Світлана Кострикіна/Tie2
Гаська Шиян – українська авторка, перекладачка, підприємиця. Її роман “За спиною” отримав Літературну премію Європейського союзу (2019), Всеукраїнську премію «ЛітАкцент Року» (2019) та премію “Еспресо” вибір читачів (2019).
На Вільнюському книжковому ярмарку Гаська Шиян презентувала литовський переклад свого роману “За спиною”, а також взяла участь у поетичних читаннях віршів воєнного часу разом із поетесами Галиною Крук та Катериною Михайліциною з перекладами на литовську.
Чи це твій перший візит до Литви?
Ні, я була на останньому передковідному Вільнюському книжковому ярмарку в 2020-му році. Якраз вийшла моя книга “За спиною”, в 2019-му я отримала за неї Літературну премію Європейського Союзу, тож брала участь у подіях. Насправді ані тоді, ані зараз я не мала можливості побачити місто, бо з готелю одразу їхала на ярмарок. Але в цей візит я не могла не помітити того, що скрізь українські прапори. Підтримка України дуже відчувається.
Вчора, двадцять четвертого лютого, була річниця повномасштабного російського вторгнення. Як воно змінило твоє життя – як жінки, як авторки, як українки?
Насправді я була у таких, можна сказати, тепличних умовах – ми з сім’єю переїхали в Брюссель у вересні 2021 року. Мої рідні були у Львові – у відносній безпеці. Тож з одного боку – менше стресу, з іншого – на відстані все переживається складніше і драматичніше.
Як до українки – до мене одразу було прикуто багато уваги. Від касира в супермаркеті, який питає, звідки в мене цей акцент, до батьків однокласників дитини. Дуже багато запитань. Найцікавіше – як письменниця я ніколи не бачила себе опініон-мейкеркою, публічною особою, яка висловлюється на політичні теми. Завжди цього намагалась уникати, вважала не своїм полем, вважала, що є люди, які про це знають краще, вивчали професійно, і саме вони мають ділитись думками. Але після початку повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що це завелика розкіш – мати можливість не говорити. Говорити мають всі і скрізь – бо чимало ситуацій виникає через незнання або нерозуміння іноземцями нашого контексту. Тож доводиться постійно пояснювати і знаходити правильні формулювання. Перебуваючи за кордоном, я багато спілкуюсь з іноземцями, дещо розумію їхній світогляд, але навіть мені не завжди легко знаходити відповіді на їхні питання. У Литві простіше: тут всі розуміють, що Росія зараз – абсолютне зло. А західніше, в Німеччині, Франції аудиторія вважає, що не все так однозначно.
Кожен українець, який за кордоном намагався пояснити ситуацію – хоча б раз чув на свою адресу, що він “overreacting”, занадто емоційний. З одного боку, емоції – це природно, з іншого – треба брати себе в руки, щоб знаходити найвлучніший спосіб донести правду.
Щодо “неоднозначності”. Героїню твоєї книги “За спиною”, 27-річну успішну львів’янку Марту, яка не може змиритись із тим, що її коханий взяв повістку, дехто з читачів критикував за недостатню патріотичність. Чи змінилось твоє сприйняття власного роману з початком повномасштабної війни? І як гадаєш, чи зміниться воно в цілому?
Книжка суперечлива, героїня суперечлива, вона в певному сенсі є антигероїнею, і я це розуміла, коли писала, була готова до негативних відгуків, і поважаю думку й позицію критиків. Я не вважаю, що література має вчити доброму, мудрому й вічному. Для мене – навпаки: література – це територія свободи й сумнівів. Тому мене дивує, коли в авторах бачать людей, які мають відповіді на всі питання. Зазвичай письменники тому й пишуть, бо вони не знають відповідей і намагаються їх знайти.
Один із аргументів критиків – “якщо цю книгу читатимуть за кордоном, то що про нас подумають?” Але мені й самій подобається читати іноземну літературу про неідеальних людей. Звісно, після 24 лютого багато хто задається питанням: чи має взагалі цей роман право на існування? Але, як на мене, по-перше, цей роман показує, що українці не хотіли війни. Ми не були націоналістично налаштованим агресивним суспільством, яке когось провокувало. Українці хотіли жити нормальним життям. По-друге, бажання героїні сховатись від усього дуже зрозуміле багатьом. Мені воно теж знайоме, і я захоплююсь тими, хто може інакше. Щоправда, зараз межа того, наскільки ти можеш дозволити собі цей ескапізм, дуже посунулася. Якщо раніше практично на всій території України, окрім зони бойових дій, можна було створити собі життя, де війни ніби не існує, то зараз в нашій країні це просто нереально.
А ще – найважливішим в літературі мені здається те, коли автор чесно говорить про звичайні людські проблеми, які можуть бути актуальними для багатьох. Зараз, після повномасштабного вторгнення, дуже багато людей виїхало, багато сімей роз’єднано. Зрозуміло, що коли люди так довго перебувають на відстані, ще й за надзвичайних обставин, які загострюють почуття й емоції, це дуже впливає на стосунки. Змінюються цінність життя: ти думаєш – якщо я не зроблю цього зараз, можливо, я й не доживу до того, щоб зробити це потім? А саме через такі переживання і вибори проходить персонажка мого роману.
Моїй героїні часто закидали, що вона “байдужа”, “ватниця”, і мене це дуже здивувало – бо насправді Марта просто дещо інфантильна і намагається по-своєму втекти від ситуації і бореться з почуттям провини. Наше покоління – це перше покоління, якому вдалось досягти відносного комфорту в житті, тому втрачати його дуже важко. Марті хочеться накритися ковдрочкою, заплющити очі і сподіватися, що все минеться. Вона переживає неймовірні емоційні гойдалки – і це все ілюстрація того, що з нами відбувалось всі ці вісім років. Це нас теж загартовувало для такого опору, як зараз.
