Tie2/Світлана Кострикіна

Письменниця, поетка, перекладачка, редакторка Катерина Міхаліцина ще до початку повномасштабного російського вторгнення була одним із тих “містків”, що об’єднують український і литовський культурний простір. Після лютого 2022-го окрім творчої діяльності Катерина разом із литовськими колегами займається волонтерством, а також як членкиня Українського ПЕН здійснює поїздки деокупованими й прифронтовими територіями. 

Дуже рада бачити тебе на Вільнюському книжковому ярмарку. Ти тут вже не вперше – чим, на твою думку, цьогорічна подія відрізняється від попередніх?

Вітаю, рада зустрічі, рада спілкуванню. Литва і буття тут мені дуже важливі. Адже литовські колеги, поети, перекладачі, культурні менеджери – це потужний рупор, що підсилює українські голоси.

Я на Вільнюському книжковому ярмарку втретє, вперше була 2016-го. А загалом ближче знайомство з Литвою для мене почалось у 2014-му, завдяки Маріанні Кіяновській [українська поетеса, прозаїкиня, есеїстка, перекладачка, літературна критикиня та літературознавиця – прим.ред.], яка координувала й всіляко сприяла спільним перекладацьким майстер-класам між українськими й литовськими письменниками. Частина із них відбувалась у Львові, частина у Друскінінкай та Вільнюсі. Потім я, власне, поїхала на ярмарок як редакторка і представниця “Видавництва Старого Лева”, а у вересні 2022 потрапила у Вільнюс на першу в житті резиденцію. Тоді й поновилися старі знайомства й з’явились нові. Укорінилась моя любов до цього міста та людей, яких запізнала насампред завдяки Марюсу Бурокасу, Юрґті Яспонітє [подружня пара литовських поетів і перекладачів, – прим.ред.] та Вітасу Декшнісу [литовський поет і перекладач, інтерв’ю з ним можна прочитати на нашому сайті  або ознайомитися з інтерв’ю з Вітасом та Марюсом на сайті localhistory  – прим.ред.].

Ярмарок 2022-го року був першим післяковідним і мав за гасло “Image as Text”. Але збігся з з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну й одразу переформатувався на озвучення солідарності з нами й засудження агресора. Розгублені люди гуртувалися, щоб знайти опору, наскільки це взагалі було можливо в такій ситуації, й шукали способів підтримати нас. Зі сцени тут звучала українська поезія в перекладах уже згаданих тут Марюса, Вітаса і Юрґіти, а також Антанаса А. Йонінаса й інших. Друзі казали, “якщо голоси українців наразі не можуть звучати тут, то ми станемо їхніми голосами”.

На ярмаку 2023-го, як і цьогоріч, Україна вже була представлена національним стендом, зорганізованим Українським інститутом книги та партнерами, видавцями, авторами. Усі зусилля були спрямовані на поглиблення зв’язків і співпраці. Так, минулого року вийшла литовською мовою книга “Світлий Шлях” Станіслава Асєєва [український письменник, журналіст і правозахисник, член Українського ПЕН, засновник Justice Initiative Fund, в 2017-2019 роках утримувався в полоні проросійською терористичною організацією “ДНР”– прим.ред.], книга Оксани Забужко “Музей покинутих секретів”, і авторка особисто була тут, виступала на багатьох заходах. Побачила світ і книга “За спиною” Гаськи Шиян [українська авторка, перекладачка, підприємиця, інтерв’ю з нею можна прочитати на нашому сайті – прим.ред.] та “Карбід” Андрія Любки [український романіст, поет, перекладач, есеїст, волонтер – прим.ред.]. “Вимушені канікули” Катерини Єгорушкіної. Збірки поезій Сергія Жадана та Олега Лишеги у перекладі Вітаса Декшніса. І це лише те, що мені найшвидше спадає на думку. Мені б хотілося, щоб зв’язок цей був більше двосторонній, щоб в Україні теж з’являлися нові литовські імена. Та, звісно, литовці з розумінням ставляться до того, що зараз із цілком зрозумілих причин буде більше українського виходити тут, ніж литовського в нас.

