Світлана Кострикіна/Tie2

Вікторія Фіогностова у цивільному житті працювала продюсеркою популярних телевізійних шоу. Зараз вона – бойова медикиня, яка рятує життя на передовій. Чим відрізняється робота цивільних й військових медиків, як людина з будь-якої точки світу може допомогти українським медикам і навіщо на передовій коти Вікторія розповіла в інтерв’ю.

Чим ти займалась до початку повномасштабного вторгнення російської федерації?

Життєвий шлях мій до 2022 року був телевізійний. Я працювала на каналі СТБ. Одним із останніх моїх місць роботи був проєкт “Я соромлюсь свого тіла”, який, на жаль, закрився з початком карантину. Після цього я працювала на проєкті “Вагітна в 16”. Першого лютого 2022 року я пішла з каналу за згодою сторін, планувала відпочити пару місяців, і з квітня повинна була заступати на серіальне виробництво. Я вже почала допомагати з підготовкою до майбутнього серіалу – рахувала бюджет. До речі, серіал повинен був зніматися орієнтовно в Бучі та Ірпіні.

Але розпочалось повномасштабне вторгнення, яке застало мене в Київській області, в будинку моєї хрещеної. Наше селище опинилось в окупації – воно розташоване якраз між Бучею, Гостомелем, Ірпенем, Макаровом. Слава Богу, ми встигли виїхати. Виїхали 7 березня, колоною з 14 машин, лісами, полями вибиралися, як тільки могли, бо вже просто не було можливості там перебувати. Племіннику на той момент було два рочки, і ти йому не скажеш: їж суху гречку або сухий рис. Ніхто не затарювався продуктами, щоб просидіти місяці окупації, бо ніхто і близько не міг собі уявити, що реально в 21 столітті може початися повноцінна війна по всій території України. Досі не розумію, як нам це вдалося: ми навіть не потрапили на російські блокпости.

Коли ми виїхали, я пару місяців провела з сім’єю: з сестрою та племінником, і ще з двома дівчатками, її родичками, в Івано-франківській області в селищі. Житло нам дала моя колега колишня, Соня, – то була хата якоїсь її двоюрідної бабусі, яка померла -надцять років тому. То була така звичайна хатинка в селі, але після того, що ми пережили – цілодобовий обстріл, бомбардування, звуки винищувачів над хатою, – нам було без різниці де оселитися, аби малий всього цього не чув. Чоловік моєї сестри одразу пішов у військкомат.

Після деокупації київської області моя сестра з дівчатами повернулася додому. А мені запропонували очолити прихисток у Львові для внутрішньо переміщених осіб. І до 27 січня 2023 року я працювала директоркою цього прихистку, шукала гранти, писала грантові заявки. Близько 300-350 тисяч євро було виграно по моїх заявках, тож було забезпечене нормальне існування цього прихистку. Він існує і досі, він розвивається, ще більше грантодавців до нього прийшли. Тому, вважаю, моя робота за той рік не була даремною.

Але я розуміла, що це все тимчасово. Тому що серце моє було не на місці. Я відчувала, що хоч і роблю щось, але для мене цього було недостатньо. У 2022 році я проходила кілька тренінгів з домедичної допомоги, з тактичної домедичної допомоги, як одноденні, так і чотириденні, плюс різні онлайн-тренінги. Я знала, що хочу йти служити саме військовим медиком, бо мені було це цікаво. До того ж не була впевнена, що зможу потягнути інші професії – зараз, звісно, я дивлюся на артилерію й усе інше й думаю: оце круто було б там попрацювати! Але дуже важко бути жінці в армії, насправді, важко добиватися чогось жінці в армії.

Мені не хотілось бути “меблями”, жінкою, якій образно командир скаже: “куди ти підеш, який тобі автомат, сиди собі, папірці перебирай”. А з медичним напрямом – я розуміла, що точно буду щось робити.

