Світлана Кострикіна/Tie2
Вітас Декшніс – литовський поет і перекладач. Переклав з української на литовську три романи Сергія Жадана: “Депеш Мод”, “Anarchy in the UKR” та “Інтернат”, роман Юрія Андруховича “Дванадцять обручів”. Також нещодавно у його перекладі вийшли збірки поезій Сергія Жадана “ніби рибу на чорний берег” і Олега Лишеги “Великий міст”. Багато перекладав для поетичних фестивалів, фестивальних альманахів та низки інших видань. Один із координаторів міжнародної спільноти митців «Magnus Ducatus Poesis», член Спілки письменників Литви з 2006 року.
Як взагалі ви зацікавилися українською мовою і почали перекладати з неї?
У кінці 1990-х – початку 2000-х я робив докторат у Польщі, в Варшаві. У ті часи там багато писали про Україну, друкували Андруховича, друкували есе Василя Махна. Невдовзі розпочалась Помаранчева Революція, і навколо дуже багато було чути о Україні. Насправді спеціально я не учив українську – я добре знав польську і російську, дещо відразу було зрозуміло, я почав читати, і так поступово зміг зрозуміти мову. А перекладати я почав, коли купив антологію української поезії Богдана Задури польською. Моїм першим автором був Остап Сливинський (поет, перекладач та літературознавець, – прим.ред.). Потім перекладав поезію Жадана та інших авторів, есеїстику Андруховича. Спочатку ще трохи підглядав до польських перекладів Задури, а потім почав більше читати українською, кілька разів з’їздив до Львова, у мене з’явились друзі серед українських письменників.
І з ким ви найбільше спілкуєтесь зараз?
Найближча людина для мене в Україні – Маріанна Кіяновська (поетеса, прозаїкиня, есеїстка, перекладачка, літературна критикиня та літературознавиця – прим.ред.), вона мені багато контекстів підказала. Спілкуюсь із Остапом Сливинським, Катріною Хаддад (поетеса, перекладачка – прим.ред.), Катериною Міхаліциною, Іриною Цілик, Галиною Крук (поетеса, літературознавиця, перекладачка – прим.ред.), Дмитром Лазуткіним (поет, журналіст, телеведучий, – прим.ред.). Багато хто з них приїздив до нас на фестивалі – я сам пропонував організаторам різних авторів.
А чим вас зацікавила українська література? Чому ви почали її читати, а згодом – і перекладати?
Були автори, які зачепили. По-перше, це Жадан. Також Андрухович – особливо центральноєвропейський напрямок його публіцистики. Тарас Прохасько – до речі, сподіваюсь, що через півроку перекладатиму його роман “Непрості”. Своєї черги чекає також “Московіада” Андруховича.
На вашу думку: чи зросла цікавість литовського читача до української літератури після повномасштабного вторгнення Росії до України?
Взагалі литовці давно стежать за подіями в Україні. Можливо, мало хто зауважив Революцію на граніті (акції ненасильницької громадянської непокори, організовані українською молоддю, що тривали з 2 по 17 жовтня 1990 року в тодішній УРСР, – прим.ред.), але вже після Помаранчевої Революції увага була прикута до вашої країни. І саме за ставленням до подій в Україні можна спостерігати ріст громадянського суспільства в Литві: підчас Помаранчевого Майдану Україну здебільшого підтримував Литовський уряд на державному рівні, суспільство загалом “вболювало” пасивно, але вже після анексії Криму та вторгнення в Донецьку й Луганську області в 2014 році почали залучатися громадяни. Зріс інтерес до історії й культури України, запустилися громадські організації. Але повномасштабне вторгнення взагалі все перевернуло. Багато хто почав розуміти українську мову, хоча раніше у моєму середовищі таких людей майже не було. Тобто литовці активно підтримують Україну і на низовому рівні, не кажучи вже про еліти.
Але, за словами працівників литовської книжкової сфери, читачі більше цікавляться не художньою українською літературою, а історичними дослідженнями чи виданнями про нинішню війну. Як ви вважаєте, чи буде зростати інтерес саме до художніх перекладів?
Можливо, інтерес, звісно, зросте, але все має свої рамки. Актуальна література про важливі зараз події завжди буде популярнішою, ніж висока проза чи поезія.
Якби ви порівнювали українську прозу й поезію з литовською, що відмітили б спільного й відмінного?
Важко сказати. На мою думку, спільним є постколоніальний відхід від різних комплексів меншовартості. І в литовській, і в українській класичній літературі є великий масив “сільської” прози й поезії, яка мала що скаже міському читачеві, бо урбанізация суспільства вже зробила своє. В радянські часи з одной сторони насаджувався соцреалізм і “виробнича” тематика, яка відмерла майже відразу, а з другой – підтримувався певний затверджений канон национальной класики і створювано псевдоетнографічний стереотип українськой чи то литовськой культури – такого милого додатку до “великой російськой культури”, яка саме говорить о важливих справах і спілкуєтся напряму з мировою культурою. В українській критиці це називають “шароварщиною”. Зараз і литовські, і українські автори й авторки від цього псевдоетнічного кітчу відішли, аутентичні традиції відмежовуються від постколоніальних насаджень.
Якщо ж говорити про відмінне… Складно сказати, адже просто зараз в українській літературі дуже сильно змінюється канон, формується новий. А ще – до неї приходить більше жінок. В литовській літературі наразі панує виразно чоловічий канон, хоч і не до кінця патріархальний. Але, думаю, це теж буде змінюватись. Книги епохи вже змінюють статус.