Цього року, здається, іде більший акцент на воєнну літературу. Скажімо, вийшла збірка есеїв “Воєнний стан” у перекладі Донати Рінкевіченє, яка взагалі дуже багато перекладає прозових текстів, дитячі книги Катерини Єгорушкіної, Галини Вдовиченко, арт-студії “Аґрафка”. А вірші Артура Дроня, поета й військового, які минулого року опублікували в перекладі Марюса Бурокаса в журналі “Metai”, увійшли до литовської шкільної програми.

Марюс Бурокас, Бенас Янушевичюс [литовський поет, прозаїк, критик, перекладач – прим.ред.], Антанас Йонінас дуже оперативно перекладають тексти тих, хто захищає нас у лавах ЗСУ, і це багато важить. Серед поетів це, зокрема Ярина Чорногуз [українська поетеса, волонтерка, військовослужбовиця, – прим.ред.], Анатолій Дністровий [українська поет, письменник, художник, військовий – прим.ред.], Валерій Пузік [український художник, письменник, режисер, військовий – прим.ред.], Максим Кривцов [український поет, фотограф, громадський діяч, доброволець, військовослужбовець, молодший сержант Збройних сил України, загинув 7 січня 2024 року – прим.ред.], Дмитро Лазуткін [український поет, журналіст, телеведучий, військовий – прим.ред.]…когось можу забути, але, власне, це дуже важливі свідчення про війну, які звучать литовським голосами.

На твою думку, чи варто зараз давати рупор й іншим українським голосам – цивільним, біженцям, переселенцям – чи насамперед зосередитися на творчості військових?

Якщо говорити безпосередньо про лінію фронту, бойові дії, ніщо не замінить тієї правдивості, тієї гостроти, тієї різкості наведення оптики, яку можна почути лише від військових. Все це дуже важливі голоси, без яких зрозуміти, осягнути, що відбувається, неможливо абсолютно. Але, з іншого боку, важливі й ті, хто мають змогу проводити культурну дипломатію на різних рівнях, скажімо, український ПЕН чи Український інституті в Лондоні, Букфорум, Мистецький арсенал, Ґете-Інститут в Україні, Українській дім у Даніїї, Український інститут книги тощо, окремі люди на місцях – це налагодження зв’язків, присутність на всіх можливих платформах. .

Я зараз доволі часто спілкуся з людьми з-закордону… З Литвою в цьому плані усе значно простіше, литовці в більшості своїй прекрасно розуміють, що таке Росія, що таке її насильницька суть, як її пропаганда, її агенти вміють вишукувати вразливі місця в спільнотах і окремих людях. Але якщо рушити далі на захід – там ситуація інша. Там знають переважно якусь загальну інформацію про Україну, а новини освітлюють в кращому разі якісь великі політичні чи економічні рішення або ще зведення з фронту, з акцентом на те, яку зброю українці отримали або ні. А от як це – жити у війні, де є і зона активних боових дій, і тилові міста й села, є окуповані й звільнені території, населені пункти куди “прилітає” постійно і куди майже зовсім ні, середньостатистична західна людина поняття не має. І це не звинувачення, це констатація факту. Життя в гібридній війні у двадцять першому столітті, коли відстань від події (у нашому випадку – російських злочинів і терористичних актів різного штибу) до інформації про неї або ж її інтерпритації завдяки інтернету скоротилась до мінімуму, дуже відрізняється від того, що їм може бути відомо про попередні війни.

Тому важливо ословлювати усі наші досвіди. Важливі голоси тих, хто залишився в країні, з їхніми причинами та аргументами, і тих, хто поїхав; тих, хто пережив окупацію, хто втратив дім чи то після початку повномасштабки, чи то в 2014 і згодом; тих, хто адаптувався на новому місці, й тих, хто ні; тих, хто обрав залишатися до останнього чи повертатися в абсолютно зруйновані населені пункти. Усі досвіди вартують поваги і заслуговують бути почутимиі, тому що тільки складаючи їх докупи, можна отримати більш-менш цілісну картинку життя у війні. Вони однаково бутуть приватними досвідами, але, річ у тім, що саме приватні досвіди й чіпають найбільше. Інколи це найкращі точки дотику й ключі до ширших розмов.