Пішла у військкомат. Сказала, що хочу служити. Мені сказали: нема питань, можемо підписати контракт. Мені дали кілька контактів командирів. Я з ними зв’язалась, бо потрібно було пройти співбесіду й отримати відношення – це такий рекомендаційний лист, в якому говориться, що ось ця конкретна бригада після навчання мене готова до себе забрати на певну посаду. Ну, скажу чесно, на практиці відношення – це просто рекомендація, і сухопутка [Сухопутні війська Збройних сил України – прим.ред.]. може навіть не звертати на нього уваги, а відправити тебе туди, куди вважатиме за потрібне.

Десь півтора місяця я збирала документи: там треба було пройти -надцять лікарів, -надцять аналізів, купу довідок. У мене навіть атестат зі школи просили, а мій інститут його загубив. І Тож я зверталася до моєї подружки з Козелця Чернігівської області, де я закінчувала 11 клас: вона ходила до директорки нашої школи, просила витяг з архіву. Коли все зібрала, 30 січня поїхала в навчальний центр, й одразу там на місці підписала контракт і відправилася на навчання.

Перше навчання – загальне для всіх: це базова військова загальна підготовка, держномер 100 “стрілець”. На яку б спеціальність ти далі не йшов, ти проходиш обов’язково цю підготовку, навіть якщо ти йдеш діловодом. Півтора місяці займає це навчання, жили ми в прекрасному лісі в палатках, з буржуйками, не помитися, не попрати. Хворіли ми всі – тому що по тривозі нас просто виводили і розосереджували по лісу. А якщо ти щойно помила голову, нагрівши води в мисці на буржуйці, то доводиться на мокру голову вдягати шапку, в мороз виходити на вулицю, і 3, 4, 5 годин сидіти в лісі. Мій організм не витримав, і я з гнійною ангіною загриміла в шпиталь.

Після цього навчання нас уже розкидували по наших напрямках: хтось ішов на кухаря, хтось на танкіста, хтось на артилериста. Я йшла на бойового медика, це ще плюс 3 тижні навчання. Але довелось ще почекати, тож поки я приїхала в свою бригаду – минуло 3 місяці: в січні я пройшла співбесіду, і тільки в кінці квітня вони мене побачили. І так, по факту, вони чекають всіх.

А чи багато було жінок із тобою разом на навчання?
На моєму потоці було 27 дівчат з роти в 100 людей. З цих 27 дівчат відношення на бойового медика мали 4 дівчини. Більшість була без відношення, хоча моя рекрутерка й говорила, що без відношення не можна йти в навчальний центр, бо тебе просто розвернуть і відправлять назад. Але наскільки я зрозуміла, на практиці це не зовсім так. Можна йти і без відношення, просто тебе забере якась невідома тобі бригада. Наприклад, дівчата, які були без відношень, вона зараз у п’ятій штурмовій, одна дівчинка діловодкою, хтось санітарка на стабіку [стабілізаційному пункті – прим.ред.], хтось у медроті санітарка. Жінок в основному забирають у медичну сферу. Щоб пробитися жінці стрільцем або кимось іще, треба дуже битися, треба стукатися в усі двері.

У нас, наприклад, була дівчина, ротна медикиня роти вогневої підтримки (РВП), я була медикинею взводу, згодом мене призначили ротною медикинею другої роти, а нещодавно на моє місце прийшла дівчина, а я перевелася в медичний пункт. Зараз я санітарна інструкторка медичного пункту батальйону, працюю на медеваці [медична евакуація – прим.ред.].

Раніше я працювала на кейс-еваці, тобто коли ми з командиром роти чули в рацію “300” [поранений – прим.ред.], така-то позиція, ми стрибали в пікап, виїжджали на позицію, забирали в багажник пікапа пораненого, і я з ним у багажнику їхала до точки евакуації, де ми передавали вже пораненого на медевак. І задача вже медеваку була його стабілізувати і довезти до стабілізаційного пункту.

З твого досвіду: сексизм в армії – це міф чи реальність?

Я за весь служби жодного разу не відчувала до себе негативного ставлення або якихось залицянь. У мене супер адекватний батальон, у мене завжди було дуже адекватне командування. Я можу сказати, що мені реально повезло, тому що я різне чула, у мене багато знайомих і друзів у різних бригадах. Єдине, що мене дуже бісило, це “ти жінка, ми тебе не пустимо на позиції”, хоча всі дев’ять місяців, які я прослужила в роті, я постійно просила про це свого командира, і медиків на позиціях реально не вистачало. Так мене і не пустили. Зате займались евакуацією, укомплектовувати аптечки, для хлопців на позиціях, бо поряд із тактичною медициною мають бути й елементарні засоби від застуди, від болю в горлі, знеболюючі, від шлунку і так далі, тому що прихопити може будь-коли, а ліки ніхто на позиції під час завдання не повезе.