Чи ти вже чула відгуки литовських читачів на твій роман?
Так, я бачила кілька коментарів на Goodreads. Можу сказати, що литовським читачам роман зрозуміліший, ніж, скажімо, в Німеччині чи Франції, бо у нас є багато спільних досвідів, ті ж 90-ті. Вчора одна читачка зробила мені комплімент за сексуальні сцени – це мене теж завжди тішить. Колега з видавництва сказала, що багато сміялася, – це мене теж порадувало, бо часто чую, що роман “чорнушний”, депресивний, похмурий. Але насправді моя героїня доволі саркастична й цинічна. До речі, ця пані з видавництва навіть порівняла його зі стендапом – вона іноді тролить і стібеться, злісно на щось реагує, але зрозуміло, що це її порятунок від внутрішньої вразливості, від цієї провини, яку вона несе, від незахищеності, яку пережила в дитинстві. І все разом це складає образ такої цинічної bitch.
Сьогодні на книжковому ярмарку можна побачити книги про нинішні бойові дії в Україні. Чи не вважаєш ти, що ще зарано для подібної літератури? Чи навпаки: авторам необхідно закарбувати події якомога швидше?
Я бачу не найприємніші тенденції на західному ринку – наприклад, кейс із книжкою, яка нещодавно вийшла в британському видавництві, яку буцімто написала 12-річна дівчинка, що виїджала з Харкова (Єва Скалецька “You Don’t Know What War Is”, Bloomsbury Publishing – прим.ред.). Там така дуже мутна історія, бо книга вийшла одразу англійською, оригінал, який нібито був російською, ніхто не може отримати, і там дуже багато контроверсійних, навіть маніпулятивних моментів, про те, що начебто “стріляли з двох боків” та інше. Я не вірю у конспірологічні теорії, в те, що британське видавництво проплачене “рукою Кремля”, але це показує наївність західноєвропейців. Якщо книжка вийшла зараз, то запланована вона була ще в березні – коли всім здавалось, що все швидко закінчиться і всі помиряться. Цей веселково-єдинорожний погляд на ситуацію у багатьох зберігся досі.
В Україні ситуація інша. Є письменники, які зараз воюють – той же Артем Чех, я сподіваюсь, що те, що він зараз пише, переросте в повноцінний роман з точки зору солдата. І не тільки він – хочеться вірити, що всі автори, які пройдуть це досвід, знайдуть в собі сили його відрефлексувати і передати. Також ще з 2014 року існує хвиля ветеранської літератури – книги людей, які почали писати після того, як побували на фронті. Для когось це було терапією, для когось – бажанням висловитись. Я не берусь оцінювати жоден із цих текстів, тим паче, що сама прочитала не так багато з них, але впевнена, що якщо за справу візьмуться літературознавці, вони знайдуть серед цих книжок і прохідні речі, і справжні перлини. І цих творів ставатиме більше. Не думаю, що в Україні хтось хоче скористатись “хайпом” – вважаю, що якщо комусь хочеться створювати книжки, музику та інше мистецтво про сьогоднішні події – значить, це комусь потрібно. Якщо комусь воно дає силу, піднімає настрій в окопах – нехай існує, воно нікому не шкодить. А час дуже добре просіює такі речі.
А якої літератури тобі хотілося б бачити більше як читачці?
Я маю досить вузький смак у літературі, люблю розгублених головних героїв, “Ловця у житі” (роман американського письменника Джерома Селінджера – прим.ред.). Мені подобається читати про наші 1920-ті, багато бачиш паралелей із сучасністю, і там дуже часто теж у центрі людина, розгублена в сучасному світі. Мені подобається і сучасна література – здебільшого авторефлексії, менше подобаються складні романи, які мають багато ліній. Люблю більше камерні історії про героя, який у пошуку. Я читаю літературу не заради інформації і не заради сюжету – тому що всі сюжети прописали ще в античності – але для мене важлива манера письма, мова. Яскравий приклад – “Амадока” Софії Андрухович: це хоч і багатошаровий роман, але сам текст тебе огортає, усі його метафори відчуваються наче приємна тканина на тілі.
Над чим ти працюєш зараз?
Зараз у мене є ідея наступного роману, яку я досить довго виношую. Задумала я його ще до вторгнення – але після вторгнення з’явився новий сенс його написати. Мені дуже хотілось написати міський роман про Київ останньої декади, бо в Києві було дуже круте і прикольне життя, андерграунд, тусовки, середовище експатів, все було дуже кльове. Життя певної верстви суспільства, яка сформувалась за останні десять років, фактично, після Майдану. Спочатку в мене не було особливої мотивації це писати – ну це такий фривольний міський роман мав би вийти. Але зараз розумію, що це буде роман про такий “paradise lost” (“утрачений рай” – прим.ред.). Очевидно, що навіть після перемоги, після відбудови країни ми вже ніколи не будемо такими безтурботними. Ця безтурботність, це відчуття, що світ не несе тобі ніякої загрози, – воно вже втрачене назавжди. І мені здається важливими зафіксувати цей момент, коли все було іскристо й легко, і всі іноземці, які приїжджали до Києва, були у захваті. Ось така в мене є ідея, в голові вже все це відбувається, герої там уже живуть (сміється – прим. ред.), тому дуже сподіваюсь, що знайду час сісти і це записати нормально, щоб це могли прочитати й інші люди.