Я належу до українського ПЕН – це частина міжнародної правозахисної організація. З літа 2022 колеги регулярно організовуть літературно-волонтерські поїздки на деокупованій й прифронтові території. Якраз аби чути весь обшир історій із перших вуст, а також, звісно, привозити книжки та інші потрібні речі. 27-29 грудня ми їздили на Дніпровщину: в Кривий Ріг, Апостолове, Зеленодольськ, Нікополь, Марганець, Дніпро. Буквально сьогодні вранці я показувала знайомим тут, як працює “вєлікая руская культура” – фото зруйнованого ліцею з Апостолового, де росіяни з 22 на 23 липня знищили прицільним ударом три навчальні заклади. За 20 хвилин. Будівлі досі стоять законсервовані, бо на відновлення потрібні великі кошти.

Часто розповідаю і про Нікополь, який росіяни постійно обстрілюють з липня 2022. Там живе людина, яку я люблю і якою захоплююся – Олена Омельченко-Вошун, що опікується притулком “Шанс на життя”, де перебуває близько 350 собак, та загалом багатьма покинутими тваринами в місті. Після підриву росіянами Каховської дамби у червні 2023 Нікополь залишився без води, а в липні багато було розмов про те, що окупанти можуть підірвати ЗАЕС, що за якийсь десяток кілометрів від Нікополя. І що на це сказала моя Олена? “Хай там що, а я своїх собак не покину, я за них відповідаю”. І знаєш, я впевнена, що так і було б.

Розповідаю і про те, як з 28 на 29 грудня поверталася потягом з Дніпра додому і мала трьох сусідок по купе. Дві – з Нікополя. Старша – вчителька музики – у якийсь момент запитала, чи знаю я, що попри щоденні обстріли в місті збираються майстрині унікального для Нікопольщини підполив’яного розпису кераміки й улаштовують майстерки, щоб мати змогу занести цей тип розпису в перелік нематеріальної спадщини ЮНЕСКО, поки ще є кому.

Третя пані за якихось два тижні перед тим вибралася умовним зеленим коридором з окупованого села під Енергодаром. Розказувала, як в них стояли і кадирівці, й буряти, й так звані ДНРівці, як ставилися до людей, як працює пропаганда. Скажімо, якщо пенсіонери погоджуються на російський паспорт і певні умови, вони отримують дуже хорошу пенсію, їх возять на екскурсію до Москви й Петербургу, показують, як там добре люди живуть на противагу цим “клятим українцям”. Туди ж возять, наприклад, дітей із малозабезпечених сімей, якщо сім’я бере роспаспорт. І через це боляче, і зло, і страшно, бо чітко розумієш, що так окупанти виховують покоління українських дітей, які дуже мало знатимуть про Україну, втратять із нею зв’язок… Ще вона розказувала, як на російському блокпосту мусила безліч разів клястися, що вірна Росії й виїздить на підконтрольну Україні територію тільки щоб забрати дочку “в кращий світ”, як їй було гидко, та хіба вона мала вибір? До того їй довелося вичистити телефон, вичистити все, вичистити голову, щоб ніхто не зловив на брехні й не завернув той автобус. Це далеко не перша така історія, але коли перед тобою сидить людина, яка сама це досвідчила, і ти бачиш, як змінюється під час розповіді її обличчя, як зіщулюється її тіло, усе сприймається геть інакше.

Зрештою, та поїздка додому – сама по собі історія. Прокидаєшся ти зрання 29 грудня у потязі, з’являється зв’язок, і ти читаєш про масований ракетний обстріл, про вибухи у Конотопі, Смілі, Києві, Одесі, в Запоріжжі… А в Смілі ти була два тижні тому, із ПЕНівським же проєктом “Мереживо” [мета проєкту – підвищити престиж читання у райцентрах України, знайомити мешканців українських містечок із сучасною українською літературою та включити їх у спільне з великими містами культурне поле – прим.ред.], у Дніпрі залишилися твої колеги, і вибухи лунають неподалік від них. А донька зі Львова пише, що бачить роботу ППО, бачить, як збивають ракету за 2 кілометри від нашого дому. А ти їдеш у потязі, просто їдеш у потязі, ловиш стрибучий зв’язок і захлинаєшся від безпомічності.