На жаль, часто чоловіки не розуміють того, що жінки знають, що вони йдуть в армію. Що вони знають, що залишають цивільне життя своє, знають, на що йдуть, знають, що вони хочуть робити. І вони намагаються тебе захистити, з найкращих міркувань, але для мене, наприклад, це образливо. Я ж прийшла служити бойовою медикинею взводу, я мала б бути на позиціях разом з хлопцями, а мене мій командир на позиції не пускав, ми тільки займалися з ним евакуацією. Ну я розумію, чого він мене не пускав, бо наша позиція від москалів найдальша була п’ятсот метрів. Найближча – п’ятдесят. І коли ми були на лиманському напрямку в донецькій області, то в нас не було дня, щоб у нас не розстрілювали наші позиції. Була артилерія, був штурм стрілецький, було дуже багато поранених, були й загиблі.

Звісно, можливо, він і життя мені тоді врятував. Але дуже хотілося б, щоб все-таки якось у нас почали прислухатися до жінок. Якщо жінка каже, що хоче бути цінною, і ти як командир знаєш, що в неї вистачить фізичної і моральної сили, то чому ні? Чим ми відрізняємося? Тим, що в нас, вибачте, члена немає?

Ти зачепила тему аптечок. Після 24 лютого більшість цивільних українців почали тримати вдома тривожні рюкзаки, в яких зокрема має бути аптечка. Які саме засоби туди краще покласти?

По-перше, я б порадила абсолютно всім людям пройти курси домедичної допомоги. Знайти нормальні курси, тому що не завжди безкоштовно=добре, і не завжди дорого=добре. Треба шукати саме інструкторів, які знаються на тому, що вони розказують. Це я кажу як людина, яка пройшла 6 чи 7 різних курсів. Навіть під час служби я додатково прохожу курс, як і онлайн, так і офлайн. Підвищує і розвиваю свої знання, тому що протоколи міняється, все міняється, і якщо ти не будеш слідкувати за змінами, то ти будеш пхати ложку до рота при судомному нападі, як у нас ще досі люблять робити. [під час судомного нападу достатньо перевернути людину на бік та підкласти піл голову щось м’яке – прим.ред.].

Для того, щоб комплектувати рюкзак, треба розуміти, для чого потрібна кожна річ. Бо якщо я просто скажу “гемостатик, оклюзійка, турнікет”, і людина його собі покладе, але не буде знати, як цим користуватися, то це до сраки карі очі, вибачте за мій французький. Тому в перше чергу – пройти курси домедичної допомоги, всім, абсолютно. Ти ніколи не знаєш, куди й коли може прилетіти. Я коли хлопців вивожу до шпиталю в місто, в мене завжди з собою рюкзак із розширеною аптечкою.

Чим комплектувати аптечку – це можуть підказати на курсах, але я хочу наголосити на тому, що в першу чергу треба подбати про власну безпеку, тому обов’язково треба мати гумові рукавички вашого розміру. Коли ми одягаємо рукавички, ми не людину захищаємо від інфекцій – вона вже інфікована, якщо її поранено, – ми себе захищаємо від імовірної інфекції, яка може бути в людини, а це гепатит, ВІЛ та все інше. Оцінити ситуацію та убезпечити в першу чергу себе – базове правило надання домедичної допомоги в будь-якій ситуації.

Масивну кровотечу може зупинити або турнікет, якщо це кінцівки, або тампонування. Тампонування без підготовки цивільна людина не зробить, треба вчитися на курсах. Тампонуємо ми шию, під пахвами і пах: там, де у нас проходять центральні великі артерії.

