над тим, щоб самій проілюструвати свою майбутню збірку? Як саме?
Я поки не починала саме цей процес робочий, але я збираю ідеї. Іноді я думаю, що можливо це будуть якісь фотографії, можливо, це будуть ілюстрації на основі побачених десь образів. У мене є таке ніби хобі: в різних плямах помічати якісь образи. З іншого боку, нещодавно мене зацікавила ню фотографія, чорно-біла. Я думала, оскільки поезія інтимна, можливо, спробую пов’язати це саме з таким кадром. Скажу так: поки немає однозначного якогось рішення, але, звичайно, мені було б цікаво висловити власний голос і ще показати власне бачення.
Зараз усім непросто говорити про плани – але все ж: яким ти бачиш своє найближче майбутнє?
З початком повномасштабної війни в мене стали якісь дуже одноденні плани. Більше не мислю якимись великими планами на роки, як могла раніше, тому що все настільки швидко змінюється. Те, що було місяць тому, здається, було рік тому. На даному етапі я пишу вірші. Сподіваюсь, що видам їх у форматі книжки. Далі я планую продовжувати створювати колажі, навіть якщо це не буде на замовлення, але для себе. Тобто я це все одно все життя роблю для себе. Можливо, проведу якусь виставку, але глобальних конкретних планів я не маю.
Чи ти вже спілкувалася з литовськими колегами: з ілюстраторами чи поетами?
Ми багато розмовляли з Індре, яка працює в Союзі письменників і організовує візити іноземних гостей, переважно обговорювали мій майбутній захід. Також зустрілись із ілюстраторкою Котриною Зіле, показали одна одній книжки, які ми ілюстрували, обмінялись досвідом і надихнулись одна однією.
Ось я коли теж почала знайомитися з культурою Литви, то я зрозуміла, що в нас в Україні було дуже мало відомостей про мистецтво Литви, наприклад. Ми знали багато про російське мистецтво, російські гурти, трохи про польські, можливо. А ось, наприклад, про литовські чи естонські – взагалі майже нічого.
Згодна, тому я дуже рада, що український сайт про книговидання “Читомо” запустив серію публікацій під назвою “Литовський акцент”. Саме звідти я чимало дізналась про литовську літературу, у тому числі про поезію.
Насправді мої знання литовської ілюстрації, взагалі сучасного литовського мистецтва, культури дуже обмежені, як я . З письменників мені знайомі були прізвища Межелайтіс, Каспаравічус. З музики сучасної мені подобається гурт Gamka.
Тому зараз я це намагаюсь виправити, ходячи по галереях, музеях вже бачила музей МО, музей сучасного мистецтва. Там виставка “Вільнюський покер” і дуже багато художників. Тобто, таким чином зараз я вже відкриваю для себе це культуру, мистецтво, багато для себе фотографую.