Коли я про це розповідаю – я, жива людина, перед іншою живою людиною, і це моя історія, мені складніше заперечити, сказати, що я перегинаю палицю (хоч і таке, звісно, бувало). Для цього й потрібні всі ці приватні історії.

На твою думку, яка роль письменника під час війни?

Робити, що можеш, там, де можеш, не залишатися осторонь – нічого аж такого унікального. Не хочеться узагальнювати, тому спробую сказати про себе. І на конкретному прикладі. Десь у жовтні 2022 мені написав Марюс Бурокас, який взагалі із початком повномасштабного вторгнення перетворив свою фейсбучну сторінку на інформаційну платформу про те, що відбувається в Україні. Сказав, що вони спільно з Лаурінасом Каткусом, письмеником і перекладачем, та Донатасом Петрошюсом, поетом і есеїстом, хотіли би приїхати до України, щоб почуватися якось більше в праві писати про все, що засвідчать на власні очі. Проте їхати з порожніми, так би мовити, руками якось не ок, тож вони створили ініціативу допомоги Україні на основі Літературного фонду Спілки письменників Литви, до якої всі троє належать. І запропонували мені координувати їхню роботу – що, кому і куди найпотрібніше. А вже в грудні 2022 вони пригнали перше авто для військових, привезли кошти для родини Володі Вакуленка, перекинули кошти для двох притулків для тварин, зокрема і вже згаданого нікопольського. Ми, разом з колегами з ПЕНу, побували в Києві, в Бородянці, Ірпені та Бучі. Потім було безліч усього – від генераторів, буржуйок та зарядних станцій, до шкарпеток, підгузків та корму для тварин. Фінансова підтримка зборів фонду “Крила надії” [мета фонду – створення гідних умов для лікування, підтримки і соціалізації важкохворих дітей – прим.ред]. Цей фонд починався з опіки над дітьми з орфанними захворюваннями, але з 2014 року, а тим паче з 2022-го, він багато в чому підтримує військових, зараз, наприклад, комплектують рюкзаки для бойових медиків. І волонтерського центру “Ейпріл”, який, зокрема, виготовляє такі необхідні всюди і у великих кількостях fpv-дрони. Ще була велика і важлива підтримка дитячої бібліотеки імені Довженка в Чернігові – завдяки хлопцям там відновлено простір дитячого коворкінгу, куди вони придбали меблі, ноутбуки та набори шахів. Зараз же якось більше зосереджуємося на придбанні такмеду й авто. Лаурінас, Марюс, Донатас – серце цієї ініціативи, але насправді донатять на добру справу всі дотичні до литовської письменницької спільноти, й не тільки.

Чи, приміром, фотовиставка Юрка Костишина [український фотограф, військовослужбовець – прим.ред.]. Щойно перед початком ярмарку ми відкрили її тут, у вільнюському Домі літератури. І сталося це завдяки двом дивовижним людям – Руті Елійошайтітє-Кайкарє та Марії Мажулє, які охоче пристали на мою пропозиці цю виставку відкрити і зробили все тут на найвищому рівні. Світлини Юрка Костишина, який зараз служить на запорізькому напрямку, – це не безпосередні кадри бойових дій. Вони значно більше про життя, його крихкість, і світло, яке він уміє бачити, вловлювати навіть за найважчих обставин. Серед фото є, наприклад, горішок, що котиться по мереживному льоду. Є фронтові собаки. Є рука воїна, яка тримає цигарку. І мені щоразу, як дивлюся на це фото, як і багатьом іншим людям, хочеться до неї доторкнутися. Бо це рука, яка захищає, рука, яка намагається вберегти.

Ну і в моєму випадку всі ці знайомства, події, проекти так чи так пов’язані з літературою, випливають із неї. Просто тепер через повномасштабну війну і тотальну загрозу не тільки нашій ідентичності, нашій свободі, а й усій Європі, яку хтось розуміє, а хтось іще ні, чимало зв’язків отримали ось цей ще один великий потужний шар – взаємопідтримка, волонтерство, праця на спільне благо.