Турнікет повинен бути обов’язково. Він рятує життя. Але якщо його використовувати не з розумом, то людина навіть якщо виживе, може отримати інвалідність, бо хтось колись сказав: “бачиш кров – накладай турнікет”, і ця фраза гуляє досі. Але проблема в тому, що це актуально тільки умовно в червоній зоні, під прицільним вогнем, коли в тебе немає можливості подивитися, що там за поранені, і лише тоді ти накладаєш турнікет максимально високо й максимально туго. А якщо ми говоримо про цивільне життя – то тут спершу потрібно оглянути кінцівку й зрозуміти доцільність. Також турнікет має бути обов’язково рекомендований комітетом TC3 [TCCC або TC3 (Tactical Сombat Сasualty Сare) є стандартом надання допомоги в догоспітальній медицині на полі бою – прим.ред.], а не якесь китайське фуфло, тому що воно може спрацювати, а може не спрацювати. А від критичної масивної кровотечі людина людина помирає до трьох хвилин, маленька людинка й до хвилини може стекти кров’ю. Далі повинні бути бандажі. Не обов’язково ізраїльські, можуть бути й звичайні. Повинні бути бинти для поверхневих поранень.

Багато з того, що є в наших військових аптечках, цивільній людині не потрібно. Наприклад, ми використовуємо декомпресійні голки, бо пневмоторакс розвивається за 15-20 хвилин, і за цей час ми людину до шпиталю не довеземо ніяк, а от “швидка” в цивільному житті якраз встигне доїхати. Звісно, швидку треба викликати “швидку” якомога скоріше. У нас із цим простіше: чуємо в рацію “300” – одразу їдемо на евакуацію. А от у цивільному житті часто можуть забути викликати “швидку”.

Аптечка для цивільних – базова, super light.

1. Турнікет 1 шт (CAT, SOF-t, TMT, SAM, або український Sich)

2. Гемостатичний бинт для тампонування (QuikClot Combate Gauze, ChitoGauze, Celox, або український “Гемостатик”, “Кровоспас” – 1 шт

3. Компресійний бинт для тампонування – 1 шт

3. Ізраїльський бандаж або звичайний бандаж – 1 шт

4. Бинт звичайний – 1-2 шт

5. Косинка трикутна – 1 шт

6. Марлева серветка – 2 шт

7. Рукавички по розміру – 2 пари, не чорні

8. маркер – 1 шт

9. Ножиці атравматичні – 1 шт

10. Термоковдра – 1 шт

Поки Вікторія говорить, у кадрі відеовиклику з’являється кіт.

Мишей просто тьма, тож довелося взяти кошенят, щоб вони ловили, бо миші й у спальнику бігали. Коти – наша наша біологічна зброя проти іншого нападника (сміється). Але насправді миші багато цінних речей псують. Доки не купила собі нормальні пластикові бокси для всієї своєї медицини, то все стояло в коробках. Залізла туди перебрати по строках – а миші стільки всього погризли, це жесть: і пігулки, і бандажі, навіть гнучкі шини від переламів. Порох для снарядів теж гризуть, і рації. Дуже багато миші шкодять нам. З котами трохи легше стало. Плюс миші кусаються: нещодавно хлопця шпиталізували, бо після укусу опухла й посиніла рука, два тижні під крапельницями пролежав.

Чи став тобі у пригоді твій досвід роботи на телебаченні?

Допоміг досвід роботи з табличками Excel (сміється). Коли я прийшла служити ротною медикинею, мені треба було створити нормальну табличку, де буде вестися облік усіх наших хворих, поранених, ВЛК [Військово-лікарські комісії– прим.ред.]. Тому Excel one love, дякую СТБ, що навчили користуватися формулами. Насправді мій телевізійний досвід дуже сильно допоміг саме в роботі у благодійному фонді, тому що там якраз бюджети, таблички, гранти, організація і все інше. А тут, в армії… Мабуть, допомогла саме робота на проєкті “Я соромлюсь свого тіла”, після нього я полюбила медицину, і в 2022 році вступила в медичний коледж, зараз отримую спеціалізацію “сестринська справа”, тож у мене буде ще додаткова середня медична освіта.

