Світлана Кострикіна/Tie2
1 вересня 2023 року в Національній бібліотеці Вільнюса відбулось відкриття арт-інсталяції з апсайклінг одягом української дизайнерки та художниці Катерини Беслік “Гуляйполе. Моя маленька Батьківщина”. Це перші кроки мисткині, яка вирішила заявити про себе як про фешн-художницю, обравши звичні для себе матеріали – одяг та текстиль. Виставка розповідає про рідне місто Катерини – Гуляйполе у Запорізькій області України, де зараз проходить зона бойових дій.
Мешканці міста, серед яких і сім’я Каті, живуть у надскладних умовах. З початку березня 2022 року у Гуляйполі немає світла, газу, води, звʼязок працює з перебоями, саме місто знаходиться під постійними ворожими обстрілами та бомбардуваннями. У місті, де до початку повномасштабного вторгнення проживало близько 13 тисяч людей, наразі лишилось близько двох тисяч мешканців. Для стороннього спостерігача рішення відмовились від евакуації та лишитись у своїй домівці може здатись незрозумілим і дивним, викликати різні протилежні емоції, від осуду до щирого захвату.
Саме цим людям своєю інсталяцією вирішила дати голос Катя.
“Я відчуваю, що собою я стала саме в Гуляйполі. Це моя опора. Для мене це дуже особиста історія.”
Після початку повномасштабного вторгнення Катерина, яка до того жила в Києві і працювала дизайнеркою та стилісткою, виїхала до Литви. Минулого року вона вирішила навідатись до рідного міста.
“Я дуже злякалась, тому що це вже справжня війна. Там живуть солдати, там окопи, там просто бахає кожні 10 хвилин прямо біля тебе. Мені було дуже страшно, а мої всі вже адаптувалися. Вони собі щось роблять, тато дрова пиляє, я кажу, тато, давай кудись ховатись. А він відповідає: “Ти не переживай. Якщо в тебе буде летіти ракета – ти не почуєш”.
Саме після поїздки Катя зрозуміла, в який саме спосіб хоче розповісти про рідне місто.
“Мені там прийшов якраз цей образ. Я зібрала речі мешканців Гуляйполя, прикріпила їх на холсти, замалювала білою фарбою – це символізує таку заморозку почуттів. Люди ніби живуть звичайним життям, мама каже: “давай барбекю зробимо, давай іще щось”, але відчуття, що наче в якійсь точці відбулась ця заморозка”.
Виставка ділиться на дві частини. Перша – біла. Вона називається “Реальність” і розповідає про реальних мешканців Гуляйполя. Це і батьки Катерини, і її дідусь з бабусею, і їхні сусіди, і медсестра місцевої лікарні, і волонтерка, що залишилась у місті разом з донькою з ментальною інвалідністю. Роботи супроводжують цитати людей, які непідготовленому глядачу можуть здатись жорстокими або цинічними.
Друга частина – кольорова. Це полотна, створені з текстилю у техніці печворку.
“Вона називається “Дике поле”. Це про дух цієї місцевості, про дух поля, про свободолюбивість, дикість, навіть упертість. Дух Гуляйпільщини для мене якраз дуже енергійний, експресивний, кольоровий”.
На відкритті виставки відбувся перформанс, який Катя поставила разом із харківським плейбек-театром “Вахтери”. Розпочавши виставу в кольоровому одязі, учасники поступово зняли його, цитуючи все ті ж слова жителів Гуляйполі, і віддали Катерині – лишившись у білому, як символі застиглого життя, замороженого війною.
“Це не повноцінний плейбек, бо його формат – це півтори години. Ми ж вирішили зробити невеликий перформанс на хвилин 20, щоб передати відчуття виставки, але не втомлювати відвідувачів”.
На питання, чому саме приміщення Національної бібліотеки вона обрала для своєї виставки, Катя відповіла, що вбачила певний символізм у тому, що головна задача бібліотеки – зберігати історії й ділитися ними з іншими, так само, як і в її виставці.
“Мені хотілось розповісти світу про те, що чимало українців зараз живуть у таких містечках, без світла, без води, без газу, перечікуючи обстріли в підвалах. Саме тому на виставці буде фінансовий збір від українського фонду, що надає гуманітарну допомогу мешканцям Гуляйполя”.
Також на церемонії відкриття виступив литовський стендапер, активіст та волонтер українського походження Олег Шураєв, нагадавши про необхідність продовдувати підтримувати Україну в цій довгій боротьбі.
Виставка триватиме до 25 вересня. Вхід вільний.