Усі ці розмови, виступи, історії, всі ці емоції – вони допомагають тримати фокус уваги на Україні. А увага – це зброя. У тому сенсі, що якщо Україна зникне з інформаційного простору, отримати ті самі пакети військової чи фінансової допомоги абощо буде набагато складніше. Саме тому росія так прагне у різний спосіб витіснити нас, відібрати цей фокус уваги.

Наостанок хотіла спитати про твою особисту творчість. Над чим ти зараз працюєш?

Зосереджуся, знову-таки, на тому, що відбуватиметься тут. Окрім уже згаданої фотовиставки Юрка Костишина, я, з легкої руки та ідеї Юстінаса Ванцевічуса, маю тут таку собі експериментальну інсталяцію з моїми малюнками та текстами до них. У дитячому залі стоять жовті сенсорні скриньки, створені мисткинею Шарунє Печуконітє, яка багато працює з нейровідмінними дітьми. У них є вічко, куди можна подивитися й побачити мої малюнки. Є динамік, звідки звучать написані до них історії в перекладі литовською Юрґіти Яспонітє. Є отвори з такими собі рукавичками, щоб дитина, поки слухає, могла помацати підібрану до кожної історії фактуру, і навіть понюшити – Шарунє до кожної з історій підібрала свій запах. Це було для мене найфантастичніше: потреш кнопочку – і нюшиш історію. Ну і дітям це все, здається, подобається: скриньки постійно при ділі. Ці шість текстів – “Дрібні казки” – могли й не з’явитись, якби не Юстінас та його ідея, бо останні півтора місяці я геть не могла писати, навіть пост у фейсбуці давався з великим зусиллям.

О, при нагоді зазначу, що тексти були озвучені у Аудіосенсорній бібліотеці Литви, яка тісно співпрацює з Ресурсним центром Львівської політехніки. Центр видає книжки Брайлем українською й передає сюди, щоб підтримувати українських читачів із вадами зору. Я знаю, що кілька разів пані Оксана Потимко [керівниця ресурсного центру Львівської політехніки та проєктів для незрячих – прим.ред.] привозила до Литви дітей, які мали змогу змінити обстановку, перепочити, повчитися, і це теж дуже важливо.

Щодо поезії. На неділю тут заплановано поетичні читання, зорганізовані спільно з Мистецьким Арсеналом та українським ПЕН. Звучатимусь мої вірші, а також вірші Юлії Мусаковської та Ірини Шувалової, які будуть тут. У відеозаписі почуємо голоси Ярини Чорногуз та Артура Дроня, а ще вірші Максима Кривцова та Вікторії Амеліної. Литовські переклади читатимуть Марюс Бурокас, Юрґіта Яспонітє, Бенас Янушевичюс та Антанас Йонінас.

 А завтра (24.02) – презентація моєї книжки “Хто росте в саду” у перекладі Вітаса Декшніса. І, що для мене особо цінно, те саме видавництво – Žalias kalnas – опублікувало й “Татусеву книжку” Володі Вакуленка [український громадський діяч, прозаїк, поет, перекладач, застрелений окупаційними військами весною 2022-го – прим.ред.], якого вбили росіяни в Ізюмі. Презентація буде для дітей і дорослих. Литовські діти почують чудові вірші, підрядники яких зробив теж Вітас, а видавчиня Дайва Чепаускайтє, котра і сама є блискучою поеткою, олітературила їх, що само собою вартує окремої похвали і доброї згадки, тому що римовані вірші загалом перекладають іншими мовами не так часто, а римовані дитячі вірші, мабуть, ще менше. А дорослим ми вкотре нагадаємо історію українського письменника, який став одним із символів цього етапу війни – хотів він того чи не хотів. Тому що і сам Володя, і Вікторія Амеліна, котра знайшла його окупаційний щоденник і загинула від уламків російської ракети, – тепер невід’ємні частини боротьби за уціління, за право бути українцями на своїй землі й у своїй мові.