Загалом, знаєш, телебачення мене просто загартувало, і психіку, і силу волі. Ти вже знаєш, що не все може бути так, як ти хочеш. Якщо чесно, коли я працювала на телебаченні, то думала: Господи, більш неорганізованої організації існувати не може. Коли я прийшла в армію, то зрозуміла, як добре було на телебаченні (сміється).

В армії ти живеш одним днем, тому що ти не знаєш, що буде завтра, ти не знаєш, чи прокинешся завтра, і ти не знаєш, куди ти можеш завтра відправитися. У будь-який момент можуть сказати: збираємося, ми їдемо. Усе в настільки підвішеному стані, що… Ні, я мрію, я будую плани на майбутнє, але кожного дня ти ставиш собі мету лише на завтра.

На проєкті “Я соромлюсь свого тіла” тобі як продюсерці доводилось спостерігати за роботою лікарів. Наскільки сильно відрізняється цивільна медицина від бойової?

Я бачила тільки роботу стабілізаційних пунктів, і можу сказати, що хірурги, анестезіологи, медсестри – це просто титани. Вони працюють нонстопом, тому що стабілізаційні пункти приймають не тільки бійців своєї бригади, свого батальйону, а тих, для кого саме цей стабілізаційний пункт є найближчим. І там просто конвеєр. Тяжких поранених одразу кладуть на каталки й увозять, легко поранені сидять і чекають своєї черги. І це просто настільки злагоджений механізм, просто як вулик, кожен знає, що йому роботи, без зайвих питань. Власне, саме вони надають першу медичну допомогу. Бо ми на кейс-еваці чи на медеваці надаємо домедичну.

А якщо брати загалом, військова медицина й цивільна медицина: це дві абсолютно різні речі. Живий приклад: коли я проходила навчання на військову-облікову спеціальність “бойовий медик”, у нас у взводі був терапевт, який не склав ані теоретичного екзамену, ані практичного, і не отримав ВОС. Також були медичні працівники, які теорію на “двійку” написали, тому що прийшли на навчання в позиції “я медик, я все і так знаю, я не буду писати конспекти”. Але річ у тім, що дуже багато речей, які ми вчимо на тактичній домедичній допомозі, які зараз я додатково для себе вчу, – їх не знають цивільні лікарі, бо їм це не потрібно. У хірурга в цивільному житті завжди є бригада допомоги: анестезіолог, анестезист, медсестра, санітари… Коли ти працюєш в медеваці – ти один. Максимум двоє, якщо пощастить. І в тебе є хвилини, щоб врятувати людині життя: зрозуміти, що з ним, зробити всі перев’язки, всі тампонади, якщо вони потрібні, оцінити його стан дихання, перевірити йому грудну клітку, чи немає у нього ознак пневмотораксу, перевірити, чи не ввійшов він після критичної кровотечі в стан геморагічного шоку, коли необхідно терміново почати інфузію, бо інакше людину ми просто не довеземо. У цивільних лікарів є купа приладів, до яких можна людину підключити, а тут такого немає.

Я нещодавно відкрила збір з своїми друзями, ми будемо доукомплектувати наші швидкі кисневими концентраторами, нагрівачами для інфузій, електроковдрами, зарядними станціями і так далі. Бо, наприклад, людині, в якої початкова гіпотермія, тобто переохолодження тіла, або вона втратила дуже багато крові, їй не можна крапати холодний розчин для інфузії, треба тільки теплий, бо холодний її доб’є.

Життя в армії вимірюється в секундах. У тебе немає часу подумати чи порадитися з іншими лікарями, поки людина, наприклад, лежить під апаратом штучної вентиляції легень. Ти просто працюєш, працюєш, працюєш, робиш все, що можеш, щоб довезти людину уже до лікарів, які зможуть ухвалити необхідні рішення. Також бойовим медикам важливо знати, як правильно евакуювати людини, як діяти на полі бою, і цього не вчать у медичних вузах.

Проблема ще в тому, що багато де ще вчать за радянськими посібниками. У мене на навчанні був хлопець, медбрат, молодший за мене майже на 10 років, тобто він отримав середню медичну освіту зовсім нещодавно, і він вважав, що під час судомів необхідно чимось прищепити язик постраждалому, бо їх так вчили. Тобто багато де навіть викладачі не оновлюють свої знання новими протоколами.