А які книги, на вашу думку, зараз можна назвати “книгами епохи”?
В Україні такими авторами можна назвати Юрія Андруховича, Сергія Жадана та Оксану Забужко. У Литві, як на мене, це три автори: Юрґіс Кунчінас, Річардас Ґавяліс, Саулюс Томас Кондротас, це литовські письменники зламу епох, кінця 80-х – початку 90-х. Кунчінас і Ґавяліс померли ще на початку 2000-х, а Кондротас ще у 80-х емігрував до США і майже кинув писати. Це – найважливіші постаті литовського… можна сказати “модернізму”, хоч це слово й дивно звучить навіть у кінці 20 сторіччя. Їхніми творами ознаменувався розрив з офіційним реалізмом, із традиційною прозою, хоча це не значить, що в попередньой парадігмі не було нічого вартого увагі. Але цікаво: скільки ще протримається ця трійця як канон сучасності?
Є вельми цікаві авторки зараз, такі, як Дануте Калінаускайте та Ґедра Радвілавічюте, може, вони будуть класиками наших часів.
А на які книги ви б радили звернути увагу українцям, які прагнуть відкрити для себе литовську літературу?
Для початку я б радив звернути увагу на цих п’ятьох авторів, яких я перерахував, – трьох класиків і двох сучасниць. На жаль, мало хто в Україні читає литовською. Бракує й перекладів – немає литовських студій в університетах на такому рівні, як вони є, скажімо, у Варшаві. Не знаю, від чого це залежить. Думаю, литовська сторона має бути більш активною, створювати центри літуаністики і балтістики в українських університетах, залучати студентів до вивчення мови. А взагалі – найкраще було би, якби за переклад бралися люди з літератури. Маріанна Кіяновська трохи розуміє литовську, вона дещо вже переклала з підрядників, вийшли книги поезії Ґінтараса Ґраяускаса і Марюса Бурокаса. Катерина Міхайліцина так само починає.
Ви перекладали і прозу, і поезію. Що, на вашу думку, перекладати складніше?
І у прози, і у поезії є своя специфіка. Так, я починав саме з поезії, тому що там фізично набагато менше тексту, й ти можеш зосередитися на деталях. Проза вчить працювати з реченням, а поезія – змушує шукати нові мовні знахідки, які потім можна використати під час перекладу прози. Тобто ці дві сторони роботи підтримують одна одну. Ще такий момент: одна річ – це перекладати для фестивалю чи журналу, а інша – для книги. Це зовсім інша відповідальність, зовсім інша робота з редактором. Газетний папір багато що витерпить, а от книга – уже не все. Якщо ти перекладаєш книгу, ти створюєш канон української літератури в литовському розумінні.
Щодо перекладу поезії: що для вас першочергове: зберегти зміст, зберегти звучання, зберегти форму?
Взагалі все важливо. Але не завжди вдається все зберегти. Наприклад, гра слів, яку неможливо перекласти дослівно. І тоді треба вирішити: чи це є ключовий пункт вірша, який необхідно зберегти, чи деталь на периферії, коли головне – просто передати зміст?
Також, наразі я не працюю з римою. Це мене обмежує, бо багато найкращої української поезії – це саме римована. Наприклад, поки що не можу перекладати поезію Василя Герасим’юка.
А взагалі з якими мовами ви працюєте?
Головні мови для мене зараз – польська і українська. Починав я з польської, трохи перекладав з білоруської – рік тому ми з поетом Марюсом Бурокасом зробили антологію сучасной білоруської поезії. Вийшла досить добра книжка, але в українській літературі я знаходжу для себе значно більше.
Трохи перекладав зі словацької і чеської, але часто звіряюсь з перекладами на третю мову – польську, англійську, російську. Зі словацької перекладав кілька оповідань і трохи поезії.
А стосовно української літератури: зазвичай ви отримуєте завдання від видавців чи навпаки – пропонуєте, яку книгу вам хотілося б перекласти?
Намагаюсь пропонувати. Зараз може, немає стільки енергії ходити по видавцях, як років десять тому, але років десять тому не було ринку для східно- і центральноєвропейської літератури, навіть із поляками спершу були проблеми. Зараз нарешті приділяється більше уваги українській літературі тож нарешті є конкретні плани у видавництв щодо перекладу Андруховича і Прохаська.
Кого б ви хотіли перекласти в майбутньому?
У мене в планах є декілька класиків поезії – Ігор Калинець, Василь Голобородько, Микола Воробйов. Хочу зробити проект зі Стусом, але в нього багато римованих речей, тож планую залучити інших перекладачів. До речі, біографія Стуса теж пов’язана з Литвою. (зроблені в ув’язненні записки Стуса, сьогодні відомі як “Таборовий зошит”, передав із камери на волю його співкамерник, литовський дисидент Баліс Ґаяускас, який пізніше став одним із підписантів Акту про відновлення незалежності Литовської держави – прим.ред.).
З прози – дуже люблю Артема Чеха, деякі оповідання Сергія Осоки. Вельми сподобався “Дім для Дома” Вікторії Амеліної, це найсвіжіше, що я читав українською. Можливо, візьмуся за історичні тексти Грицака, чи щось із українськой школи репортажу, яка зараз народжуется. Багато є цікавого.