Наприклад, досі гуляє ходить інформація про те, що не можна турнікет накладати на дві кістки. Насправді, якщо ти розумієш, як працює турнікет, ти розумієш, що тобі пофіг, скільки там кісток, бо турнікет здавлює з усіх сторін м’язи, а м’язи в свою чергу здавлюють артерії.

Ти зачепила тему зборів. З погляду бойової медикині, для чого потрібні донати?
У нас немає медичного нормального забезпечення. Десь там зараз починають пускати волонтерів на оці відкриті обговорення – на десятий рік війни. По факту, ми все шукаємо самостійно. Чому так відбувається – важко сказати. Можливо, комусь все одно. Можливо, цього просто немає на рівні держави, а воно потрібно тут і зараз, і якщо це замовляти на державному рівні, я не уявляю, скільки місяців чи років воно все буде до нас їхати.

Як приклад – усі машини ми ремонтуємо за свої кошти. Ти можеш написати рапорт, якщо ця машина стоїть на обліку військової частини, що тобі потрібен ремонт або нові колеса, але в тебе немає часу на те, поки то все буде розглядатися. Тобі треба чимось вивозити поранених.

У нас усе відбувається дуже повільно. Люди, які сидять в штабах, в теплі, вони не розуміють, що все, що нам потрібно – нам потрібно на вчора. Плюс є такі моменти, що деякі начальники медичних частин не хочуть ставити на баланс певні речі, бо не хочуть потім їх списувати, за них відповідати, тощо. Теж людський фактор. Тому ти пишеш волонтерам, збираєш кошти по друзях, бо ти розумієш що то треба тобі, щоб ти міг врятувати життя. Звісно, можна цього не робити, умовно: “нічого нема? Ну зеленкою помажемо”. Але ж не для цього ж ми в армії, не для цього ми віддали своє цивільне життя. У мене, наприклад, в рюкзаку є нестандартні речі, яких немає у медиків, які не проходили додаткового навчання. Щоб поїхати на це навчання, мені довелось відпрошуватись і писати рапорт, за що в мене зняли премію, плюс саме навчання за три дні коштувало 8000 гривень. Але я розумію, що я вкладаюся в свої знання. Щоб потім рятувати життя. Багато ліків теж купую за власний рахунок, бо в нас їх немає, а вони потрібні. Перебираю аптечки хлопців, викидаю звідти китайське фуфло й видаю їм нормальні турнікети, оклюзійки, препарати. За весь період близько ста тисяч витратила на медицину.

Нинішня система, сподіваюся, зламається, і нас нормально забезпечуватимуть тактичною медициною. Але – у нас п’ятдесят тисяч жінок у армії, жінки воюють з 2014 року, а в нас досі немає жіночої форми. Якщо я вдягну те, що мені видали на навчанні, я виглядатиму не краще, ніж російський чмоня. Єдине, що я ношу з тих речей, які мені видала держава, це термобілизна зимова і зимові берци, які не пропускають вологу й бруд. Усе інше – форма, курточки, взуття – все купляла сама. Бо хочеться й виглядати нормально, бо ти все ж представляєш українську армію, і щоб тобі було комфортно.

Як можуть українці та мешканці інших країн допомогти бойовим медикам?

По-перше, важливо навіть просто робити репости зборів, бо вони справді працюють. Можна адресно задонатити перевіреним волонтерам або фондам. Можна купити засоби тактичної медицини і передати військовим медикам. Але все має бути за протоколом TC3. Інший варіант – побачивши збір, можна написати в особисті повідомлення й розпитати, що саме потрібно. Нормальні медики дадуть запит цивільній людині у формі, яку вона зрозуміє. Бо дуже сумно, коли люди з найкращих міркувань з-за кордону надсилають прострочені ліки й неякісні засоби, які все одно доведеться викинути.

Особисто я б радила підтримувати збори саме військових медиків. Вони зазвичай невеличкі, це не мільйони, це 10, 20, 50 тисяч, в залежності від того, що треба закупати. Їх відкривають ініціативні медики, які хочуть, щоб у їхньому підрозділі було чим допомагати і було чим рятувати життя наших військових.